«Подорож…» М. Йогансена та «Орландо» В. Вулф: гра в романі і гра в роман
УДК 82.091[ 821.161.2 +821.111]
І.В. Школа (Бердянськ),викладач кафедра іноземних мов Інституту філології та соціальних комунікацій Бердянського державного педагогічного університету
Звернення до творчості М. Йогансена та В. Вулф в аспекті компаративного зіставленні видається нам цілком обґрунтованим, оскільки постаті митців мають багато спільного в біографічній і творчій площинах, а інтертекстуальні перегуки, паралелільність художніх відкриттів на філософському, естетичному та художньому рівнях «Подорожі...» та «Орландо», їх жанрова специфіка, приналежність до одного часового періоду в розвитку національних літератур і типологічні подібності дозволяють поставити досліджувані романи на один щабель.
Художня спадщина М. Йогансена та В. Вулф неодноразово вивчалася монологічно. Так, у контексті революційного романтизму творчість українського письменника (переважно поетичну, через те, що вважали прозовий доробок вторинним та занадто формалістичним) розглядали Ю. Ковалів, С. Крижанівський, Ю. Лавріненко, Р. Мельників та В. Півторадні. В. Денисенко та Л. Кавун досліджували елементи комічного в «Подорожі…». Н. Бернадська розкрила ігрові аспекти творчості письменника в контексті розвитку українського роману. О. Журенко та С. Павличко з'ясували модерні риси прози М. Йогансена, Я. Цимбал проаналізувала творчість митця в контексті українського авангарду 20 一 30-х років ХХ ст., а О. Боярчук 一 як один зі зразків експериментальної прози зазначеного періоду.
С. Айкен, Г. Батюк, Дж. Ґолдман, Дж. Леманн, Х. Лі, Н. Любарець, Н. Михальська та ін. досліджували романну творчість В. Вулф з погляду основоположних концепцій модернізму, Н. Морженкова простежила особливості роману «Орландо» крізь призму поетики постмодернізму, а О. Андреєвських, Є. Генієва та І. Могілей аналізували специфіку літературної біографії, у той час як гендерні особливості її творів стали предметом розвідок Н. Т. Бейзін, І. Денисової, Е. Макнілі, Р. Пула, М. Хасієвої, І. Шелест. Про наявність у «Подорожі...» та «Орландо» літературної гри, науковці фрагментарно згадували, однак компаративного зіставлення творів М. Йогансена і В. Вулф у названому аспекті проведене не було, що й зумовило появу обраної нами теми. Відтак, метою нашої роботи є аналіз літературної гри з читачем в «Подорожі...» М. Йогансена та «Орландо» В. Вулф.
Твори обох письменників являють собою цікавий експеримент, розрахований на «уявного адресата» 一 освіченого читача, такого, як сам автор. Митці постійно тримають його в інтелектуальній напрузі, примушуючи розгадувати загадки та містифікації. Навіть у нібито запереченні традицій художньої спадщини минулого простежується своєрідна гра, мета якої розкрити ерудованому та уважному адресату приховані смисли та коди, закладені автором.
Ніби жартуючи чи намагаючись заплутати читача, М. Йогансен та В. Вулф обіграють жанрову сутність власних творів. Так, жанр «Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію», за свідченням літературознавців (Н. Бернадської, О. Журенко, Ю. Коваліва, С. Павличко), складно чітко визначити, оскільки характерною рисою твору українського письменника є синкретичність та літературна гра.
В українському літературознавстві «Подорож.» часто зараховують до розряду повістей, як це зробив сам автор. Проте літературознавці (Н. Бернадська, О. Журенко, Л. Кавун та ін.), аналізуючи «Подорож.» М. Йогансена, цілком справедливо зараховують її до романного жанру. У монографії «Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція», Н. Бернадська називає визначальною рисою твору «гру автора з читачем» та відзначає майстерність М. Йогансена в обіграванні жанрових домінант різних романних різновидів. Як слушно стверджує дослідниця, український письменник «…в межах повісті <...> створює роман-пародію. Сама структура «Подорожі...» — це дотепне пародіювання багатосторінкових романів» [2, c. 141]. Достатньо поглянути на архітектоніку твору М. Йогансена, щоб побачити дотепно спародійовану схему класичного роману, що нагадує структуру «Дон Кіхота» М. Сервантеса. «Подорож…» складається з трьох частин: перша становить собою 16 невеликих розділів, своєрідний пролог і ще два розділи, теж невеликі, але з претензійною назвою «Книга перша» і «Книга друга», також з епілогом і навіть післямовою» [2, c. 141]. Крім того, такі епізоди, як історія про міфологічне дерево та розповідь про діда-пасічника, на наш погляд, нагадують вставні новели сервантесівського твору. Справедливість висловленої думки підтверджує Я. Цимбал, відзначаючи, що «Подорож...» — це роман про роман, де автор навмисне оголює прийоми, вголос розмірковує про особливості стилю, фабули твору, ділиться з читачем секретами (переважно фальшивими) [9, c. 83].
Літературна гра та іронія над письменницькими прийомами є провідною й у творі В. Вулф, яка створює в межах «Орландо» літературну пародію. З самого початку, авторка задумала цей твір як роман-жарт, як можливість вийти за межі власної творчості й подивитися на неї під іншим кутом зору. У своєму щоденнику в березні 1927 р. В. Вулф написала: «Насправді, я відчуваю потребу веселої втечі після усіх цих серйозних ліричних експериментальних книг, форма яких завжди так ретельно продумана <...> Сатира має стати головною нотою: сатира і невгамовність. ... Мою ліричність необхідно виставити в сатиричному світлі. Все 一 спародіювати…» [14, с.131] (тут і надалі в перекладі автора). Але вже за півроку письменниця розглядає роман як новий жанр, що об'єднує форму мемуарів та біографії: «Днями... я передам у загальних рисах, як велике історичне полотно, абриси всіх моїх друзів. <...> Це має бути спосіб написання власних мемуарів впродовж життя [інших] людей. Це буде дуже потішна книга... вона буде правдивою, але фантастичною» [14, с.156-157].
Таким чином, у щоденнику В. Вулф сама визначила провідні риси свого роману: іронія, біографічність та поєднання повсякденного з фантастичним. За умови збереження основних компонентів традиційного життєпису (хронологічне зображення подій, опис історичної дійсності як тла для розгортання подій, що доводить їх правдивість, наявність біографа-оповідача), англійська письменниця відверто іронізує над жанром біографічного роману та його специфічною рисою ретельно описувати кожен епізод життя свого персонажа. Саме тому, коли в житті Орландо місяцями не відбувається жодних подій, вона пише: «То саме був листопад. Після листопада приходить грудень. Потім січень, лютий, березень і квітень. Після квітня приходить травень. Далі йдуть червень, липень, серпень. Наступним є вересень. Потім жовтень, і, таким чином, ось ми знову в листопаді, і цілий рік минув» [13, c. 529].
Як слушно зауважує Дж. Голдман, твір В. Вулф можна розглядати як сатиричний роман про митця, який досліджує, як розгортається протягом століть «ґендерна політика поетики і мистецької суб'єктивності» [10, c. 65]. На думку дослідниці, «Орландо» - це перш за все роман про літературу, головна героїня/герой якого не тільки письменниця/письменник, а й літературний критик, здатний критичним поглядом охопити англійську літературу за триста років (від В. Шекспіра до Т. Гарді). Саме тому, під час сприйняття тексту образи та події роману «Орландо» усвідомлюються як належні не тільки до одного твору, а й до літературної традиції загалом. Як підкреслює Г. Блум, в «Орландо» читач бачить «організовану гру» (останній термін трактується як мистецтво читання) й роман належить до тих книг, які «є, найперше, інтерпретаціями інших літературних текстів» [3, 507]. Саме на цю особливість звертає увагу і Н. Бушманова, роблячи висновок про те, що дискурс В. Вулф «...зорієнтовано на створення інтертекстуальної рамки за допомогою фальшивих текстів, імітацій інших творів; «дзеркальних ситуацій», тобто відтворення стереотипних реакцій героїв і через них читачів» [5, с. 189].
В «Орландо» В. Вулф розробила та втілила своєрідну поетику ремінісценцій, що функціонують в романі як основні смислоутворювальні механізми. Образи, основні теми і мотиви, сюжетні ряди, різні стилі оповіді є готовими «запозиченнями» з інших творів. Перша глава роману, за словами Х. Лі, є «загальною парафразою єлізаветінської поезії» [11, c. 146]. Це простежується в манері зображення героя та світу й багатьох шеспірівських цитатах та алюзіях. Так, сімнадцятилітній Орландо з'являється перед читачем як молодий поет елізаветінської епохи, але (комічне неспівпадіння) нездатний вправно змалювати красу природи. Поетичний дар героя В. Вулф несумісний з талантом Шекспіра, в епоху якого він живе, проте почуття молодого аристократа та події, що з ним відбуваються повністю відповідають світу шекспирівських трагедій.
Знайомство Орландо та Саші і його закоханість є парафразою зустрічі Ромео та Джульєтти. У сум'ятті почуттів у героя В. Вулф виникають думки в стилі персонажів видатного британського драматурга: «Кого він кохав, запитував він себе, охоплений вихором почуттів, що він кохав до цього моменту?» [14, c. 425]. Інший епізод роману відверто відсилає читача до трагедії Шекспіра «Отелло». У ньому змальовано грубу народну постановку п'єси, в якій «чорний чоловік махав руками та кричав. Жінка в білому лежала в ліжку...» [13, c. 426]. Ця вистава туманить мозок Орландо як вино. Він навіть ототожнює себе та кохану з героями п'єси: «... лють мавра ставала його люттю, а коли мавр душив жінку в ліжку 一 це сам Орландо вбивав Сашу власними руками» [13, c. 426].
Однак не лише до Шекспіра звернулась у своєму творі В. Вулф. Б. Успенський простежує реалізацію барокової метафори «життя є сон» на сюжетному рідні досліджуваного нами роману англійської письменниці. Підсилює цей дискурс згадка в романі імені Томаса Брауна, яскравого представника англійського бароко: «...є такий письменник Томас Браун, доктор із Норвича, чиї твори на подібні теми дивним чином захоплювали його [Орландо] уяву» [13, 433]. Ґ. Блум підкреслює зв'язок роману «Орландо» з «Дон Кіхотом» М. Сервантеса та відзначає, що «головні герої обох 一 жадібні читачі, і в цьому 一 і лише в цьому плані 一 можуть вважатися альтер-его своїх авторів-книгоманів» [3, с. 507].
Також в коло іронічного дискурсу англійської письменниці потрапляє й модерний роман «Коханець леді Чаттерлей» Д. Г. Лоуренса з його апологією вітальності та визнанням за жінкою права на радощі в тілесному коханні. Дж. Тротманн, справедливо зауважує, що «…»Орландо» є також авторською пародією на теми та прийоми, які В. Вулф розробляє у своїх попередніх романах» [12, с. 102]. На наш погляд, чітко простежується літературна гра з деякими сюжетними колізіями власних творів, а саме «На маяк» та «Пані Делловей». Так, в юнацькі роки Орландо довелося пережити найсильніше потрясіння, викликане тим, що його полишила кохана. По декількох століттях Орландо-жінка зустріла свою втрачену кохану й була прикро вражена змінами, що сталися з колишньою красунею Сашею, яка тепер розповніла, посивіла і вже майже не нагадувала стрункої юної напівдівчини чи напівюнака, якою пам'ятала її героїня [13, с. 545].
Цікаво, що самоцитування й самопародіювання характерне й для «Подорожі...» М. Йогансена. Допитливий читач легко побачить пародію і навіть буде шокований почуттям ошуканості кмітливим автором, коли співставить текст передмови йогансенівського роману з його есе «Протокольне оповідання», що є частиною теоретичної розвідки «як будується оповідання. Аналіз прозових зразків». На початку «Подорожі...» автор теоретизує про можливість створити «цілком читабельний текст», головним героєм якого був би ландшафт. Самі ці міркування можна назвати закодованим ключем до прочитання твору, оскільки коли «допитливий» читач відкриє теоретичну роботу М. Йогансена, то побачить цілком протилежні за змістом сентенції.
Крім того, як і у В. Вулф, в романі українського письменника простежується чимало перегуків з творами інших митців. М. Йогансен вдається до обігравання основних принципів побудови «Дон Кіхота» М. Сервантеса, зокрема головного для історії подорожі хронотопу дороги та окремих елементів лицарського роману.
Саме хронотоп дороги зумовлює переміщення героїв у просторі, його долання, розширення або обмеження. Таким чином автор може досягти пришвидшення чи уповільнення плину художнього часу в сюжеті, його розрідження і згущення. З огляду на вищезазначене, своєрідним «оголенням літературного прийому» постає гра з читачем та з читацьким «горизонтом сподівань», яку веде наратор, розповідаючи про подорож героїв.
Відверто апелюючи до М. Сервантеса та залишаючи незмінною ознаку «олюдненості» традиційного хронотопу, М. Йогансен вдається до творчої трансформації. Як і в іспанського письменника, всі зустрічі, що відбуваються в «Подорожі…», пов'язані з хронотопом дороги. Перед читачем розгортається «дивовижний світ надзвичайних пригод, де діють екзотичні персонажі в екзотичному середовищі, де вгадуються українські типи, українська земля, охоплена ореолом естетизованої Слобожанщини» [8, 117]. Однак наприкінці твору стає відомо, що автор увесь час містифікував читача. Прагнучи змалювати «рухливе життя природи», він замість реальних дійових осіб, водив картонних ляльок по «живих і соковитих краєвидах».
Відомо, що Дон Кіхот М. Сервантеса подорожує просторами іспанської Кастилії, віддавшись на волю випадку, тобто Росинанта, який мусив сам вирішувати куди їхати і зазвичай обирав ту дорогу, яка веде до стайні. У М. Йогансена також є подібний мотив. Автор дуже просто пояснює читачеві, чому його герой, іспанець за походженням, потрапляє саме на терени України: «Щоб не рискувати самому вибором місця, Дон Хозе покликав свого друга Родольфо і показав йому мапу. Родольфо, який не раз уже виявляв дивовижну інтуїцію в мисливських справах, ткнув носом простісінько в далекі степи» [7, с. 397]. Таким чином, як і Дон Кіхот, іспанський тираноборець Дон Хозе Перейра М. Йогансена відправляється з «Еспанії» в таврійські степи тому, що так вирішила доля, точніше, рудий собака Родольфо.
Важливою жанрово-стильовою особливістю, спільною для українського та іспанського письменників, на нашу думку, є мотив двійництва, вперше застосований М. Сервантесом у «Дон Кіхоті». «Персонажі «Подорожі...» М. Йогансена, 一 як слушно зауважує О. Боярчук, 一 також діалогічні (можна легко побачити пари Перейра-Родольфо, доктор Леонардо-Альчеста чи Альчеста й студент Перебийніс) й нагадують славнозвісну пару М. Сервантеса Дон Кіхота та Санчо» [4, c. 185].
Необхідно також згадати про таку особливість, як перенесення чужого хронотопу до художньої тканини твору. Так, у М.Сервантеса чарівні перенесення Санчо в Тобосо і назад 一 свідома пародія на чужий хронотоп. Подібне ми бачимо і в романі М. Йогансена, зокрема в останній частині, де перенесено гоголівський хронотоп на сучасний ґрунт. В. Денисенко відзначає, що наслідування Гоголя в «Подорожі…» простежується також в описі героїв і особливостях сміху [6, c. 162] та вказує на відчутний в українському творі вплив Стерна: «В основу творчого методу М. Йогансен так само, як і Стерн, поклав гру, у якій читач весь час змушений очікувати чогось нового від автора. <...> Йогансен постійно бореться з логічністю викладу та остаточно руйнує ідею попередньої визначеності життя та й самого твору» [6, c. 164].
Таким чином, своєрідність досліджуваних нами творів розкривається через численні алюзії, ремінісценції та елементи паратексту (Н. Півнюк), до яких відносимо ліричні відступи на літературні теми, які так полюбляють письменники, заголовки, епіграфи, авторські передмови і післямови: «І коли ви, розумний читачу і прекрасно читачко, не заснувши, прочитали до кінця цю книгу Пейзажу, то скільки б ви не сердилися на автора за картонні і дротяні фіглі, він уважає, що виконав свою задачу…» [7, c. 508]. М. Йогансен навмисно підкреслює в романі, що перед нами не живі люди, а вигадані персонажі та не реальна дійсність, а фіктивний простір художнього тексту. Наприкінці твору автор навіть зізнається, що весь час ховався за своїми картонними ляльками, час від часу, «розірвавши їм картонні груди, просував крізь них свою патлату голову…» [7, c. 507]).
Ніби не покладаючись на читацьку кмітливість, він бере на себе завдання розкрити основні методологічні та стилістичні принципи власного твору: «Отож любі мої. Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов'язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати, навпаки, водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах» [7, с. 359]. У такому разі своєрідна розмова з читачем підкреслює умовність літературної форми. Художній твір як факт історії літератури стає джерелом інформації про неї саму.
Подібний прийом простежується і у В. Вулф, увага якої зосереджена на творчому процесі, оскільки «Орландо» 一 це, насамперед, розповідь про літературу, її вплив на реальну дійсність (мотив, що зближує В. Вулф з М. Сервантесом) і долю митця, який прагне присвятити себе своєму покликанню.
Сама авторка виступає в кількох амплуа, оскільки її свідомість видається нам розділеною на того, хто пише роман про долю Орландо, і того, хто спостерігає за цим процесом. В. Вулф одночасно є автором та інтерпретатором власного твору, причому її інтерпретації свідомо включені до тканини художнього простору «Орландо». Коли оповідач раптом зупиняє свою оповідь, саме критик веде розмову з читачем, пояснюючи правила побудови літературного твору: «Раптом вона відчула, як невідома сила (нагадаємо, ми маємо справу з таємничими проявами людської природи), що читала через її плече, схопила її за руку. Стоп. Медвяна доріжка 一 говорила ця сила, як гувернантка з лінійкою повертається до початку тексту - досить прийнятна; ніжні дикі бальзаміни 一 в принципі можливо; відчужені 一 про квіти? 一 це вже, певно, занадто...» [13, с. 529].
Отже, літературна гра в романі В. Вулф, що простежується в численних алюзіях та ремінісценціях, поєднанні клішованих літературних елементів, розкритті секретів творчого процесу, показі фіктивності біографічного методу, розкривається різними способами. Так, біографія завжди претендує на правдивість, і це ступає в конфлікт з фантастичним сюжетом, який є основою роману. Адже читач ніколи не повірить, що людина може жити триста років та ще у ві сні з чоловіка перетворитися на жінку. Однак саме зображення головного героя/героїні змальовано в різних соціальних і ґендерних ролях (спочатку чоловік, потім 一 жінка, граф, посол, циганка, письменниця, аристократка, мати) допомагає письменниці розкрити й осмислити психологію літературної творчості.
Крім того, в тексті раз у раз виникають помилки і навмисно незграбні спроби містифікувати читача, на які Вірджинія Вулф сама вказує читачеві. Оповідач приписує вчинки одних історичних персонажів іншим, постійно спотворює найвідоміші історичні факти. Показовим у цьому випадку є епізод, коли, заглядаючи у вікно кав'ярні, Орландо бачить там відомих англійських літераторів: Аддісона, Драйдена і Попа (одразу всіх разом). Однак відомо, що це були представники різних поколінь, і коли Драйден помер, Попу було не більше дванадцяти років. У романі ж створюється враження, що вони приблизно одного віку. На нашу думку, авторка навмисно руйнує в реципієнта ілюзію реальності описаних подій. Вона постійно підкреслює, що перед ним не живі люди, а вигадані персонажі, і не реальна дійсність, а фіктивний простір художнього тексту. Це дозволяє В. Вулф у межах твору розкрити прийоми художньої творчості та провести аналіз англійської літератури за триста років.
М. Йогансен також вдається до містифікацій, гри на композиційному рівні, коли навмисно руйнує горизонт читацьких сподівань. Так, наприклад, протягом усієї подорожі Альчеста й Доктор Леонардо прагнуть фізичного поєднання, однак автор повсякчас спростовує доцільність очікування читача, зумисно підкреслюючи його наївність. Героям щоразу щось заважає, а наприкінці твору, під час «чудесної ночі» Альчеста віддається, але не докторові Леонардо, як очікувалося (фізичного поєднання героїв так і не відбувається), а Перебийносу та Хозе Перейрі, після чого майже всі провалюються в тартарари.
Отже, опозиція реальне/фантастичне, спілкування в трикутнику «автор-герой-читач», розкриття секретів письменницької «кухні», численні ремінісценції та алюзії, гра на жанровому та композиційному рівні творів є яскравими характеристиками романів М. Йогансена та В. Вулф. Обидва твори мають струнку фабулу, проте дуже заплутаний сюжет, що, на наш погляд, також є одним із видів літературної гри. У «Подорожі...» та «Орландо» дивовижним чином переплелися метаморфози життя і мистецтва, іронія, пародія, ремінісцентна гра з читачем, непередбачувані сюжетні ходи та обман читацьких сподівань. Обидва романи, автори яких є вимогливими критиками власних творів, 一 своєрідна майстерня слова та неповторного стилю.
Проведене дослідження, безумовно, не вичерпує проблеми, оскільки аналіз особливостей літературної гри у «Подорожі...» М. Йогансена та «Орландо» В. Вулф вимагає осмислення крізь призму постмодерністського дискурсу, що може бути предметом подальших наукових пошуків.
Список використаної літератури
- Аствацатуров А. Литературная игра в романе Вирджинии Вулф «Орландо» / Андрей Аствацатуров // Вулф В. Орландо. 一 СПб. : Азбука, 2000. — С. 291-302.
- Бернадська Н. І. Український роман : теоретичні проблеми і жанрова еволюція : [монографія] / Ніна Іванівна Бернадська. 一 К. : Академвидав, 2004. — 368 с.
- Блум Г. Західний канон : книги на тлі епох / Гарольд Блум ; [пер. з англ. за ред. Р Семківа]. 一 К. : Факт, 2007. 一 720 с.
- Боярчук О. М. Експериментальна проза 20-х років XX століття : жанрово-стильові модифікації (В. Домонтович, А. Любченко, М. Йоган- сен) : дисертація . канд. філол. наук : 10.01.01 / Оксана Миколаївна Боярчук. 一 К., 2003. 一 220 с.
- Бушманова Н. И. Проблема интертекста в литературе английского модернизма (проза Д. Х. Лоренса и В. Вулф) : дис. . доктора филологических наук :10.01.05 / Наталья Игоревна Бушманова. - Москва, 1996. - 401 c.
- Денисенко В. Модерн як поле експерименту : комічне, фрагмент, текстуальність / В. Денисенко, В. Костюк. - К. : Наук. думка, 2002. - 176 с.
- Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію / Майк Йогансен // Вибрані твори ; [передмова Р. Мельникова]. - К. : Смолоскип, 2009. - C. 291 ? 508.
- Ковалів Ю. Енергія експерименту / Юрій Ковалів // Прапор. - 1990. - № 6. - С. 116 ? 118.
- Цимбал Я. Творчість Майка Йогансена в контексті українського авангарду 20 ? 30-х років : дис. . канд. філол. наук : 10.01.01 / Ярина Володимирівна Цимбал. - К., 2002. - 195 с.
- Goldman G. The Cambridge Introduction to Virginia Woolf / Jane Goldman. - N. Y. : Cambridge University Press, 2006. - 157 p.
- Lee H. The Novels of V.Woolf and D.H. Lawrence. N.Y., Holmes and Meier, 1977. - 265 p.
- Trautmann J. Virginia Woolfs Orlando and Vila Sackvill-West / Joan Trautmann // Critical Essays on V WOolf ; [еd. M. Beja]. 一 Boston: G.K. Hall, 1985. 一 230 p.
- Woolf V. Orlando : novel / Virginia Woolf // Selected Works of Virginia Wool.一 London : Wordsworth Editions . 一 2005. - P 393-560.
- Woolf V. The Diary of Virginia Woolf: in V vols. / Virginia Woolf / [ed. by A. O. Bell]. - L. : The Hogarth Press, 1977 - 1984. - Vol. III. - 1980. - 382 p.