Біографія Івана Сокульського
Іван Григорович Сокульський – український письменник, правозахисник, громадський діяч; один з авторів «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська» – народився 13 липня 1940 року на хуторі Червоноярському Синельниківського району Дніпропетровської області.
Навчався в Михайлівській школі (1947-1954), а в 1957 закінчив Синельниківську СШ № 3. Працював токарем, слюсарем.
У 1962-1964 навчався на філологічному факультеті Львівського університету, з 1964 перевівся до Дніпропетровського університету. Діяльний учасник Львівського та співзасновник Дніпропетровського клубів творчої молоді. 1966-го «за написання націоналістичних віршів» виключений з комсомолу і відрахований з університету.
Працював пожежником, бібліотекарем, кореспондентом газети «Енергетик», матросом річкового пароплавства. Контактував з дисидентськими колами у Києві та Львові, поширював самвидав.
У серпні 1968 разом з журналістом Михайлом Скориком написав «Листа творчої молоді Дніпропетровська», в якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування національної інтелігенції, плюндрування пам'яток культури, цькування роману О. Гончара «Собор». Навесні 1969 «Лист» передала радіостанція «Свобода», опублікували зарубіжні засоби масової інформації.
У середині червня 1969 Сокульского заарештували, і 27 січня 1970 Дніпропетровський обласний суд засудив його за статтею 62, ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») до 4,5 років таборів суворого режиму. Покарання Сокульський відбував спочатку у Мордовії, а з кінця 1971 — у Володимирському централі, згодом у таборах Пермської області. Звільнений 14 грудня 1973.
Після звільнення Іван Сокульський жив у Дніпрі, займався опозиційною діяльністю, впорядкував самвидавну поетичну збірку.
У жовтні 1979 вступив у правозахисну організацію — Українську гельсінську групу. У квітні 1980 був знову заарештований, рішенням суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений разом з Григорієм Приходьком у січні 1981 до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання.
Покарання відбував у Чистопольській в'язниці (тепер Татарстан, РФ). За дев'ять днів до закінчення тюремного терміну 3 квітня 1985 втретє заарештований і засуджений Чистопольським міськсудом до трьох років таборів за сфабрикованими звинуваченнями за «хуліганство».
У жовтні 1985 переведений на дільницю особливо суворого режиму Кучинського концтабору ВС-389/36-1 Пермської області.
Неодноразово його карали ШІЗО (штрафний ізолятор) за відмову від роботи та інші «порушення режиму». У 1987 переведений на 1 рік до одиночної камери, позбавлений права на передачі.
Звільнений з ув'язнення у серпні 1988.
Після повернення в Дніпро працював в Українській Гельсінській спілці, був одним із засновників обласних організацій Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного руху України, «Меморіалу». Очолював обласну організацію Української республіканської партії. З 1989 редагував і видавав журнал «Пороги». Активно підтримував відродження Української Автокефальної православної церкви.
20 травня 1990 був жорстоко побитий агентами КДБ під час пікетування з вимогами незалежності України в Дніпрі, що призвело до різкого погіршення здоров'я.
Іван Сокульський помер 22 червня 1992 року. Похований у м. Дніпро.
У 1960-х публікував вірші в альманасі «Вітрила», журналі «Прапор» та переклади з білоруської у журналі «Вітчизна».
У 1971 видавництво «Молодь» планувало видати збірку поезій Сокульського, але її зняли з виробництва у зв'язку з арештом автора. Пізніше твори Сокульського публікувалися лише за кордоном.
В Україні перша збірка поезій «Владар каменю» вийшла друком лише після смерті поета — у 1993 в Києві. У липні 1995 Сокульського посмертно прийняли у Спілку письменників України.
У 2000 видані листи Івана Сокульського до дочки із тюрми.
Державні нагороди:
Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).
Орден Свободи (10 лютого 2010) — за визначний особистий внесок у боротьбу за незалежність України, самовіддане служіння національній ідеї та відстоювання прав і свобод людини (посмертно).
Твори
Критика
