Нескорений степовик
Анатолій Шевчук
Сівши за написання спогадів про Івана Сокульського, я незабаром скрушно похитав головою. Гай-гай, яка химерна людська пам’ять! Колись здавалося, що нічого не забудеться з моїх поневірянь у мордовських політичних концтаборах, - такі виразні та яскраві були мої тодішні враження. Але сплив час, і багато що з тих вражень поступово відступило в далекі закутки пам’яті, щоб озиватися звідти вже крізь туманну пелену проминулих років. А багато що сьогодні і зовсім не розрізняється. Проте деякі фрагменти збереглися.
На ту пору, коли Сокульського везли по етапу до Мордовії відбувати кару, я перебував у 19-му таборі Дубравлагу в селищі Лісному. Політв’язні здебільшого групувалися тут за національною ознакою. В українському земляцтві добачалися дві виразні групи. Одна група, більша, відкидала всякий компроміс з адміністрацією. В іншій групі такий компроміс вважали можливим - одні робили це нібито з тактичних міркувань, інші вважали, що так легше буде вижити. Отож коли новоприбулий в’язень приставав до однієї з цих груп, зразу виявлялося його істинне обличчя (жити відособлено було в таборі вельми нелегко). Іван Сокульський, прибувши до табору і трохи роззирнувшись, без вагань пристав до нашого гурту, непримиренних, куди входили вояки УПА та молоді дисиденти. Нам було втішно, що і на півдні України не вмирає вільнодумство з націоналістичним забарвленням. Іванове вживання в табірний побут хлопці намагалися всіляко полегшити.
Призвичаювався він до нових незвичних умов повільно. Ще не позбувся певної розгубленості, маючи в пам’яті розповіді про страшні табори ще культівських часів. Не всі в’язні любили згадувати про свої «справи»; у нас було заведено нікого насильно не розпитувати. Але Іван охоче розповідав про те, за що його посадили, бо не бачив за собою жодного злочину, та й приховувати йому не було чого. Якось не міг він одразу призвичаїтися до того, що ось так з доброго дива раптом став «особо опасним государственник прєступніком».
Це була непересічна людина із складним внутрішнім світом; мене як літератора він цікавив перш за все як поет. До нашого кола входив тоді ще один хлопець, котрий займався віршуванням, але віднедавна, - Ярослав Лесів; його поетичні спроби були ще недосконалі, та ми всіляко заохочували його до творчості (пам’ятається, в дружньому колі він любив прочитати інколи щось своє, і бандерівець Дмитро Бесараб із заохочувальною усмішкою завжди висловлював свою похвалу: «Гарний віршик»); тільки пізніше творчість Ярослава змужніла, і він виробив власний поетичний голос. З ним я не міг на рівній нозі говорити про сучасний літературний процес, тож, коли з’явився Сокульський, який порівняно з Ярославом був уже зрілим поетом, я знайшов цікавого співрозмовника. Ми не раз прогулювалися вздовж табірної загорожі, ведучи довгі бесіди. Наші погляди на творчість багато в чому збігалися. Іван брав у мене для прочитання українські літературні журнали (а їх одержував я всі без винятку), позичав і деякі книжки. Пригадую, брав твори Антонича, Беранже; останню книжку, що якраз побачила світ у серії «Перлини світової лірики», надіслав мені в табір Іван Світличний, котрий виконав для неї більшість перекладів. Позичав ще якісь книжки, бо назбиралося їх у мене чимало (надсилали з волі добрі люди, виписував сам через систему «Книга-поштою»), але не пам’ятаю вже, які саме.
Він не приховував туги за рідним краєм; називав себе степовиком, бо ж родове коріння мав у степовому селі, і часто згадував Дніпро. На початку свого табірного побуту мусив ще добре роздивитися довкола і багато що заново осмислити, щойно почав набувати табірного гарту. Так, він спочатку не зрозумів доцільності масової голодовки протесту проти нових утисків у табірному режимі, яку вирішили провести молоді політв’язні. Тож, коли я запропонував йому взяти в ній участь, Іван не виявив зацікавленості, сказавши жартома: «Я вже в літах, нехай молодші...» Ми таки провели цю голодовку, хоча, звичайно, не сподівалися на перемогу. Мета була інша: у вільному світі повинні були дізнатися, що, незважаючи на все гірші умови, політв’язні не скорилися. Голодовка тривала сім діб, і брали в ній участь сімнадцять чоловік різних національностей. У своєму намірі ми не помилилися - через короткий час про цю акцію вже розповідало радіо «Свобода».
Якось Іван дав мені для ознайомлення зошит із своїми поезіями. Вони відзначалися опозиційністю до влади, і з мого боку були висловлені зауваження тільки щодо техніки віршування. Але хотілося бачити в його творах більше тієї особливої напруги, що явно свідчила б, що їх написав саме політв’язень.
В нашому товаристві його сприймали як однодумця. Тут велися розмови про незалежність, обговорювалися політичні новини, ділилися враженнями від прочитаного. Разом відзначали, ховаючись від ворожих очей, українські національні та релігійні свята. На той час, як пригадую, Іван не виставляв своєї релігійності на люди, але вчувалась у ньому якась заглиблена духовність. Приявна була серед нас і зовсім потаємна діяльність, пов’язана з передачею на волю копій різних заяв та протестів до всіляких офіційних інстанцій з метою подальшої передачі текстів за кордон; про це Іван дізнався вже згодом.
Особливо цікавився він історією українських визвольних змагань і ось тепер, у таборі, зустрівся з безпосередніми їхніми учасниками. Іван Покровський, Василь Якуб’як, Дмитро Бесараб, Василь Підгородецький та інші не раз розповідали йому про героїчну боротьбу УПА з німецьким фашизмом та більшовицьким тоталітаризмом.
Пам’ятаю тогочасного Івана Сокульського в бахматій одежині, грубих черевиках, із крутим чолом завжди чисто виголеного обличчя (вусів він тоді ще не носив). У погляді вгадувалася причаєна задума, але коли заходила мова про табірні порядки і про табірну адміністрацію, його очі світилися іронією та зневагою.
До примусової табірної праці Іван Сокульський ставився з нехіттю. Ми з ним були в різних цехах, і я вже не пригадую, до якої роботи його приставили. Здавалося, Івана зовсім не обходило, що невиконання норми виробітку вважається порушенням режиму. Неуважний у побуті, виглядав трохи диваком і це також викликало придирки наглядачів (зауважу, що при бажанні присікатися можна було до будь-якого в’язня).Чи то начальство таким чином намірилося з нальоту зломити непокірність цього, як вони гадали, слабосилого інтелігентика, чи до того ж наглядачі стихійно не злюбили його, але невзабарі рапорти про порушення Іваном режиму пішли один за одним, і він скоро познайомився з БУРом (барак усілєнного режима - тюрма в тюрмі). І досі я не забув, як Сокульський цитував товаришам витяг з одного такого рапорту, що його йому зачитали, оголошуючи постанову про посадку до штрафного ізолятора: «При обходе Сокульского на рабочем месте нє оказалось. После продолжитєльних поісков Сокульскій бил найден в траве, где занімался пісанієм стіхов». Тут треба пояснити, що на території робочої зони були місця, де трава справді настільки виростала, що в ній важко було помітити сидячу людину.
Покарання в таборі були всякі - і посадка до БУРу, і позбавлення продуктової посилки, яку можна було одержати раз на рік тільки після відбуття половини строку, або ж побачення з родичами. В’язня могли позбавити на місяць або ж і більше користування торговельним ларком, де можна було «отоваритись» (такий побутував вираз) на п ять карбованців у місяць, купивши буханець білого хліба (бо, зазвичай, для нас випікали хліб чорний, кислий і глевкий), цукерок «подушечок», кілька пачок махорки, одну-дві баночки рибних консервів - тюльки або кільки в томаті, комбіжиру або олії, а також дечого неїстівного - конвертів, поштового паперу, зубної пасти, мила; коли в’язня позбавляли навіть цього жалюгідного доважку до табірного пайка, йому доводилося сутужно. Позначилося це і на Іванові - де й поділася округлість його обличчя, а його статура набула сухорлявого вигляду.
Як і всі ми, Сокульський потерпав також і від нестачі в їжі вітамінів. Дехто в таборі пробував улітку вирощувати десь у віддаленому закутку або ж серед квітника (квітів наші інквізитори садити не забороняли) яку-небудь зелень - кріп, цибулю, редиску, петрушку, але коли наглядачі виявляли потаємне мікронасадження, вони нещадно виривали все із землі. Отож, мусила наша голота піти на вигадки, винайшовши для себе особливу вітамінну поживу. Пригадую, Іван уперше скуштував її при такій оказії. Через день після того, як ми припинили голодовку, про яку я розповідав вище, було вирішено відзначити цю акцію товариським бенкетом, в якому взяли участь усі голодуючі і на який запросили декого з в’язнів, котрі участі в голодовці не брали; в їх числі був і Іван Сокульський. Бенкет складався всього з однієї страви - особливого салату, що містив листя кульбаби, подорожника, настурції, кінського щавлю та іншого зілля, покришеного, посоленого і засмаченого олією. Іван, ніколи ще не бачивши цього «делікатесу , спочатку тільки нерозуміюче слухав, як усі його нахвалюють, особливо ж - недавній голодуючий Зіновій Троїцький (нині вже також покійний), котрий усе повторював: «Какая вкуснятіна!» Але скоро він теж витяг свою ложку і через короткий час, ще трохи дивуючись, уже захоплено, як і Троїцький, казав: «Ну й смачне! Ніколи б не подумав, що воно таке смачне». Ось так Іван освоював «екзотику невільничого життя.
В пам’ятку стало мені і «святкування» мого останнього в Мордовії дня народження (6 лютого 1971 року), на якому Іван також був присутній. Відбулося це в БУРі, де зійшлося в одній камері троє молодих порушників режиму: Сокульський, Топчій (родом з Луцька) і я. Вранці ми з Топчієм пішли на роботу, а Сокульський залишився, відмовившись від праці «на благо родіни». Зауважу, що вабила мене того дня до робочої камери особлива причина. Протягом зміни нам треба було зачистити скількись там дерев’яних футлярів для годинників типу «ходики». Своєї норми я тоді не виконав, бо більше походжав з кутка в куток доволі просторої камери. Було про що подумати - через чотири місяці мав скінчитися мій п’ятирічний строк... Наприкінці дня двері камери широко розчинилися. їх притримував наглядач, спостерігаючи, як в’язень Аганян вносить до нас нову партію футлярів, що їх треба було ще зачищати. Я помітив, що Аганян сьогодні надто вже метушливий і очі в нього наполохано бігають. Потім він виніс до коридору готову продукцію, і наглядач, урешті, замкнув двері. Ми з Топчієм зразу ж заходились передивлятися принесені футляри і в одному з них знайшли загорнуту в папір щедру заварку розчинної кави, а також махорку і сірники (посадженим до штрафного ізолятора курити заборонялося). Значить, мій щирий друг Володимир Гринь зумів таки умовити Аганяна, щоб таємно передав мені це добро. Скоро нас вивели з робочої камери, і ми знову опинилися разом із Сокульським. А там підоспіла і вечеря. Грюкнула «кормушка» - і кожному видали по мисочці пісної каші та по шматочку риби. Нам з Топчієм як «роботягам» дісталася риба смажена, а Сокульському - варена. Як відмовника від роботи його таким чином покарали, позбавивши навіть тієї жалюгідної часточки жиру, що його містила смажена риба. Ще й тепер, ніби це відбулося тільки вчора, виразно бачу цю картину: Сокульський, іронічно всміхаючись, тримає в руці свою рибу, з подивом крутить головою і задумливо каже: «І що вони хочуть цим домогтися? Треба ж додуматись до такого...» Нам видали також по кварті гарячої води та по шматку хліба. У воді ми розчинили кавову заварку - і почалася гульня. Міцна кава зразу ж подіяла на виснажені шлунки - ми збадьорилися і звеселіли. Крім того, ми мали ще й махорку, отже нічого не бракувало для повного щастя. Курцями були я й Топчій, але й Іван піддався спокусі, висмаливши того вечора не одну самокрутку. Накурили так, що можна було в тому махорочному тумані, як-то кажуть, підвісити під стелею сокиру. Святкування затягнулося до пізньої ночі. Чергові наглядачі засіли у своїй вартівні і в коридорі не з’являлися. Вони, як завжди, пили чифір і «забивали козла». Відсторонені від їхнього примітивного світу, ми розважалися у своїй маленькій камері з дощаними нарами, тішачись настроями, властивими непокірним в’язням. Було багато сміху та кепкувань над нашими тюремниками, розповідалися всякі забавні історії...
Невдовзі начальство знову присікалося до Сокульського, прирікши його цього разу на шестимісячне перебування в ПКТ (приміщення камерного типу). Я також на цю пору не був обділений увагою «вихователів і перед своїм звільненням ще два роки потрапляв до штрафного ізолятора (щоразу на 15 днів). Востаннє потрапив до БУРу на початку травня 1971 року і вийшов звідти за кілька днів перед завершенням строку. На той час Сокульський ще «тягнув» своїх шість місяців. І хоч ми з ним не стикалися вже віч-на-віч, бо він до робочої камери не ходив, але все-таки спілкувалися. Посадженим до ПКТ дозволялося мати постіль (в карцері були тільки голі нари), книжки і папір; вони могли також отоваритись у ларку. Можливо, повна ізоляція від світу не так уже тоді й дошкуляла Іванові. Мав змогу багато читати і, найголовніше, писати вірші. Тоді у БУРі, здається, перебували тільки ми двоє, двері моєї камери були навпроти Іванових дверей, через коридор. Через круглі прозурки у дверях була змога перемовлятися, і ми вибрали для цього вечірні години, коли наглядачі починали у вартівні «забивати козла». У прозурку своїх дверей Іван не один вечір начитував, немов диктор, свої нові вірші. Українські слова особливою напругою заповнювали порожній чужинецький коридор, а я, приставивши вухо до своєї прозурки, уважно слухав, маючи велику насолоду від того читання. Вірші були відчутно сильніші від тих, що їх він показував мені раніше; надто вирізняв я мистецькі образи, сповнені невільничим трагізмом. Не знаю, чи залишились ті твори в нього, чи їх вилучили наші «вихователі», як то не раз траплялося в таборі. Тоді ж, крім читання поезій, Сокульський потішив мене одним подаруночком, який зворушив мене. Я вже згадував, що в штрафному ізоляторі курити не дозволялося, отож у мене, як кажуть, аж вуха попухли без курива. І от якось він повідомив, що сховав у дощаній будці туалету на прогулянковому дворику пачку махорки, яку замовив для себе у ларку. Наступного дня, вийшовши на прогулянку, я трохи походив по тісному дворику, а тоді з байдужим виглядом, щоб наглядач чогось не запідозрив, звернув до туалету і вдався до пошуку. І тут довелося мені попереживати. Іван так уміло заховав ту махорку, що я ледве на неї натрапив серед балок і крокв. То була хвилююча мить! А ввечері слухав Іванові вірші, задоволено попихкуючи цигаркою... І вже будучи вдома, я інколи купував махорку, робив самокрутку, заварював міцнющу каву і, попиваючи та покурюючи, згадував табірних побратимів і з-поміж них - Івана Сокульського, його вірші і його подарунок на прощання. Мабуть-таки, ті вірші до нас не дійшли. Принаймні у його книжці «Означення волі» я не знайшов жодного, датованого 1971 роком. А було їх чимало!
Л-ра: Кур’єр Кривбасу. – 2006. – № 128. – С. 81-86.
Твори
Критика
Поділитися