10.08.2024
Іван Сокульський
eye 195

Іван Сокульський. 10 маловідомих поезій

Іван Сокульський. 10 маловідомих поезій

***
Чи бачив ти, як плаче камінь?
Ніхто не бачив каменя сльози.
Ніхто не чув, як крик кричав – віками...
Ніхто не чув високої грози.

Чи бачив ти, як плаче камінь?
Пороги виросли – на ґвалт!
Як волі щит, пороги стали!..
Шляху нема назад.

***

Каменю – з каменю!
Водо з води –
тишу задавнену –
там – розбуди!

Ноче, що в місяця!
Зоре з небес! –
Тут – нема місця
знати Тебе.

Слово, що з відчаю!
Крове, що тут!
Що тобі, дівчино,
висудив суд?

Боже! Довічно
меч правоти.
Що тобі, дівчино?..
Всі – без мети!

Туго, що з пам’яті –
слово з глибин! –
Вбив тебе намертво
постріл доби.

***

Замало - бути!..
Ще треба статись.
Не досить - статись,
ще треба вдатись.
І мало - вдатись,
ще й - не піддатись!..
Замало - бути.

Сон

У цьому домі — що мені тут треба?
Прийшов собі кімнату винаймать?
Вже й винаймив, вже й книг ось понаносив,
серед кімнати, просто на підлозі книг цілі купи…
Висока стеля, стіни й пустка,
а при стіні—сумний, весь в чорному, рояль.
Чому він тут? Це хто його забув тут?
Чи так лишив на вічний спомин?
Мов пам’ятник, рояль.
Кімната ця — моя,
лиш хочу я, щоб двері хто замкнув,
і прошу я, щоб двері хто замкнув,
інакше бо сюди зайде сторонній!
— Хто дасть мені ключа? —
По всьому домі ходжу і питаю…
І тим все більше я тривожусь,
що хтось, дивись, зайде сюди.
Хоч знаю сам, що марно
у цьому домі захистку шукати.

***

Залиште мене на шляху до моря —
із чеканням моїм, прозорим до дна,
з руками, розпостертими для обіймів,
із присмаком солі на спраглих губах.

З очима, повними розлуки...
Залиште мене з тишею,
щоб чути: як світ — далекий.
Залиште мене з небесами,

щоб видіти: день — глибокий...
Залиште мене з блакиттю днів —
далечінь, далечінь оповити!
Залиште мене на шляху додому,

залиште мене на шляху.
Дорога хмар, дорога смутку й тиші...
Рукою взять — поблизькі небеса!
Різьбиться день. Спинився світ — не дише…

Стоїть на повний зріст —роса.
Дерева — є, і є вода чутлива.
Є тиха кров, є слух і глибина...
І в котрий раз я доторкаюсь дива:
світанкова луна!

***

Аби було вернутися куди,
аби стояли стіни і дерева.
Аби в Дніпрі лишилося води...
Чого ж іще у світі мені треба?

Аби не впасти посеред біди?
Не загубитися у хижім цьому часі?
Якщо ж судилось, може, й не прийти, —
ім’я твоє аби лиш не погасло!

***

Вогонь сумних твоїх пісень
так несподівано погаснув.
Прокинув далеч пізній день:
погідно, чисто, ясно.

Прийди, візьми свого вінця!
Дарує осінь, давнє свято.
Немає пам’яті кінця!
Нема несправжності у правди.

Задума, золотом сповита,
ввійшла в конечні береги.
І линуть вдаль слова молитви...
Довічно в тузі степ могил.

***

Вода заховалась у камінь,
земля заховалась у камінь, 
мій крик заховався у камінь…
Болем – вхопившись за камінь,
далі живу!

***

Тиша віща, далеч нездоланна.
Світ увесь трима душа жива!
Проти ночі бійся запитання,
знай, бездоння - мовлені слова.

Начувайся, коли місяць вповні.
Обережно - з відгуком ночей!
Знай, ща світ нас ловить,
знай - усе тече.

Скрізь глибини, і далеко - берег.
І шляху туди ніхто не зна.
Глибина! - очей твоїх озера...
Не спинити хвилі з-під човна!

Вітер

Вітер мовить — не чути.
Вітер в'яне щомить
на сухому розпутті
ні весни, ні зими.

Вітер витих — боліти!
Вітер випив жалі.
І — як трави без літа,
без роси і землі.

Вже ні хвилі ізвідти.
Що було — те було!..
І — як птах без повітря —
впав на власне крило.

Біографія

Популярні твори:

Лірика. Вибрані поезії

Критика

Відео

Аудіо

Іван Сокульський
Література
Українська література 20 ст
Українські письменники
Театр Кафки

Читати також

Вибір редакції
up