Присвят осені

і Тобі, що в ній!

■

Любо! Прости мої роки.
(Ніхто хай не звіда того!).
Ти не йдеш, а Ти — є...
Це не кроки!
А крові Твоєї і серця Твого —
далекий, святий, глибокий,
чистий і рівний — вогонь.

■

Йдуть світи, йдуть літа і минають...
Йде цей ранок і тиша стоїть.
І стається земля: нове небо стрічає
на чотири краї!
На чотири світи моє слово питає:
де спочинок миті, де нам дім віднайти?
Осінь мовчить, і пам’ять не знає...
І далеко, мов пам’ять, — Ти!

■

Тут свято осені, тут літа перемога!
Тримає далеч золотий вінець.
І до небес здійнялася дорога...
Прощай же, світе! Тут тобі — кінець.
А далі — сонце — світло — і прощання...
Якщо і плач, то тільки золотий.
Сльозо остання!!!
Яка ж прощальна ти!

■

Вічний день, вічні осінь і сонце.
Вічна тиша, і світло — гуде...
Ти назустріч ідеш — в мережковій сорочці...
І так вічно буде!
Буде вічно цей світ, як віконце,
як очі Твої — голубий...
Із Твоєї руки буде сходити сонце,
із Твоєї ходи будуть пить голуби...
Будуть повні, як дні, будуть чисті, як ночі,
Твої руки. І серце Твоє буде вічно — любить.