Золота віть

Не знати, з якої глибини —
ця віть золота, в якій сяєво грає —
світло найпершої (що була і є) днини...
Протікає із Вічності літа струмок.

Простору запах! Запах долини!
Далечінь з-поза обрію, з пам’яті лине ...
Тінь голуба. Ходить тиша і спокій.
Бджоли у сяєві віття бринять.

Дня прибуває. Сонце спинилось.
Літо триває, квітка —зліта,
і все доростає до сонця і тиші.

Не знати, з якої глибини —
це сяйво, це літо,
ця віть золота.