Дощу єство, м’яке й пахуче...
Дощу єство, м’яке й пахуче,
блакить і синь, печаль і плин...
Тече ріка, зітхають кручі, —
з грудей своїх пускаючи хмарин.
Трава і камінь світу вірять,
промоклий день наслухує себе...
Хмарини йдуть, лишаючи узгір’я,
наосліп йдуть — до тиші і небес.
