Портрет
Тут усмішка сама дивує з себе:
“Невже таке моє обличчя?
Мій простір — мить проблиснув щось раптове,
чого нема, так думалось, у мене”.
Обличчя усмішки — воно гірке, мов досвід,
обличчя дня, поглиблене літами!
Щокрок до Тайни йде Твоє обличчя,
печаль і сум приймаючи у спадок,
доросліє з літами...
Побільша далечі, поглибша в ньому туги...
До Суті ближча, вищає до Себе...
Посвячує себе в цей світ.
Отак ти йдеш свій шлях - дорогу!
Усмішка присвічує печалі —
і дозріває простір,
і світиться у фокусі обличчя.
Усмішка просвічує печаль...
Це ж скільки тут Тебе — у тузі!
Це ж щойно ранок...
І лиш початок Твойого обличчя.
