28.03.2021
Іван Сокульський
eye 342

Мед із каменю, або Друге пришестя Івана Сокульського

Леся Степовичка. Мед із каменю, або Друге пришестя Івана Сокульського

ДО 80-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА СОКУЛЬСЬКОГО

I

Шлях поетового твору до читача, як відомо, буває довгим і тернистим. Найкращі рукописи можуть лежати невідомими у тиші і темряві шухляди письмового стола або в таємних схронах КГБ. І допоки їх не визволить з тої в’язниці рука упорядника і видавця, допоки око і серце читача не торкнуться поетового слова, ми не можемо говорити про наше повне осягнення українського літературного процесу у всій його художньо-мистецькій насиченості. Івана Сокульського, яко Поета, український читач починає для себе відкривати вже в добу Незалежності. У 1993 році – вийшла збірка його поезій “Владар каменю”, у 1997-му – “Означення волі”. У 2001 році – одразу у двох видавництвах “Січ” та “Смолоскип” – тоненькі книжечки “Іван Сокульский. Листи до Марієчки”, у 2002 році – 2-томник епістолярій поета «Листи на світанку». У 2010 р. – “Іван Сокульский. Лірика». Відбувається ДРУГЕ ПРИШЕСТЯ Івана Сокульського до нас, посмертне.

Пізнаючи поезію Івана Сокульського, ми розуміємо, що перед нами один із представників літературного дисидентського андеграунду, що на мій погляд, не обмежується тільки 60-ми роками, бо є актуальним і для 70-х, 80-х та початку 90-х років, допоки не скінчилася ера самвидаву і наша література не вийшла із підпілля.

Три реальні, художньо осмислені субстанції панують в його поезіях – Дніпро, Пороги, Степ. Ці три стихії супроводжували Івана, за його власним зізнанням, і в глибоких камерах тринадцятилітньої неволі по далеких чужинах. “Дніпро, Пороги, Степ – стали своєрідними трьома мітами мого життя”, – зазначає поет у своїй біографії.

Знаковим і визначальним у художній свідомості і поетиці Івана Сокульського є образ каменю. Він в його поезіях багатомірний, і символізує у своїй амбівалентності такі неперебутні істини як твердість, незламність козацького духу, як незнищенність, вічність українських духових первнів, постає джерелом поетичної наснаги.

Іван народився 13 липня 1940-го року на хуторі Червоноярському, в степу, на Дніпрі, поблизу колишнього порогу Ненаситець. І подібно тому як не вписалася мала Іванова батьківщина в грандіозні плани більшовицької індустріалізації (хутір було переорано, а пороги зірвано вибухівкою та затоплено), так не вписався і сам Іван Сокульський в Систему з її сатанинською гігантоманією, з її бездумною, безбожницькою агресією проти природи і спланованою – проти людини.

Студент Львівського університету Іван Сокульський, з його вразливою душею поета, під сильним впливом шістдесятників-пасіонаріїв навертається до української національної ідеї. «Близьке знайомство із колом тодішньої київської інтелігенції, що називала себе Молодою громадою, – писав він, – Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Олесь Танюк … чуття цієї приналежності власне і допомогло мені здійснитися українцем зі всіма випливаючими звідси наслідками. Це надихало, перевертало всі твої дотеперішні совєтизовані уявлення та погляди – як розігріте залізо, перековувало тебе на українського інтелігента. Ти ставав кимось, здійснювався як особистість… Захоплююче і сильне, як дніпрова повінь, було те чуття!”

Вже студент Дніпропетровського університету, Іван Сокульський, свідомий українець, небайдужий до українських проблем і обурений суцільною русифікацією, такий палкий і водночас такий незахищений, відкритий, відвертий, безборонний, звісно, не міг не впасти в око “стукачам”. Збирав колядки, записував народні пісні, ділився з товаришами своїми віршами, за це й розплатився. На факультеті його інакше як “націоналістом” вже й не називали. 13 травня 1966 року його виключено з комсомолу та з вищого учбового закладу із формулюванням “за нєдостойноє повєдєніє”. Ось як писав поет в році 1967-му:

* * *

Тут камінь мелють, мелють камінь,

Кар’єр гуркоче і гуде.

Скрегоче камінь – мов кістками

Повстало тіло молоде!

Каміння б’ють, каміння трощать,

Дніпра гранітні груди рвуть…

“Тут буде дім, тут буде площа…

тут буде рівна путь”.

Гуде кар’єр… І так віками:

Скоряють Дніпр, рівняють степ…

Тут камінь мелють, мелють камінь,

А камінь – знов росте!

Камінь в Іванових поезіях не тільки росте, він кричить, він “плаче”, камінь “дзвенить копитами”, камінь “шумить хвилями”. Камінь для Івана – детермінанта його буття у часі (“люте врем’я”) і просторі (“тут мелють камінь”), а ще й орієнтир, щоб не заслабнути духом в “пустелі всіх, самітній Україні”, де “свята неділя стала вихідним”.

Кажуть, що тібетські лами охоче медитують з каменем, споглядаючи його годинами, і перекачуючи його внутрішню енергію в себе. Можемо уявити собі Івана у його внутрішньому опорі тоталітаризму невичерпно сильним, бо камінь він любив, торкався його руками, прислухався до нього тисячоденно й тисячонічно, ніби передчував, що “на камінь сльози упадуть”, і… почувався його володарем. Івана вважали диваком, бо міг стояти годинами біля музею Яворницького, дивлячись на фігури половецьких баб. У році 1977-му, між першим і другим арештами, Іван Сокульський писав:

* * *

Я – владар каменю,

Ось тут мої Пороги.

Мій степ стоїть!

Я владар каменю-

Вернулися дороги

З усіх століть.

Я владар каменю,

Мій степ-моя тривога,

Мій давній день…

Нема шляху! –

Молитвою до Бога

Дніпро іде.

Я владар каменю,

Мов рана Україна

В моїх очах…

Як довго ждать!

Як важко – на колінах!-

Тримать меча.

Меч – то другий образ в поезії Івана Сокульського, символізуючий дійове протистояння. Меч не тільки на колінах, але й у руках ожилого князя Святослава, загиблого в 907-му році у боротьбі з печенігами, місце смерті котрого у придніпровському степу він з друзями відвідував і до якого подумки звертався:

Святославе, вою наш, устань!

Святославе, знову печеніги!

Де клекоче гнівом Дніпрельстан,

Вихопи меча свого із піхов!

Таке звернення до меча, нехай уявного, не було лише голою фантазією Івана Сокульського, який будучи людиною цілісною, жив як писав, а писав як жив. Тож не міг не стати homo dissidents – людиною бунтуючою. І хоч не прагнув він політики, але все одно потрапив у стан воїв, які не змогли жити за правилами тоталітарної Системи, не стали конформувати. Це про них він писав: «І люди, що навколішки не впали, У серці товпляться моїм». Поет Іван Сокульський творив свій світ, і серед глуму неукраїнськости – свою Україну, гуманну, естетичну, художню, українську, нехай навіть віртуальну, але для нього єдино можливу. І такий нонконформізм, спершу всього лише як внутрішня еміграція, вже сам по собі був викликом Системі з її бездушною регламентованістю і казенним совєтським патріотизмом.

Ким тільки не працював вигнанець із університету Іван Сокульський, куди тільки не звертався, щоб заробити на шматок хліба щоденного! У книзі “Листи на світанку” наводяться записи з трудової книжки Івана, де кожне короткочасне працевлаштування невдовзі закінчується надписом “уволєн по собственному желанію”, чи то “по согласию сторон”: вересень 1966 – літпрацівник районної газети “Приорільська правда”, жовтень 1966– молодший літпрацівник газети “Червоний гірник”, січень 1967 – редактор Дніпропетровської обласної бібліотеки, 1968 – літпрацівник багатотиражної газети “Енергетик” Придніпровської ДРЕС. Червень-вересень 1968 – вихователь гуртожитку ЖЕК тресту “Дніпросантехмонтаж”, січень-лютий 1969 – працівник воєнізованої пожежної охорони УВС пр облвиконкомі, березень-червень 1969 – матрос-касир пароплава “В.Сосюра” річкового порту. Сюди по нього й приїхали одного лихого червневого дня, звідси й забрали його як антисовєтчіка, на допити люди в цивільному…

На початку 1968 року виходить у світ роман О.Гончара ”Собор” і дуже скоро в Дніпропетровську, цій “колисці застою”, розгоряється скандал. З благословення секретаря обкому партії О.Ватченка, який впізнав у Володці Лободі себе, починається його цькування й переслідування у пресі. В серпні 1968 року невеликий гурт українських інтелігентів на чолі з Іваном Сокульським пише відомого тепер уже “Листа творчої молоді”, в якому повідомляється про “погромний шабаш на Дніпропетровщині”, про “дике й безглузде переслідування чесних громадян”, автори висловлюються проти зросійщення нашого краю, встають на захист звільнених з роботи кількох патріотів, на захист роману “Собор”. Листа адресовано Голові Ради міністрів УССР В. Щербицькому, кандидатові в члени Політбюро ЦК КПУ Ф.Овчаренкові, секретареві Спілки письменників Д.Павличкові. Копія – українському народові.

Така акція громадянської відваги, звичайно, не була подарована сміливцям. 13 червня 1969 року Івана Сокульського заарештовано прямо на роботі, на пароплаві як одного з авторів крамольного “Листа” і звинувачено також у поширенні самвидаву “Виступу генерала Петра Григоренка на захист кримських татар”, статті академіка Аганбегяна про стан радянської економіки” та іншого. Серед звинувачень – написання віршів “Воля”, “Ностальгія”, “Святослав”.

На суді, що відбувся в лютому 1970 року, Івана засуджено на 4,5 роки з відбуванням покарання в колонії суворого режиму. По справі проходили також робітник М. Кульчинський (2,5 роки таборів загального режиму), та асистент Металургійного інституту, літератор В. Савченко (2 роки умовно з трирічним випробувальним терміном).

Навколо авторства «Листа творчої молоді» і сьогодні не вщухають пристрасті. В різних джерелах можна прочитати, що не Іван Сокульський був його автором, а тільки, мовляв, записував під диктовку текст. Але чи так вже важливо, хто диктував, а хто писав, коли саме Іван – один за всіх! – узяв на допитах КГБ усю «провину» й відповідальність на себе і сам пішов у табори, де йому вже незворотньо було підірвано здоров’я. Менше всього цей чоловік думав про славу, він залишив побиватися за нею своїх товаришів, що живуть сьогодні, він поділився з ними роками свого короткого життя. Як пророче звучать рядки із далекого 1977-го:

Планований – тут – у цій круговерті-

Не віком чужим, не добою –

Я відповім – життям чи смертю…

Я відповім їм – собою.

1970-1973 – Іван перебуває у колонії суворого режиму в Мордовії, у селах Потьма, Явас, Умор (яка красномовна топоніміка цих місць віддалених!), а з кінця 1971-го – у Владимирському централі, в т.ч. в “психбараці” цієї в’язниці.

У грудні 1973 року Іван виходить на волю, відбувши термін покарання. Доля відпустила йому сім років розкошувати, споглядаючи рідний степ, Дніпро-Самару, простір неба, розкошувати, пишучи вірші, і поневіряючись. В золотім для його творчості 1977-ім році він писав:

Вода заховалась у камінь,

земля заховалась у камінь.

Мій крик заховався у камінь,

Мій день зупинився віками!..

Знебутий, закутий у камінь-

Живу.

У перерві між виходом на волю та другим арештом тривають нескінченні пошуки роботи, короткі терміни працевлаштування: слюсар-монтажник будівельного тресту, робітник з підготовки залізничних вагонів механізованого управління, робітник заводу залізобетонних контрукцій, сигнальник паливно-транспортного цеху Придніпровської ДРЕС, виконавець художніх робіт виробничо-художного комбінату, машиніст сцени театру ляльок, агент з доставки квитків, реалізатор туристичних квитків, приймальник вантажів, двірник-сторож ЖЕКу, прибиральник міжшкільного виробничого комбінату. Ця, здавалося б, безпросвітна екзистенція Івана означена, окрім поезії, ще й світлими особистими зустрічами. У серпні 1974 року Іван одружується з Ориною Лесів, з якою його познайомив її брат, а його побратим-однотабірник, поет і греко-католицький священник Ярослав Лесів, запросивши Івана на гостину в Карпати. У жовтні 1975-го року в Івана й Орини народилася донька Марієчка. Нібито все налагоджувалося, можна було якось жити-існувати. Писалися вірші, публіцистика. Іван слідкує за політичними подіями і не може стояти осторонь від процесів, що відбуваються в Україні. Звісно, він знав про першу і другу хвилі арештів української інтелігенції. У відповідь на нову хвилю арештів, вже третю, коли за грати кинуто його близьких друзів Миколу Горбаля, Ярослава Лесіва та Петра Розумного, у 1978 році Іван Сокульський вступає до Гельсінської правозахисної групи.

У квітні 1980 року – йому вчиняють обшук, вилучають вірші, нотатки і заарештовують. Цього разу Дніпропетровський облсуд засудив його за статтею 62, ч.2 “антисовєцкая пропаганда і агітація” до 15 років позбавлення волі (5 років у тюрмі, 5 років – в таборах, 5 років заслання). Івана вже визнано “особєнно опасним рецидівістом”.

У травні прибув по етапу до в’зниці міста Чистопіль, в Татарську АССР. У 1983 році Івана привозять на “профілактику” до Дніпропетровського СІЗО, намагаються провокаціями та психотропними засобами вибити з нього заяву про каяття. Не виходить. Іван пише … вірші:

Тільки й часу, що тут залишається з нами,-

Утікає, як води в пісок!

Зостається печаль, перемита мов камінь.

Залишається – крок.

І Іван Сокульський зробив цей крок. Але не до «них», а від «них». І його знову відправляють до в’язниці, а в 1985-му переводять до табору особливого режиму ВС 389-36 в село Кучине Пермської області. Про жорсткі реалії цього нелюдського існування написав у післямові до книги “Листи на світанку” товариш Івана по таборах, багатолітній політв’язень В.Овсієнко.

Листи до дружини, доньки, матері й бабусі цього 8-літнього періоду містяться в презентованій книзі. Листування з рідними стало для поета чи не єдиною пунктирною лінією зв’язку з рідними. “Тепер моя свобода– це ви, це бути з вами, мої золоті”– писав він додому чотирьом своїм найріднішим жінкам.– Листування для мене не тільки єдиний засіб спілкування, а й засіб більш-менш цінного існування”. В листах Іван розкривається нам як філософ з його роздумами про особистісне пізнання світу поезії, музики Баха і Вівальді, природи (“як дерево дихає”, “як липень пахне”, “клечальні дощі”), зі своєю філософією буття, тлумаченням історичних подій, свідомою й підсвідомою самооцінкою, ретроспекціями дитинства і юності в рідному краю, розповідями про щоденні справи, наскільки це дозволяли цензурні обмеження, порадами дружині, спробами виховання відірваної від батька маленької доньки, і звичайно ж, поезіями. Їх розсипано по книзі багато і вони зворушують своєю трепетністю, глибиною, чистотою, простотою і ясністю мислення людини незашореної, незаляканої, нескореної жорстокими обставинами. Написані в екстремальних умовах, ці листи є листами поета, який сумує за родиною, рідним краєм,а в ”в Камі немає каменю”…

Послухаємо ж голос Іванів із таборів ГУЛАГу:

– “Мене не дивує, люба, що Марієчка після канікул в Карпатах і чути не хоче про Дніпропетровськ. Паскудне місто, я її розумію, тільки назвою його вже можна лякати маленьких дітей. Два “р” в однім слові – це вже забагато”

– ”Немає, кажете, листа від мене, мої золоті? Слід мені було першого листа писати російською – за тиждень вже був би у вас. А так він десь у дорозі від Чистополя до Києва, на перевірці.”

– “Не так уявляв я, моя любо, наше побачення. По-перше, сподівався на години три, а потім: щось ніби пригнітило нас на тому побаченні, не давало можливості бути у повній своїй формі. Чи не те, що не можна було розмовляти українською? Адже це мова нашого кохання, нашої сім’ї, наших Дніпра-Карпат, нашої Марієчки, зрештою… То ж говорити про це все неукраїнською було майже неможливо. Не вийшло справді інтимної розмови – по великому рахунку, через шкло… На обличчі твоєму, любо моя, я побачив вираз якоїсь незрозумілої мені невпевненості, ба навіть розгубленості, чого ніколи не бачив, коли ти розмовляєш вкраїнською. А може це тому, що не мала змоги надягнути свою вишивану блузку?”

За власним зізнанням, Іван почувався не стільки в’язнем тюрми, скільки послушником у монастирі. «Тут, – писав він з таборів, – розквітла квітка моєї молитви до Бога».

Товариш Івана, політв’язень М.Кульчинський у передмові до “Листів на світанку” наголошує на релігійно-моральному аспекті та на деяких лінгвістичних моментах Іванових епістолярій. Мистецтвознавець Лідія Яценко у передмові до цієї ж книги аналізує її як мистецький твір у його своєрідному синкретизмі з документом епохи.

Як на мене, епістолярна спадщина Івана Сокульського як енергетично потужний публіцистичний дискурс є окрім всього ще й документальним вироком совєтському тоталітаризмові. Бо що може бути жорстокішим, безглуздішим, протиприроднішим, ніж позбавлення волі поета, людини з таким ніжним і тонким світобаченням, з такою любов’ю і милосердям до всього сущого під Божим небом, ба навіть до ворогів своїх? В цьому й полягає публіцистичний пафос Іванових епістолярій, які вже не належать тільки їх адресатам, членам родини, а й Україні, кожному читачеві і таким чином виростають із сімейних реліквій до феномену художньо-публіцистичного, культурного, культурологічного.

Як зауважила на вечорі пам’яті поета в Київському будинку письменника Михайлина Коцюбинська, “найцінніше, що залишається по смерті людини, це саме отака мемуаристика та художня епістолярна спадщина, яка дихає правдою свого часу”.

Вітри перебудови не одразу принесли йому волю. Іван Сокульський залишався одним із останніх політв’язнів в таборах ГУЛАГу, і з вимогами його звільнення в липні 1988 року було організовано ланцюгове голодування дружинами політв’язнів Ориною Сокульською та Ольгою Стокотельною-Горбаль, а також побратимами Івана по таборах, що вже звільнилися.

Нарешті Івана звільнено з ув’язнення. 8 серпня 1988 року він приїздить додому зі своїми таборовими скарбами – п’ятнадцятьма самошитими торбинками з листами рідних людей. Він жадібно вбирає в себе навколишнє життя, так неначе поспішає жити. Вступає до Української асоціації незалежної творчої інтелігенції(УАНТІ), видає незалежний часопис “Пороги” (члени редколегії Юрій Вівташ, Раїса Лиша, художник С. Ковика-Алієв, вийшло дев’ять чисел), стає одним із засновників Товариства української мови ім. Т.Шевченка (згодом “Просвіта”), обласної організації Народного Руху України (разом з І.Шуликом та Г. Сахаровим), «Меморіалу», громади УАПЦ. Поет упорядковує збірку поезій “Владар каменю”, бере участь в політичних мітингах, у святкуванні 500-ліття запорозького козацтва. У квітні-травні 1990-го року, коли УГС перетворено на УРП, Іван стає головою обласної організації Української Республіканської Партії. Та життя його, тоненька павутинка, невдовзі обірвалося

У передмові до книги “Означення волі”, і виступаючи на вечорі, Раїса Лиша так сказала про життя і смерть поета-страдника: “Іван помер 22 червня 1992 року. У своєму затіненому кабінеті під книгами Шевченка та Грінченка він лежав горілиць і звертався до Бога – і у відповідь чув, що все гаразд. Достигали за вікном вишні, наливався виноград, але Іван уже злився з чебрецевим степом, гранітними брилами, що пам’ятали князя Святослава – з усім, що так любив і чим жив. Тоталітарна система виконала свій відкладений присуд, уразивши поетове серце. 13 років таборів і в’язниць та 73 доби безперервного карцеру не минули безслідно… Як писав Іван ще у 70-і роки:“Степ на тому узвишші, На якому ти сам”. І то була не лише поетична декларація, а й прискіпливо виконана програма життя.”

22 червня 2020 року минуло двадцять вісім років, як Іван Сокульський пішов в обитель Бога, і його більше немає на землі. Але він є живим серед нас, допоки ми його згадуємо. Доля Івана Сокульського сповнена офіри, тяжка і трагічна. Але з іншого боку, талант Івана Сокульського, як і саме його життя, були віддані цілком на алтар України, яку він любив, для якої він розтрачував себе без жалю. Отже, він відбувся як громадянин, син своєї Батьківщини. Він застав проголошення Незалежності України, і будемо думати, що відчувся хоч на мить щасливим. Йому пощастило більше, ніж Василеві Стусу, Олексі Тихому, Юрію Литвину і всім, хто розхитував імперію, наближав мить її падіння, а не дожив до омріяної мети.

Сьогодні можна почути від декого, що Іван Сокульський, якби, мовляв, не така доля, міг би стати справді великим поетом. Дійсно, перебування в таборах скувало майже на півтора десятиліття його і без того куцу письменницьку свободу, примушувало вдаватися до поезії, яку він сам означив лише як “родинну, альбомну”. Отже, в ГУЛАГу вкрадено добру частину його дорогоцінного незреалізованого творчого потенціалу. Але попри це, Іван Сокульський відбувся як Поет з неповторною інтонацією, ніжною і різкою водночас, як Поет з “непозиченим обличчям”, з індивідуальним тембром поетичного голосу і віщим прозріванням сутності каменю. Вишукана простота форми, прозора образність, енергетичність думки і почуття, цілісність і гармонія текстового змісту та його мелодики – ось риси, що вирізняють поетику Івана Сокульського.

Йому вдалося відбити час, у який він жив, і інакодумське світовідчуття його, як нікому іншому із поетів Наддніпрянщини. Іванова поезія в час тоталітаризму надихала лише вузесеньке коло людей, та сьогодні вона райдугою виквітла над нами. І залишається, переживши чверть століття, болючою і свіжою, до неї звертаєшся, думаючи про сучасну ситуацію в державі:

Тиша навстіж камінна,

Крик закуто-глухий.

Так мовчить Україна-

Перетято шляхи.

Перетято їй горло,

І не клекіт, а хрип…

Не високий, не орлій-

А такий як у риб.

Розтеклась Україна

На чотири шляхи…

Вже не стіни – руїни

Обступають ляхи.

І степи, ніби доля,

Обміліли, втекли.

Одинока тополя

Пада, вибившись з сил.

Ані руш, ані з місця –

Мов на розстрілі тут!

Від землі– аж до місяця

Наші болі ростуть.

Мов на шлюб – білопінно

Йдуть на страту слова…

Так мовчить Україна,

Тільки болем жива!

В одному із своїх листів Іван Сокульський писав, як почув від дорослих в дитинстві, що бджола бере мед не тільки з квіток і трав, ба навіть із каменю. Йому подобалося про це думати, він мріяв так метафорично назвати свою збірку. А чи так воно сталося? Насправді твердокамінною була Система, в якій судилося жити поетові, а він творив свій мед поезії, великий Романтик, що залишився собою і зберіг свою чисту душу. Іван Сокульський пішов у вічність, зоставивши по собі вірші та листи – цей МЕД ІЗ КАМЕНЮ, який так гірчить, але саме цей гіркий мед він і лишив нам…

II

ОДИН ЗА ВСІХ

Духовна присутність українського поета, правозахисника, громадського діяча, багатолітнього політв’язня ГУЛАГу Івана Сокульського в історії і культурному житті Дніпропетровська

Явлення поета і дисидента Івана Сокульського Дніпропетровську і широкому українському загалу відбувалося повільно. Адже книг з його поезіями за життя не вийшло жодної, а антирадянська діяльність у 1960-1980-х роках відбувалася підпільно, про неї не повідомляли газети, як і про арешти та суди над «націоналістами» та відправлення їх у місця віддалені. Мільйонне місто жило своїм промисловим пролетарським життям, не знаючи ні віршів поета, ні його самого. Його знали лише вузьке коло патріотів та кагебісти, що пильно слідкували за кожним кроком поета. Бо писати й читати людям такі вірші міг в той час лише «божевільний», за що й провів у Мордовії та у психбараку» Володимирського централу 1970-1973 роки.

У травні 1990 року відбувся творчий вечір Івана Сокульського в Дніпропетровському Будинку вчених, де поет вперше читає перед публікою свої вірші.

Хоч особисто Івана Григоровича я не знала (коли його, 29-літнього, заарештували, я була ще школяркою), та мене пік гіркий жаль за те, що така відчайдушна і талановита людина жила і боролася в моєму місті, а я не знала про це і не була поруч. Під сильним враженням від цієї харизматичної Особистості я написала вірша «Пам’яті Івана Сокульського»:

Прости, Поете, мужній мій земляче,

що пізно так до Тебе я прийшла,

що в сутінках застійних я, незряча,

могла би поруч бути, й не була.

Вертає пам’ять в сімдесяті, Боже,

там правлять нами омертвілі туші,

там Ти гориш, й достукатись не можеш

в зачинені і занімілі душі.

Мільйонний мегаполіс важко дихав,

зачмулені лили горілку в рота,

коли Сокульський непомітно й тихо

підняв свій хрест і рушив до Голготи.

Один за всіх, розп’ятий і воскреслий!

Глухі й лукаві вслід йому плювали,

Ти рятував їх від тавра безчестя,

прости їм, бо вони того не знали.

Коли вже з таборів Ти повернувся

в славетне «місто чавуну і сталі»,

не стрів оркестром люд, не схаменувся –

поетові «осанни» не співали.

Гадаю, що спокутую не скоро

провину покидьків, що сотворили це:

який пекучий і пекельний сором

за тих, хто бив Сокульського в лице!

Твої болючі і стражденні очі

кричать мені світлиною з газети,

вірші Твої знайдуть того, хто схоче

збагнути слово, мовлене поетом.

Ти – владар каменю, і тут Твої пороги,

Твій степ стоїть і гомонить життя,

а я перед козацькою могилою

складаю запізніле каяття.

Поет Володимир Буряк, прочитавши мого вірша у «Дніпрі вечірньому» у листопаді 1997 року, сказав: «Лесю, ти за нас за всіх, за все місто покаялася цим віршем перед Іваном Сокульським».

У 1997 році у видавництві «Січ» стараннями дружини поета Орини вийшла друга книга Івана Сокульського – збірка вибраних поезій «Означення волі». У листопаді 1997-го відбувся знаменний літературний вечір пам’яті Івана Сокульського і презентація «Означення волі». За іронією долі він проходив у Дніпропетровському Клубі МВС. В цім була значуща духовна перемога Івана Сокульського над системою і її служаками-мєнтами, які приходили арештовувати його і тримали у СІЗО. Вели той вечір гарною українською мовою артистичні наукові співробітниці музею «Літературне Придніпров’я» Ірина Мазуренко та Світлана Мартинова. Виступали письменники, професор ДДУ А. Поповський, мама поета Надія Іванівна, дружина Орина, автор цих рядків та ін.

Ім’я поета з появою цих двох книг стало набувати поширення і розголосу в перше десятиліття Незалежності.

У січні 1998 р. відбувся атмосферний вечір пам’яті поета з презентацією «Означення волі» в переповненій залі Будинку письменника Львівської ОО НСПУ. Вів його багатолітній політв’язень Іван Гель за присутності відомих письменників-дисидентів, побратимів Сокульського – Ігоря та Ірини Калинців, братів Горинів, Галини Гордасевич та інших достойників.

Трагізм долі Івана Сокульського, цієї світлої Божої людини, полягає в тому, що за життя йому судилося так мало радості (поезія, коротке навчання в Львівському університеті, де сапанув вільного духу, вінчання у Карпатах із бойківчанкою Ориною, на яке молодих везли на білих конях, народження доньки) і забагато страждань: відрахування з університету, два арешти, два суди, два відбування покарання в таборах ГУЛАГу. Відстраждавши 14 років в таборах сибірських, і, повернувшись у 1988 році додому, Іван Сокульський вже не мав здоров’я і часу насолодитися ані своїми книжками, ані своєю славою, ані державним нагородами:

Довідка про реабілітацію прийшла на сороковий день по смерті.

Перша збірка віршів «Владар каменю», підготовлена до друку автором, вийшла у 1993 році у Києві посмертно.

І всі наступні книги, підготовлені і упорядковані дружиною поета Ориною Сокульською, вийшли посмертно.

До Спілки письменників України Івана прийнято у 1995 році посмертно.

Дві державні нагороди йому присуджено посмертно.

Слава знайшла його теж посмертно. Та він і не думав про неї. Головним було інше – Україна і Свобода. Ось Іванові рядки, написані у 1980 році 40-річним політв’язнем ГУЛАГу, які фактично стали внутрішнім маніфестом його духовного протистояння комуністичній Системі:

***

Без України ми – раби останні.

Без тверді камінь, без русла ріка.

Немає нас! І тільки дзвін кайданів…

І тільки плач – безмовний – у віках.

Без України ми не знаєм, хто ми.

Блукаємо – мов більма на очах,

Мов жебраки, безвольні та бездомні,

Вмираємо, не станувши на шлях.

Без України хмари ми даремні.

Несем свій прах на світовий смітник…

Кому вони, пісні мої тюремні?

Що скаже рабський мій язик?!

А за кілька днів до смерті, у червні 1992 року, відчуваючи неуникненне, він написав-видихнув:

Душа поволі відлітає

У тишу, простір, небеса…

III

ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ПОЕТА

Від 1992 року стали традиційними щорічні відвідини могили поета на Придніпровському цвинтарі, які відбувалися без втручань влади. Представники творчої інтелігенції, друзі і шанувальники поета на чолі з вдовою Ориною Сокульською, тоді вчителькою математики середньої школи, збиралися і йшли на цвинтар. Згодом художник Алієв розробив проект козацького хреста, який було виготовлено і установлено над могилою Івана. З роками дата 22 червня і пошанування поета стали знаковими для міста.

До 10-річчя смерті Поета у червні 2002 року в переповненій камінній залі Будинку письменників в НСПУ у Києві відбувся пам’ятний вечір, який я мала честь модерувати. На ньому були присутні окрім пані Орини політв’язні ГУЛАГу Василь Овсієнко, дружина В’ячеслава Чорновола, поетеса Атена Пашко, Михайлина Коцюбинська, Степан Хмара, письменники і народні депутати Петро Осадчук, Дмитро Чобіт та ін.

У 2004 році, будучи головою ДОО НСПУ і головним редактором літературно-мистецького журналу «Січеслав», я запропонувала заснувати щорічну літературну премію ім. Івана Сокульського за кращу публікацію в номінації «Поезія». Нашу ідею підтримало керівництво Національної гірничої академії України (ректор, академік НАНУ Г. Півняк). До складу журі були запрошені представники наукової і творчої інтелігенції проф. А. Поповський, проф. В. Пушкін, доц. Н. Олійник) та ін. Лауреатами премії стали достойні поети міста та України. Вручення диплома лауреата відбувалося завжди в урочистій обстановці – в міській чи обласній бібліотеці, в Національній Гірничій академії, в Будинку архітектора, у Філармонії за великої присутності людей, які слухали поезію Івана Сокульського і переймалися її високою животворною енергією.

Після перемоги Помаранчевої революції активістку Майдану, вдову Поета Орину Василівну Сокульську призначено на посаду заступника голови ОДА з питань культури. Це уможливило проведення резонансних культурних заходів по вшануванню пам’яті Івана Cокульського, зокрема, пам’ятного Вечора “БЕЗ УКРАЇНИ МИ – РАБИ ОСТАННІ…”, приуроченого до 65-річчя Поета, який відбувся 13 липня 2005 р. в Дніпровському Молодіжному театрі. Цю культурну подію підтримали Управління культури Дніпропетровської ОДА, Дніпропетровська обласна організація НСПУ, Дніпропетровська Філармонія, Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека, ВАТ “Днепркнига” та ін.

Спершу відбулася урочиста хода з покладанням квітів до козацького хреста на могилі Івана Сокульського, після чого – власне незабутній урочистий Вечір в театрі. Я була ведучою того вечора, пригадую, що до слова густо просилися, чи не вперше, представники обласної влади. Адже Орина Сокульська була на той час другою особою в області. Було відчуття, що для можновладців Іван Сокульський став нарешті persona grata, «поетом в законі». Виступали громадські діячі, поети і молодь читали вірші поета. Лунали пісні у виконанні артистів на його слова.

13 липня 2010 р. в Дніпропетровській Філармонії відбувся незабутній вечір пам’яті, присвячений 70-річчю від дня народження Поета. До Дніпра приїхали із Києва видатні правозахисники, побратими Івана по таборах. Василь Овсієнко розповів про умови, в яких утримувалися політв’язні, і продемонстрував зі сцени «передостанню совєтську моду одягу для зеків» – сіру робу і додав: «А остання мода, це – дерев’яний бушлат, в який вони одягнули Василя Стуса, Олексу Тихого і Юрія Литвина». Микола Горбаль у своєму виступі пригадав про рідкісне щастя, яке випадало побратимам – співпасти на прогулянці. І як Іван читав йому під час такої прогулянки свої вірші.

Микола Кульчинський розповів, як вони обговорювали з Іваном майбутнє України, яка неодмінно здобуде незалежність, і часом розходилися у думках. Микола вважав, що для цього і потім потрібна буде «залізна рука». Іван вважав: «Ні, Україна має бути тільки демократичною, бо там, де тоталітаризм, там немає Бога». Орина Сокульська зворушливо поділилася психологічними труднощами із життя родини, коли обдумували, як пояснити малій Марієчці, чому тата так довго немає вдома. Перша легенда була – «тато будує великий-великий міст через Волгу. І не повернеться, поки його не збудує». А коли Орина зібралася з донькою на побачення до ув’язненого чоловіка на Урал, треба було вигадати щось інше, щоб підготувати малу дитину і не завдати психічної травми юному серцю.

В Чистополі, коли вони прибули на зону, довелося йти через кілька залізних дверей, які гриміли, через безліч темних коридорів, спілкуватися з Іваном у кабінці через мутне скло. Тому дорогою розповідалося наляканій Марієчці, що татко вже не будівельник мосту, а працює тепер приборкувачем диких звірів, які сидять у клітках. По приїзду дитина все прохала батька показати їй тих диких звірів, аж поки черговий не розсердився, «це ви нас дикими звірями вважаєте», гаркнув, і різко перервав зустріч.

На цьому вечорі поезії Івана Сокульського читали народний артист України М. Чернявський, Раїса Лиша, поети та студенти.

У липні 2015 року вечір пам’яті до 75-річчя Івана Сокульського відбувся в музеї «Літературне Придніпров’я».

У 2005 р. правління ДОО НСПУ, яке я очолювала, подало клопотання до обласної влади про вшанування пам’яті Івана Сокульського. Як вислід, на честь Поета було названо один із провулків містечка Придніпровська, де він мешкав тривалий час. У 2015 році в рамцях декомунізації в місті Дніпрі вулицю Стаханівську перейменовано на вулицю Івана Сокульського.

Сьогодні ім’я Поета не є забутим. Його творчість досліджують науковці музею «Літературне Придніпров’я». Його поезію описують у курсових роботах студенти НТУ “Дніпровська політехніка», ДНУ ім. О. Гончара та інших вишів. Його духовна присутність в місті відчутна і значуща.

На жаль, через карантин ми не зможемо 13 липня провести у Дніпрі вечір пам’яті Поета. Ми вирішили перенести його на осінь у сподіванні, що вірус відступить. Але місто готується до святкування ювілейної дати Поета. Ніхто не заборонить нам відвідати козацьку могилу на старовинному цвинтарі у Придніповську. Покласти до неї квіти. Лунатиме поетичне слово Сокульського. Священик відправить молебінь за закатованим героєм. За ініціативою Дніпровської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія (директор Надія Титова) відбудеться міжбібліотечний поетичний онлайн-вечір «Читаємо разом!», де лунатиме невмируще слово поета у виконанні артистів, бібліотекарів, студентів.

У серпні 2020 року збираємося святкувати 29-у річницю Незалежности України. Цей високосний рік обтяжений найстрашнішими катаклізмами, які випали на долю українців: триває війна на Сході, де продовжують гинути наші мужні бійці, триває окупація Криму. Коронавірус, привнесений в країну іззовні, забирає сотні людських життів. Пожежі лісових зон в Центральній і Північній Україні, спровоковані диверсантами, і повені на Приикарпатті нищать цілі села, через що тисячі людей втрачають житло, здоров’я і життя. Цей рік – один із найтяжчих за всю історію Незалежності. Важкою ціною дістається нам виборювання нашої національної самоідентичності. Та мусимо вистояти, вижити, вибороти свою землю, свої кордони, свою українськість, на яку зазіхає Кремль, одвічний ворог нашої державності. Маємо бути стійкими духом. Тому що воюють не армії, воює дух.

Нас має надихати приклад людей із недавнього минулого, чиї імена увійшли в історію назавжди, бо вони розхитували прогнилу комуністичну систему і наближали своїм мужнім чином день нашої Свободи, здебільшого ціною власного здоров’я і навіть життя. Яскравим і мужнім Лицарем України був багатолітній політв’язень ГУЛАГу, Поет і громадський діяч Іван Сокульський, який поклав своє життя за право людини на свободу, не доживши навіть до першої річниці Незалежності України.

Дніпро, червень 2020

“Українська літературна газета”, ч. 14 (280), 17.07.2020 – ч. 15 (281) 31.07.2020

Читати також


Вибір редакції
up