Політика дитинства: інтерв’ю з історикинею Мартиною Вінклєр

Автор: Норберт Райхель, редактор журналу «Demokratischer Salon»

Від жовтня 2017 року Мартина Вінклєр очолює кафедру історії Східної Европи в Кільському університеті. Однією з основних тем її досліджень є історія соціялістичної Чехословаччини та її правонаступниць — Чехії і Словаччини. Крім того, вона займалася вивченням постаті царя Петра І. Окремий напрям її наукових зацікавлень — історія дитинства, що може здатися нетиповим для дослідниці Східної Европи. Проте саме цій темі вона вже присвятила кілька досліджень і наразі працює над новим проєктом. У межах Німецької асоціяції істориків вона є активною учасницею спеціялізованої робочої групи з історії дитинства і входить до складу п’яти речників цієї групи. 2017 року у видавництві Vandenhoeck & Ruprecht у Ґетинґені вона опублікувала книжку «Вступ до історії дитинства». Нещодавно у журналі «Demokratischer Salon» вона виступила з аналізом поточних подій у Словаччині та розглянула питання взаємин між чехами й словаками.

Історія дитинства як окрема дисципліна

Норберт Райхель: Існує безліч досліджень у сфері дитинства — медичних, психологічних, соціологічних, педагогічних. Ви ж присвятили себе галузі, яка зазвичай не настільки помітна в суспільних і політичних дебатах — історії дитинства.

Мартина Вінклєр: Насправді книжки з історії дитинства з’явились уже досить давно. Ще в 1960 році французький історик Філіп Ар’єс у своїй праці «Дитина та сімейне життя за Cтарого режиму» (оригінальна французька назва: «L’enfant et la vie familiale sous l’ancien régime») писав, що дитинство — це не лише постійно присутнє явище в біологічному та історичному сенсі, а й історично зумовлене. Адже уявлення про дитинство в суспільстві змінюється з часом. Біологічну суть визначити досить просто: діти — це малі особи, які на початку свого життя не здатні вижити без допомоги, вони потребують підтримки, змінюються і ростуть. Це універсальне явище — з точки зору фізіології, психології, гормонального розвитку. Однак істориків цікавить передусім питання: як саме суспільства осмислюють цей біологічний факт? У сучасних суспільствах дитинство є базовою категорією. Це цілком співмірно з такою важливою темою, як ґендер.Якщо я хочу зрозуміти, як функціонують суспільства, за якими категоріями розподіляються люди, я звертаюся до таких тем, як раса, ґендер, інвалідність — і, звісно, також до відмінности між дітьми та дорослими.

Філіп Ар’єс, «Дитина та сімейне життя за Cтарого режиму» (1960)

Сприйняття дитинства як окремої категорії почало активно формуватися у XVIII столітті, а в XIX столітті набуло доволі романтизованого характеру. З моєї точки зору, XXI століття особливо цікаве тим, що контраст між дорослим і дитиною проступає як ніколи чітко: дорослі асоціюються з готовністю, здатністю діяти (на перший погляд) раціонально, тоді як дитину ще треба виховувати та соціялізовувати. Цей поділ став потужним елементом не лише культури, а й насамперед — політики. Дитинство, так би мовити, перетворилося на політичне питання.

Мартина Вінклєр

Надзвичайно цікаво спостерігати, як тема дитинства використовується в різних політичних культурах. Я вивчаю цю тему вже близько десяти років. Коли я починала, в Німеччині вона ще не була мейнстримною (на відміну від скандинавських країн або англомовного світу). Дехто ставився скептично, мовляв, про це вже й так достатньо написано — що ще можна досліджувати? Але, звісно, тема не є (і, я би навіть сказала, ніколи не буде) вичерпаною. Насправді, не існує жодної суспільної сфери, яку не можна було б дослідити крізь призму дитинства. Це, як я вже згадувала, подібно до того, як аналізують тему ґендеру. Особливо чітко видно, наскільки глибоко різниця між дитинством і дорослістю формує наше суспільство. І зрештою, це також питання влади. Хто має право голосу в нашому суспільстві? Хто визначає норми? І зазвичай це, звісно, не діти.

НР: Чи можу я повернутися до вашої згадки про Філіпа Ар’єса (1914–1984)? Ар’єс був одним із представників французької історичної школи «Аналів». Одним із її засновників був Марк Блок (1886–1944), якого стратило ґестапо. У своїй праці «Феодальне суспільство» (французький оригінал: «La société féodale», 1938/1939) він згадує воїна-вікінга, якого побратими прозвали «Дитинолюдина», бо той відмовлявся вбивати дітей під час грабіжницьких походів. Це свідчить про те, що дитинство не завжди сприймали як щось, що потребує захисту.

МВ: Часто можна почути твердження, що дітям сьогодні живеться краще, ніж у минулому. Зрештою, права дітей були закріплені на міжнародному рівні Конвенцією ООН про права дитини 1989 року. І це справді так. Але загальне твердження про те, що дітям нині краще, є надто узагальненим — адже що саме означає «краще»? Чи це означає, що в давніші часи, до XVIII чи навіть до XVII століття, батьки не любили своїх дітей, або що дитинство не визнавали окремою фазою життя, чи що діти вважалися просто маленькими дорослими? Це не зовсім так. Філіп Ар’єс стверджував, що в часи до XVIII століття, у Середньовіччі, не існувало чіткого поняття дитинства. Цю думку часто неправильно тлумачать, мовляв, у ті часи до дітей не ставилися з особливою увагою. Але Ар’єс мав на увазі інше: не те, що дітей ігнорували, а що не існувало такого розвинутого поняття дитинства, як сьогодні. І дійсно, починаючи від XVIII століття, дитинство дедалі більше визнають окремою категорією — дітей вважають особливою, специфічно визначеною і такою, що вимагає окремого підходу, групою. У мистецтві починають зображати дитинство як щось самобутнє, з’являються окремі катедри педіятрії, концепції виховання — найвідоміший приклад, мабуть, «Еміль» Русо. Виникає поняття «дитячої літератури», а саме дитинство починають визначати як «період розвитку» і досліджувати його. Усе це з’являється лише в добу модерну. Але, звісно, і до того діти отримували захист, навчалися, готувалися до самостійного життя. Уже тоді існувало уявлення про різні етапи людського життя.

Буржуазне XIX століття

Норберт Райхель: Чи можемо ми говорити про те, що XIX століття з його буржуазією вплинуло на сучасне уявлення про дитинство?

Мартина Вінклєр: Звісно, що так. Уявлення про дитинство, яке сьогодні є панівним, насправді зародилося в ХІХ столітті, саме в період буржуазного суспільства. На той час діти мали власні кімнати, кімнати для ігор, іграшки, та не були залучені до праці. Обов’язкове шкільне навчання було головною політичною проблемою. Звичайно, не всі батьки могли фінансово дозволити таке дитинство. Тож таке бачення дитинства з’явилось в ХІХ столітті спочатку серед представників середнього класу в Західній та Центральній Европі і поступово поширювалось на аристократію та робітничий клас. Цікавим є те, наскільки універсальною з часом стала (чи не стала) західно-, центральноевропейська та північноамериканська концепція дитинства.

Філіп Ото Рунґе (1777–1810), «Діти родини Гюльзенбек», 1805, Гамбурзька картинна галерея. Джерело: Wikimedia Commons

НР: А як щодо дитячої праці?

МВ: Це дуже обширна тема. Коли ми чуємо вираз «дитяча праця», то в першу чергу думаємо про дітей у вугільних шахтах XIX століття.

НР: Або на флоті. Я якось був на кораблі «Перемога» лорда Нелсона і бачив, що ніхто крім дітей не зміг би перезаряджати гармати. Там не було достатньо простору для дорослих. Мабуть, так само було у вугільних шахтах.

МВ: Дитяча праця існувала завжди. Те, що ми сьогодні говоримо, що в нас немає дитячої праці, лише частково відповідає дійсності. Наприклад, ми могли б обговорити, чи не слід вважати дитячою працею те, що діти перебувають у школі по вісім годин на день, а після цього ще мають домашні завдання або додаткові уроки вдома. Але давайте обмежимося «продуктивною працею» та оплачуваною зайнятістю, тобто дітьми, чия праця безпосередньо сприяє забезпеченню засобів до існування сім’ї. Це історичний виняток, що у нас так не прийнято. Діти завжди працювали, доглядали за молодшими братами і сестрами, пасли худобу, допомагали в ремеслах чи домашніх справах і вчилися в процесі.

НР: Шарлота, яку обожнював Вертер, є гарним прикладом. Насправді вона — підліток, старша сестра, яка піклується про своїх братів і сестер. Вертер милується нею, коли вона нарізає хліб. Що це, як не дитяча праця, сьогодні ми б сказали, доглядова праця неповнолітньої дівчини? Діти завжди працювали в сільському господарстві. Навіть у часи коли школа була обов’язковою, канікули залежали від часу збору врожаю. Були так звані картопляні канікули. Що ж змінилося з індустріялізацією у ХІХ столітті?

МВ: З початком індустріялізації дитяча праця стала важливим компонентом усіх процесів. Дітей експлуатували як дешеву робочу силу. Водночас у ХІХ столітті з’явилося дитинство середнього класу. На перший погляд, ці два явища суперечать одне одному. Дебати про дитячу працю насправді дуже цікаві, тому що вони показують саме цю розбіжність. Звичайно, дитячу працю всіляко виправдовували, мовляв, для дітей робітничого класу це не так вже й погано, принаймні, вони не будуть вештатися вулицями і не стануть злочинцями. Проте з часом почали вживати заходи проти дитячої праці: обмежувався робочий час, скорочувалися сфери застосування праці. Зрештою, дитяча праця була заборонена.

Важливо розуміти, що вже досить давно, особливо в Латинській Америці, існують рухи дітей та молоді, які стверджують, що «ми повинні працювати, ми повинні допомагати годувати наші сім’ї, і ми хочемо це робити, тому що це дає нам право голосу в сім’ї і в суспільстві». Деякі з цих рухів організовані в профспілки. Вони заявляють, що оплачувана праця дає їм право на власне самовизначення. Основні умови — це має бути не експлуататорська робота, і вона не повинна заважати навчанню в школі. Звісно, ніхто не хоче, щоб п’ятирічних дітей відправляли працювати у вугільні шахти.

Базовим елементом історії дитинства є те, що захист дітей завжди може також означати їхню маргіналізацію. З одного боку, окремий простір для дітей, дитячі кімнати, ігрові майданчики, центри позашкільної освіти — це добре, але водночас таким чином дітей також виключають із суспільства. Тут є певна двозначність. Як історикиня, я не стаю ні на чий бік, але це не той випадок, коли діти завжди мають бути захищеними.

Місце, відведене для дітей

Норберт Райхель: Я вважаю проблемою, коли дітей цілодобово контролюють під приводом захисту. Деякі батьки і так відстежують своїх дітей за допомогою смарт-годинника. Це не дає дітям можливости спробувати щось самостійно, стати більш незалежними у вирішенні проблем, з якими вони стикаються у повсякденному житті.

Мартина Вінклєр: Цілком згодна. Захист може також обмежувати і позбавляти самостійности. Конвенція ООН про права дитини чітко розмежовує права на захист, права на сприяння та права на участь. Однак ми часто забуваємо про право на участь.

Мартина Вінклєр, «Вступ до історії дитинства» (2017)

НР: У багатьох політичних та освітніх концепціях діти є об’єктами, а не суб’єктами. Їм просто не довіряють робити певні речі. Це стосується і дебатів про надання виборчих прав 16-річним чи навіть молодшим підліткам і дітям.

МВ: Ця дискусія свідчить про те, що в підсумку йдеться про місце, яке відводиться дітям — як в реальності, так і в метафоричному сенсі. Я б хотіла найближчим часом детальніше розглянути реальне «місце», тобто просторову історію дитинства, тому що про це не так багато літератури. Але концепція дитячої кімнати є гарним прикладом цього. Дитяча кімната також означає, що дитина обмежена у взаємодії з дорослими. Дитячі майданчики в місті існують «для» дітей, але вони також є виправданням для того, щоб не робити решту міста зручним для дітей. Простіше поставити огорожу навколо кількох гойдалок, щоб діти були «захищені» і водночас контрольовані.

НР: Марсель Пруст починає першу частину свого роману «У пошукак утраченого часу» з проблеми дитячої кімнати. Марселя вже відправили спати, вивели з кола дорослих, і він чекає на поцілунок матері перед сном. Цю сцену можна інтерпретувати як метафору виключення з дорослого життя. Поцілунок на ніч — єдиний зв’язок між дитиною та дорослими.

МВ: Це захопливо. Простір розділяє, фізична близькість та емоції єднають. Я хотіла б незабаром детальніше вивчити простір, а саме — значення дітей у містобудуванні, особливо в соціялістичних країнах. До цього часу я дуже інтенсивно займалась темою репрезентації дітей у текстах та зображеннях. Я розглядала фотографії, зокрема, в соціялістичній Чехословаччині. Моє дослідницьке питання полягало в тому, як змінюється образ дитинства, як він представлений на фотографіях, у дитячій літературі чи в порадниках з виховання. Саме порадники з виховання є дуже нормативними. Як повинні поводитися діти, яку роль відіграють дорослі, батьки?

НР: Які поведінкові рекомендації ви відкрили для себе?

МВ: Цікаво спостерігати за змінами. У 1950-х роках найбільше впадає в око очікування, особливо в Чехословаччині, але, ймовірно, це було справедливо і для інших подібних країн, що діти повинні бути насамперед фізично здоровими. До цього передусім належить гігієна. Сьогодні це може здатися дещо перебільшеним, але в той час все ще велася боротьба з дитячим туберкульозом, а антибіотики були ще в диковинку. Харчування та свіже повітря також були важливими. Навчальні посібники вихваляли, як соціялістична держава забезпечувала дітей усім необхідним: медичним обслуговуванням, санаторіями, щепленнями тощо.

У 1960-х роках до цього додався емоційний елемент. Стверджується, що соціялістична держава багато робить для дітей, створює чудові школи, дитячі табори відпочинку, але чи не забули ми про емоційні потреби дітей? Йдеться про те, що діти хочуть не лише бути організованими, що справа не лише в їхньому фізичному добробуті, а й у тому, що вони також потребують певної душевної свободи, яка виходить за рамки ранкової школи та піонерської організації вдень. Їм також потрібна любов, час одне для одного, щоб, наприклад, гратися разом. При цьому також помітна певна романтизація дитинства. У деяких аспектах ці дебати можна порівняти з сьогоднішніми дискусіями про те, «що насправді потрібно дітям».

Психолог Зденек Матейчек дав поштовх до таких міркувань. Його можна порівняти з Джоном Боулбі, який розробив теорію прихильности. Матейчек також зосередився на емоційному розвитку маленьких дітей та їхній прихильності до людини. Але дебати вийшли за ці межі, і тут виникло поле напруги між тим, як держава хоче виховати з дітей хороших соціялістичних людей, і контр-рухом, який говорить, що дітям слід дати трохи спокою і відпочинку.

Зденек Матейчек, «Що найбільше потрібно дітям» (1995)

У дитячій літературі з’явилися не лише героїчні історії, але й нові казки про почуття і проблеми, у центрі яких була окрема дитина з її прагненнями. У цей час, наприклад, почали перекладати Астрид Ліндґрен. Тут знову проявилося радше романтичне уявлення про дитинство, що знайшло своє відображення у фотографіях, книжках та суспільних дискусіях. Однак воно також виявилося плинним. Хоча Матейчек ще наприкінці 1950-х років писав, що навіть немовлята потребують індивідуальної уваги, з іншого боку, Чехія ще довгий час, найдовше серед країн ЕС, мала дитячі будинки. Ще приблизно два роки тому немовлят, про яких не могли піклуватися матері, розміщували в таких закладах. В інших країнах їх влаштовували в прийомні сім’ї. Отже, з одного боку, чеська психіятрія була новаторською, а з іншого — ці інституційні структури зберігалися надзвичайно довго. Будь ласка, не питайте мене чому.

НР: Чи мали ці події в Чехословаччині якесь відношення до Празької весни?

МВ: Не безпосередньо з Празькою весною (йдеться про події 1967–1968 років), а з новими ідеями та культурною і науковою лібералізацією 1960-х років. Це загалом уможливило ширшу форму дискусії. Література стала доступнішою, зокрема й дитяча. У 1960-х роках експерти отримали сильніший вплив не лише на економіку, а й на освіту.

Ескапізм — негласний суспільний договір

Норберт Райхель: На мою думку, захопливим явищем є чудова чеська дитяча література та різноманітні дитячі й казкові фільми, а не тільки «Три горішки для Попелюшки», які ми в передріздвяний час, якщо хочемо, можемо дивитися майже щодня в різних телевізійних програмах. Чеські дитячі фільми популярні у нас і сьогодні. У НДР також було багато таких фільмів.

Мартина Вінклєр: Це дуже сильно підтримувалося і не було лише нішею. Дитяча література завжди була важливою на письменницьких конференціях. За цим стояла основна ідея модерну — ми створюємо світле майбутнє, добре виховуючи наших дітей. Як я можу формувати людей? Кого я можу формувати найкраще? Малих дітей! Ця ідея була особливо розвинена в соціялістичних країнах, зокрема, в Радянському Союзі. У Чехословаччині це завжди було великою проблемою. 1949 року вже було засновано видавництво дитячої літератури. Коли в 1953 році з’явилося телебачення, одразу ж була створена дитяча телевізійна програма. До цього ставилися дуже серйозно. Автори, які зазвичай писали для дорослих, також писали дитячу літературу. На автора дитячих книжок не дивилися зверхньо, як це іноді нині буває у нас. Існував також тематичний журнал про дитячу літературу, в якому обговорювали, як слід її писати і як найкраще адаптувати у фільмах, завжди під соціялістичним кутом зору, звісно. Дитяча література також відігравала важливу роль у загальній культурній дискусії.

НР: На мою думку, в західному світі завжди існували популярні тренди. З одного боку, особливо наприкінці 60-х років минулого століття, виник рух за створення самокерованих («альтернативних») дитячих садків, набули популярности концепції антиавторитарної освіти в дусі Александра Ніла та заснованої ним школи «Самергіл». «Чорну педагогіку» критикували. З іншого боку, з’явились контррухи, які глузливо називали такий підхід «ніжною педагогікою» і закликали до «навчання мужности», що зрештою призвело до популярности книжок Емі Чуа. Гадаю, що нині ми спостерігаємо початок нового етапу репресивної фази. На противагу цьому, ми бачимо розмаїття відкритих та менш відкритих педагогічних підходів, що співіснують у школах. Чи відігравали такі дискусії якусь роль у Чехословаччині?

МВ: Безсумнівно, були контакти; багато вчених і авторів Чехословаччини звертали увагу на Скандинавію, але також, наприклад, на Австрію. Ситуація не була такою радикальною, як на Заході, але вже в 1960-х роках існувала ідея, що дітям можна надавати більше свободи, і це було певним розвитком, який можна порівняти з північноамериканським трендом навколо Бенжаміна Спока (який рекомендував більш емоційний та інтуїтивний підхід до виховання). Однак я хочу додати дещо, щоб погляд на освіту і дитинство в Чехословаччині не був занадто позитивним. Якщо поглянути на 1970-і та 1980-і роки, період після придушення Празької весни, дитячі фільми грали іншу роль. В цей час у нас був свого роду неформальний суспільний договір: рівень життя і споживчі витрати мали зростати, більше грошей і праці вкладалося в споживчі товари замість промисловости, кожен мав свою маленьку дачу, але натомість, ми мали не висувати жодних політичних вимог.

НР: В Угорщині завжди було таке дивне поняття «гуляшний комунізм», а в НДР Ерих Гонекер проголосив «єдність економічної та соціяльної політики». Звісно, це працювало лише до того часу, поки можна було задовольняти попит на споживання.

МВ: Так воно і було. Якщо ти не втручаєшся в політику, то можеш вести спокійне життя. У цьому є певний ескапізм. В такому контексті можна розглядати і всі ці дитячі фільми. Їх дивилися не тільки діти, а й дорослі.

НР: Скажу прямо. Бруно Бетельгайм стверджував: «Діти потребують казок». Можливо, його думку можна узагальнити: «Люди потребують казок». «Три горішки для Попелюшки» — чудовий приклад. Це все своєрідне романтизоване Середньовіччя.

МВ: Ескапізм, так. І привабливий вид націоналізму. Він змальовує красивий богемський пейзаж. Звісно, це мало політичну мету. У 1980-х роках такий підхід працював дедалі менше; сьогодні інколи це минуле романтизують у ностальгійному ключі: «За соціялізму у нас ще було справжнє дитинство».

Пуританство проти Просвітництва

Норберт Райхель: Чи відіграли християнські наративи певну роль? Діти в Євангеліях зображені дуже позитивно. Ісус неодноразово звертається до них і говорить: «І хто прийме таку дитину одну в Моє Ймення, той приймає Мене. Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, і його потопити в морській глибині» (Матвія 18:5–6).

Мартина Вінклєр: Християнські зображення в Середньовіччі — це радше прерогатива теологів та мистецтвознавців, тому я не можу давати цьому оцінку. Я б воліла звернути увагу на Ранній новий період. Реформація мала велике значення для уявлень про дитинство та виховання. Дуже спрощено Реформацію можна описати так: в Середньовіччі, в умовах панування католицької церкви та можливости сповіді гріхів, існувала певна безпека, яку багато людей в результаті втратили. Для протестантів сповідь більше не була доступною. Батьки, зокрема батько, мали нести набагато більшу відповідальність, щоб виховати дитину богобоязливою людиною і таким робом забезпечити її спасіння. За необхідности це робилося також із застосуванням дуже жорстоких методів виховання. В цей час з’являлися різноманітні педагогічні праці. Багато філософів почали займатися питаннями виховання та педагогіки. У Ранній новий період сформувалися два образи дитинства: дитина як за своєю природою зла, грішна істота, а пізніше — дитина, яка в основі своїй є доброю, невинною, незіпсованою.

НР: Це протилежне уявлення приходить від Русо, який вважав, що дитина від природи добра, але суспільство її розбещує.

МВ: Це контррух Просвітництва, а Русо вже навіть демонструє певну схильність до романтизму. Невинність і доброта дитини повинні бути збережені. Ми не повинні розбестити дитину надмірною цивілізованістю.

НР: На мою думку, конфлікт відчувається й до сьогодні. Одні розглядають дитину як недосконалу істоту, інші — як істоту, яка містить у собі все хороше, але ми це втрачаємо через неправильне виховання.

МВ: Насправді ці два уявлення співіснують і донині. Чи варто дати дитині більше свободи, чи виховувати її через тиск? Прикладом припущення про принципову «злу природу» дитини є поширене визначення дітей як «маленьких тиранів», що практично означає: якщо я не дам дитині кричати, а одразу візьму її на руки (тобто відреагую на її потреби), з неї виросте маленький тиран. З другого боку, існують уявлення про максимально вільний, самовизначений дитиною спосіб життя (тут, власне, про виховання в повному сенсі говорити не можна). Хоча це певні тенденції, але в нашому суспільстві обидва підходи постійно співіснують.

До цього належить також співіснування погляду в майбутнє (ким має стати дитина) і на сьогодення (дитина повинна зараз просто бути дитиною, і поки що ніким більше). Дещо полемічно кажучи: це проявляється в амбівалентному бажанні відправити трирічних дітей на курси раннього вивчення китайської мови, але водночас наголошувати, що все це лише гра, яка «відповідає дитячому віку». Суспільство, звісно, хоче, щоб діти досягали якомога більшого, але водночас ми постійно підтримуємо романтичний образ дитинства.

НР: Не обов’язково бити дитину, щоб контролювати її. Можна просто постійно піддавати її численним випробуванням. Дитина весь час повинна складати іспити, перш ніж їй дозволять зробити наступний крок. У школах, спортивних секціях, музичних і балетних школах.

МВ: Я часто думаю: якби ми вимагали від дорослих того, що ми хочемо від дітей, відбулася б революція. Хоча б той факт, що кожна дитина має пройти однаковий шкільний шлях. Зараз математика, потім німецька мова. Абсолютно байдуже, що дитина, можливо, щойно брала участь у захопливій дискусії з математики і хотіла б продовжити свої роздуми. На жаль, їй доводиться зупинитися, бо тепер урок німецької, і це стосується всіх. На жаль, таланти відіграють надто незначну роль у сортувальній машині під назвою «школа», так само як і інтереси. Дітям не довіряють встановлювати власний темп навчання.

НР: Існує кілька шкіл, які орієнтуються на педагогіку Далтона. Але міністерства освіти не надто це підтримують. Можливо, кінцевий результат і буде задовільним, але не збігатиметься з кількістю годин, узгодженою Постійною конференцією міністрів освіти земель Федеративної Республіки Німеччина, щоб цей результат був визнаний усюди.

МВ: Або візьмімо спорт! Кожну дитину змушують займатися певними видами спорту. Але саме в цій сфері діти мають абсолютно різні схильності та вподобання. Від дорослих ми ніколи в житті не вимагали б такого.

Вуличне дитинство

Норберт Райхель: Цікава тема — це питання про те, з ким зустрічаються діти, які завдання вони мають. Чи зустрічаються діти сьогодні взагалі з іншими дітьми? Чи існує ще таке явище, як «вуличне дитинство»? На вулиці, мабуть, сьогодні вже ні, лише тоді, коли там також є інші діти і якщо батьки не надто перевантажили їм розклад гуртками та заняттями. Спочатку діти переважно зустрічають дорослих. З іншими дітьми вони бачаться у дитячому садку, у школі, і для багатьох дітей саме це є головною причиною, чому їм так важливо ходити до школи — адже лише там вони можуть зустріти своїх друзів.

Мартина Вінклєр: «Вуличне дитинство» — це ключове поняття як у дослідженнях, так і в мисленні вихователів, психологів тощо. Суть тези, якщо коротко, полягає в тому, що раніше діти просто всюди ходили з дорослими, могли зустрічатися на вулиці (інколи, звісно, лише після роботи), їхнє життя не було так жорстко організоване, і рух на дорогах був не таким інтенсивним. Це закінчилося з появою буржуазного уявлення про дитинство: дитину слід було забрати з вулиці. Це тісно пов’язано із соціяльною сегрегацією. Сам термін «вуличне дитинство» ще більше підсилює цю відмінність. Спочатку з вулиці забрали дітей із заможних родин, а згодом поступово й дітей робітників.

Гайнрих Цилє (1858–1928), Жінка з дітьми перед дерев’яним парканом, вулиця Софії Шарлоти, Берлін, осінь 1898 року. Джерело: Wikimedia Commons

НР: Так виникла група продовженого дня, куди ходили діти, чиї матері працювали і не могли залишатися вдома. Сьогодні ситуація дещо змінилася, оскільки не лише робітниці працюють поза домом, тому нам потрібні школи повного дня і групи продовженого дня для всіх. Тепер навіть існує законне право на це.

МВ: На вулиці тоді залишаються лише бездомні.

НР: І це повертає нас до світу «Олівера Твіста».

МВ: На рубежі XIX і XX століть безпритульність перетворюється на суспільну проблему. Я тільки починаю свій проєкт про дитинство в місті соціялістичної Чехословаччини. Примітно, що навіть у 1970-х роках усе ще наголошували: «ми не повинні залишати виховання дітей вулиці». Цікаво те, що це буржуазний аргумент, який соціялізм адаптує, хоча і позиціюнує себе антибуржуазним. На політичному рівні дитину слід було зайняти з ранку до вечора. В організованих дитячих колективах, в школі, в дитячих садках і піонерських колективах — йшлося про те саме. Неприпустимою вважалася ситуація, коли дитина самостійно залишає дім і перебуває поза межами державного контролю. У відповідь на це з’являються літературні твори та соціологічні есеї, що виступають із критикою такої системи й закликають до більшої свободи для дітей. Тут багато говорять про те, як діти виходять на вулиці, переживають пригоди і проводять власне життя.

НР: Я можу згадати книжки, які читав в 1960-х роках, де діти (до речі, майже виключно хлопчики, вкрай рідко з дівчинкою) зустрічалися на околицях міста, навіть вирішували проблеми, яких ніхто більше не бачив, наприклад, ловили злочинця, який намагався викрасти машину. Популярність книжкової серії «Три знаки питання», яка з’явилась набагато пізніше, все ще заснована на цій схемі. До речі, усі три головні персонажі — хлопчики. І вони зустрічаються на звалищі.

МВ: Дитяча література дуже часто ґрунтується на тому, що діти в особливий час (свята) у незвичному просторі (звалище — дуже хороший приклад) мають свободу, якої їм зазвичай не вистачає. Тоді це стає досить цікаво для захопливої історії. Той факт, що ця свобода настільки особлива, підкреслює звичну залученість до школи, дому, дитячого майданчику.

Нещодавно я прочитала звіт містобудівника, який завжди відвідує різні міста і зустрічається з дітьми і молоддю, яка показує йому свої улюблені місця. Це в основному не ті місця, які дорослі побудували для дітей; це не дитячі майданчики, а незабудовані зони. Або парковки, які цікаві скейтерам. Закинуті будинки.

НР: Освітянин і соціолог з Дюсельдорфа Ульрих Дайнет дослідив, як діти сприймають простір у школах повного дня в його місті. Діти облаштовували схованки, встановлювали кордони для певних ігор, використовували простір так, як навряд чи могли собі уявити містобудівники. Вони зазвичай проєктують школи, де все просто, прозоро, прямокутно.

МВ: Знову ж таки, педагоги, фахівці з соціяльних наук і психологи публікують багато досліджень про використання шкільного простору, а історичних праць на цю тему майже немає. Я хочу заповнити цю прогалину своїм новим проєктом.

НР: Пам’ятаю, як у Німеччині в 1970-х роках точилися дискусії про те, чи відкривати шкільні подвір’я після обіду, аби діти могли там гратися. Це ускладнювалося з появою шкіл повного дня, тому що тоді учні закладу та інші діти спільно використовують той самий простір з його облаштуванням. Крім того, зараз триває дискусія про необхідність персоналу служби безпеки для того, щоб на шкільних подвір’ях не відбувалося того, що зазвичай відбувається на інших дитячих майданчиках — уживання наркотиків тощо. Тим часом муніципалітети знову закривають шкільні подвір’я для дітей з-поза школи.

МВ: Я розглядала дискусії в соціялістичній Чехословаччині 1950-х і 1960-х років, ми бачимо саме цю дискусію. Дітям потрібен простір, але його слід обмежити і контролювати; якщо у нас є ігрові майданчики, має бути хтось, хто за ними стежить. Дитячі майданчики без нагляду вважалися величезною проблемою і потенційною небезпекою.

НР: Чи вивчають студенти ці теми на ваших курсах?

МВ: У мене багато студентів, які навчаються на вчителів, і ці теми їх дуже цікавлять. Часто вони приходять із запитанням, чи було «раніше» краще чи гірше. Потім вони дізнаються, що це не питання історичних досліджень, у яких натомість йдеться про аналіз джерел, звідки беруться певні ідеї. Але у мене також є відчуття, що тема захоплює, і ви починаєте деконструювати уявлення про дитинство. Це також емоційний виклик: у дитинстві, про яке пише Астрид Ліндґрен, ви почуваєте себе дуже комфортно, тому деконструкція може бути болючою, тому що ми також руйнуємо спогади та ідеальні образи. Ми вже зробили значний поступ у справі деконструкції поглядів на такі теми, як раса і стать, але не на дитинство. Але у мене є відчуття, що більшість студентів із задоволенням долучаються до цього. А ще я вчуся у них, особливо у тих, хто вже пройшов стажування в школі і розмірковує над своїм досвідом.

НР: Астрид Ліндґрен — це окрема тема. Є анархіст_ки, як-от Пепі, Лота і Мішель, і є буржуазні діти з Бюлербю. А є більш фантастичні історії, такі як «Міо, мій Міо» або «Брати Лев’яче Серце» — це на мій погляд, найкраща книжка про смерть, яку діти можуть прочитати, або краще сказати, яку батьки повинні прочитати разом зі своїми дітьми.

МВ: Це була заслуга Астрид Ліндґрен: братися за такі теми для дітей і дорослих і писати про них в дуже поетичній формі. Діти знаходяться в центрі її творчости, тут до них ставляться серйозно. Мені подобається, коли вона говорить: «треба знаходити час, щоб іноді просто посидіти і подивитися перед собою». Це важливо не лише для дітей.

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Politikum Kindheit — Ein Gespräch mit der Historikerin Martina Winkler» в журналі «Demokratischer Salon» 21 квітня 2025 року.

Переклали Ірина Сороківська, Анастасія Демяненко, Владислав Терещенко, Максим Хижняк, Олександр Азаров і Володимир Уласік.