Грозовіття
Петро Симоненко
Василь Моруга — 22-літній юнак, колишній учень Чубарівської середньої школи Пологівського району Запорізької області (яку він скінчив із медаллю), тепер студент Київського Шевченкового університету, знаний шанувальниками поезії — за газетами «Запорізька правда», «Молодь України» та «Літературна Україна», за журналами «Дніпро» та «Україна» і за збірниками «Молода пісня» та «Вітрила», а також за перекладами Уолта Уїтмена з англійської. Та це знайомство, ясна річ, було принагідне і нешироке: добірки віршів ще не ясували усієї цілісної поетичної вдачі. Дещицю можна помітити ото хіба в передньому слові відомого літературознавця Леоніда Коваленка до поетичної публікації в «Дніпрі». Сказавши про молодого поета, звідки і хто він, Л. Коваленко писав, що через рік після семінару школярів-початківців В. Моруга виявив «поступ безумовний», «багатшають емоції, наливаються мускули вірша». Але й застерігав: «Та це тільки перші кроки у справжнє, велике мистецтво. А надрукування творів — то тільки аванс на майбутнє, запрошення і підтримка на шляху до високого і вічного. Здається, Василь розуміє це. Значить, буде в українській літературі ще один художник».
Тепер критика може сказати й питоміше слово про поета: вийшла його перша збірка.
Впадає в око авторова спрага добротворчого діяння, якому немає упину. Метелики згоряють на ватрі, «бо мілко їм тепла і сонця бунтівничого замало» — «І тільки слід у синьому вогні вростає в ніч вінком червоних стебел...» Тут не просто віршування про явище природи, а витинок дійсності, що нагадує авторові його суспільно-ваговиту роль:
Поезія — вогонь мій серед степу,
Спішу до тебе по густій стерні.
Поспіх цей уже дав наслідки.
Спивали слово — ще дрімала суть,
Колись її гірка розлука збудить...
.Але як іншій матері не буть,
Так слову іншому не бути.
(«Батьківщина»).
Як є в нього свідомість цього — можна до поета підступати вже й із вищими вимірами, придивитися, якою силою слугує йому його слово. Найліпше це стається там, де слово і суть чинять поспільну справу, бо вони, кажучи словами автора, «як мрія і людина, невіддільні», що й дозволяв В. Морузі твердити аксіоматично:
«Немає справ, не вартих поривань,
Нема сердець, що не плекають мрії».
Втім, справа у кожного таки своя, і в кожного є свій найбільший клопіт, котрий може владно відтрутити й формальну аксіому, як-от: «Один поділить на один — один, Один розділить між двома — половина»; але: «Вітчизна, як мати, плекала мене, Дві неньки у мене, любов — єдина». Звідси — вища, надматематична, людська істина:
І кожній мусить віддячити син.
І буде вірити кожна мати:
Один поділити на два — один...
І це — найскладніша з моїх математик.
У житті сини переносять любов до матері й до Вітчизни у свої благородні справи, в наснажену роботу, — і в цьому пересвідчимося, хоч і не вперше, з віршів «Вантажимо зерно...», «А коли я стомлюся нести слова...» («Понесу я... смуток прозорий людям, хай у ньому відіб’ється їхня радість»), «Грозовіття», «Лист до поета». У кількох поезіях, а надто в «Листі до поета», присвяченому Р. Альберті, струмить мотив стривоженості і смутку. Поет має на це громадянське право, адже спокійні й безжурні бувають тільки байдужі, неспроможні до боротьби за нові, кращі обрії людства. В. Моруга, власне, з’ясовує своїм рефреном, чому найсвітліше, найсвятіше, найодвертіше і найчесніше в житті «не розучитись сумувати»: бо це дає змогу борцеві пам’ятати про свій обов’язок перед поневоленою Іспанією, а тому найчесніше, «Коли той смуток почуттів уміє в гнів переростати».
У «Грозовітті»:
Сумом бубнявіють думи:
Ні, сонце не мусить упасти на плаху,
Щоб навесні грозовіття
Водневим цвітом не вибухло.
У збірці є й інші поезії, що несуть свіжість мислення і сприйняття, хоч декотрі з них позначені декларативністю напруги; хотілося б узагалі непогані істини густіше бачити втіленими в конкретні художні образи. Проте кожний прочитає з користю для себе твори: «Щезне казка...», «Про догми», «Що жорстокість!», «Монолог Перуна», «Тяжіння», «Святослав», «Люблю, коли злива», «Пам’яті П. Г. Тичини». У газеті «Літературна Україна» 29 серпня ц. p. Р. Глушин високо поцінував дебют В. Моруги; однак не можна погодитися із тлумаченням вірша «Про догми». Критик пише: «Що ж до проникливих догм, які «вдираються голодні і гарячі» в «перелицьованій одежі» туди, де їх не ждуть, — то вони таки варті сарказму. У В. Моруги, далебі, виходить так, що гнів його спрямований чомусь на традиції...»
Отакої! Але ж вірш закінчується прямо-таки чіткими словами:
До нас вертають батьківські традиції,
Щоб ми до них чутливіші були.
Коментувати, здається, нема чого. До того ж, про вірність батькам, живим і мертвим, у В. Моруги є досить інших висловлювань.
Молодому поетові слід стерегтися легкого римування «випадків», віршування альбомного гатунку, бо на сторінки збірки їх кілька потрапило. Ось прочитую «Короткий дисонанс». «Сіру втому додому заморено ніс, А назустріч — дівчина на баскому коні... Захлинулася радість у дзвоні копит, Тільки туга поволеньки слідом біжить». Зрозуміло, може бути й такий вірш. Та ось ще: «і все, як завше...», «Гей, за тридев’ять земель...», «Коли налітають спогади...» І це тоді, коли авторові добре звучить голос активний, змістовний, що діймає серця.
Варто «опрозорити» зміст, зробити влучнішою поетичну фразу і в кращих поезіях.
Пишу все це від сподівання, що за першим поетичним кроком Василь Моруга зробить наступні, впевненіші і значніші.
Л-ра: Дніпро. – 1970. – № 1. – С. 155-156.
Твори
Критика
