Йому було б тепер шістдесят… (Василь Моруга у житті і щоденниках)
Олександр Ємець
Василю Морузі виповнилося б нині шістдесят років. Із них вісімнадцять його вже нема поруч з нами. За місяць до свого дня народження Василь Моруга загинув в автомобільній катастрофі. У розквіті творчих сил і поетичного таланту...
В усіх своїх анкетах Василь Моруга писав, що народився в селі Сонцеві на Донеччині. Але його дитячі та шкільні роки минули в селі Чубарівка Пологівського району. Так сталося, що батькові не судилося побачити свого сина, а синові - батька. Від ран, якими нагородила солдата війна, Василь Іванович помер за кілька місяців до народження сина. Мати ж, Лідія Василівна, як Василькові виповнилося три місяці, переїхала в село Чубарівку до своїх батьків.
Жив Василь на тому кутку великого села, де в далекі двадцяті роки минулого століття була утворена комуна «Могутня Україна», звідки до школи доводилося ходити щодень за п’ять кілометрів. Та це не лякало юнака, а навпаки сприяло загартуванню його здоров’я та характеру.
Після закінчення в 1965 році середньої школи Василь Моруга їде поступати в Київський університет.
Після закінчення у 1970 році університету - два роки військової служби, яку проходив у Лубнах на Полтавщині. А далі - досить стрімке творче і професійне зростання: заступник секретаря комітету комсомолу заводу «Арсенал», завідуючий відділом газети «Комсомольское знамя», комсорг ЦК ЛКСМУ, редактор відділу поезії в журналі «Дніпро» і нарешті головний редактор журналу для дітей «Барвінок».
Можливо, комусь такий злет може здатися безхмарно благополучним. Та не все так просто й гладко було у житті Василя Моруги. Попри те, що вже на початку свого короткого життя був піднесений системою на перші щаблі, звідки краще бачаться обрії влади і слави, тією ж системою він був неодноразово битий, цензурований і контрольований.
Прихід Василя Моруги в редакцію «Барвінка» далеко не для всіх був радістю. І тому, що на місце редактора «мітили» інші претенденти, і тому, що багатьох не влаштовував його недогідницький характер, і тому, що своїм висуненням він нікому не був зобов’язаний.
Із самого початку на новій посаді Василь Моруга зарекомендував себе людиною неспокійної вдачі, яка ні собі, ні іншим не дає спочинку. Він одразу ж узявся за відродження добрих традицій «Барвінка», які з роками непомітно ніби стерлися.
Письменник вважав, що республіканський журнал повинен бути «своєрідним центром національної дитячої літератури», коли все найкраще, що виходило з-під пера українських письменників для дітей, насамперед проходило через «Барвінок», аби часопис у літературному процесі займав не останнє місце.
У своєму прагненні перебудувати дитячий журнал Василь Моруга орієнтувався на краще в дитині. Для нього головним було, щоб зв’язок із читачем не був одностороннім або ж розбитим на два непов’язаних між собою потоки. Потрібен взаємний зв’язок.
А тому був постійним організатором поїздок членів редколегії у підшефні школи. Під егідою «Барвінка» проходили зустрічі дитячих письменників із школярами. Серед активних учасників таких зустрічей були Дмитро Павличко, Анатолій Качан, Василь Довжик, Анатолій Костецький. Василь Моруга був натхненником проведення різних самодіяльних конкурсів. При журналі працювало літературне об’єднання.
Моруга відстоював позицію на публікацію в журналі кращих творів, залучаючи до роботи в ньому нові сили. Фахівцями відзначалися помітні позитивні зрушення в художньому оформленні «Барвінку», високо оцінювали напрям художніх пошуків і відповідно до нього - підбір кола художників.
За час роботи Василя Моруги на посаді головного редактора наклад журналу значно зріс, причому, за рахунок саме російського варіанту, який тоді мав досить потужну конкуренцію з боку таких московських видань, як «Мурзилка» та «Веселые картинки».
Та саме через активну діяльність на посаді головного редактора журналу у В. Моруги виникало чимало і проблем. Іноді йому здавалося, що він тільки наживає собі ворогів серед своїх співробітників, коли доводилося вмовляти і примушувати працювати на користь журналу понад норму без більш-менш гідної винагороди за їх віддану працю.
І реакція «доброзичливців» не забарилася. Поруч із шаною і визнанням були і погрози, і анонімки, і цькування, що не давало спокою зболеному серцю поета, з якого іноді виривалися ось такі слова розпачу, відчаю: «Невже і в час смертельної небезпеки падли залишаються падлами? Навіть звірі не їдять один одного, коли рятуються од стихійного лиха. Взагалі, цей базар мені набрид. Треба щось робити. Бо я не хочу працювати так, як дехто інший».
Та не давали спокою В. Морузі й після його смерті. Десь на початку української незалежності доводилося частенько чути бідкання окремих «викривачів», які аж занадто було захопилися дорікати декому з письменників їхнім партійно-комсомольським минулим. Пригадується один із таких «викривачів» поет Микола Холодний, від якого дісталося Миколі Луківу за вірш «Пам’яті Василя Моруги». У цьому творі йдеться про трагічно загиблого друга, що не встиг виказати навіть своїх прагнень. М. Холодному не сподобалося, що цей твір присвячений «покійному комсомольському функціонеррові», який, бачте, «прагнув у пам’ять України перейти». Що ж, обидва вже за брамою Вічності, і їх розсудить Бог.
Принагідно згадалися слова літературного критика Віталія Коваля: «Нехай точать війну політики, чубляться бізнесмени, б’ються рекетири й мафіанти, нехай... А коли в цю війну втеліщуються й пастирі духовні, ще недавно хрещені «інженерами людських душ», коли знову затопчується святе рідне Слово, коли ганьбляться його служителі давні, то як же, панове, накажете діяти, і чи додаси тут нещасній нашій Україні і волі, і долі?..»
А тому хочеться іноді запитати деяких «викривачів» - «Невже краще було б нашій Україні, якби усі беззастережно у табори пішли?». Життя надто складна штука, яка завжди і всюди ставить перед людиною складні запитання, коли від того, наскільки вона совісна у своїх словах і справах, залежить її місце в цьому житті та пам’яті нащадків.
Те, що робилося в душі українського поета Василя Моруги, про що думалося, як оцінював ті чи інші події, і свої кроки на новій посаді, лягало сумними рядками в щоденних нотатках.
Л-ра: Вітчизна. – 2007. – № 5-6. – С. 133-134.
Твори
Критика
