Уривок з книги «Хлопчик, який намалював Аушвіц». Томас Ґеве. Видавництво «Лабораторія»
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві Лабораторія вийде Книжка «Хлопчик, який намалював Аушвіц».
У червні 1943 року, після довгих років скрути і переслідувань, тринадцятирічного Томаса Ґеве та його матір депортували до Аушвіцу. Після прибуття їх розділили і хлопчик залишився сам. Попереду його чекали двадцять два суворі місяці перебування у таборах смерті і нелюдська жорстокість нацистів. Але Томас ніколи не втрачав бажання жити.
Йому було п’ятнадцять, коли його звільнили з Бухенвальду. Це був третій концтабір, який він пережив. Ще перебуваючи в Аушвіці, Томас намагався детально відтворити все, що відбувалося у нацистському світі: він схематично змальовував усі події в реальному часі, використовуючи деревне вугілля та клаптики цементних мішків. Оригінальні ескізи не збереглися, проте пам’ять про зображене закарбувалася у свідомості, і відразу після війни він знову взявся за олівець…
Попри все зло, що наповнювало концентраційні табори, його розповідь — це разюче підтвердженням сили життя. Книжка «Хлопчик, який намалював Аушвіц», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, — це живе свідчення війни очима дитини, яка попри темряву зберегла у собі здатність спостерігати і запам'ятовувати кожну деталь навколо.
«Можливо, учення видатного чоловіка таки візьме гору?»: уривок з книжки «Хлопчик, який намалював Аушвіц. Правдива історія надії та виживання»
Останній світанок лютого 1943 року застав початок абсолютної ліквідації залишків берлінського єврейства. Зважаючи на те, що євреї з інших міських та сільських районів вже сконцентрувалися в столиці або були депортовані, це означало кінець німецьких євреїв. Через величезний приплив «добровільної» робочої сили зі Сходу воєнна промисловість уже не рятувала від можливості арешту.
Кожного другого єврея вже офіційно позначали як особу, яка змінила місце проживання на Люблін, Ригу чи Терезієнштадт.
Тепер же остаточна «зачистка» дійшла до оточення вулиць і викреслення останніх імен у гестапівських списках. Щоби згорнути всі операції, у єврейській лікарні, продовольчому центрі й на кладовищі залишився тільки кістяк персоналу.
До Берліна прибули вантажівки та підкріплення спеціальних сил СС для останньої великої облави. За план і керування відповідало сумнозвісне австрійське командування СС; його офіцери вже здійснили схоже з віденськими євреями.
Раптом у двері голосно постукали. Ми напружилися і в мовчазному благанні чекали, коли стукіт припиниться, не сумніваючись у його зловісних намірах. Та йому ніяк не було зупину, і врешті додалася ще груба лайка. Тікати чорним ходом було б абсолютно безглуздо. Поки я грюкав кришками сміттєвих баків, щоб підіграти нашій сценці, ніби ми спускалися виносити сміття, мама врешті відчинила двері.
Ледь двері відчинилися, як чоловічий кулак миттю врізав мені в щелепу. Наступні хвилини поглинула агонія. Я не міг роздивитися обличчя, проте чув його кректіння і гарчання разом зі шквалом образ. Есесівець не раз бив мене за те, що я не підкорився наказу зачинити всі вікна. Так минула моя перша близька зустріч з есесівцями, і я вийшов із неї з таким побитим обличчям, як зі мною ще ніколи не ставалося.
Ключі здали. Кімнати запечатали. Ми з матір’ю попрямували до вантажівки, що чекала нас, кожен із нас ніс по одній громіздкій валізі.
Позаду нас лунало несамовите: Heraus, schnell, schnell! («На вихід, бігом, бігом!»).
Нас чекала тривала, напружена й виснажлива дорога в пошуках нових жертв. Літніх людей, які ледве на ногах трималися (що там уже казати про валізи), тягли по тротуару та грубо заштовхували у вантажівку. Діти на вулицях плювали на них. Інші ж мовчки витріщалися на нас із сумішшю здивування, сорому та злоби.
Крізь щілину в брезенті вантажівки я підглядав наш маршрут. Де-не-де виднілися сліди повітряного нальоту з попереднього вечора: зруйновану Прагер-плац оточували загорожі. Зруйновані квартали досі тліли. Бомбардування врешті-решт сягнули тієї стадії, коли до них потрібно було ставитися серйозно. Попри це наші арешти минали без жодних затримок. Звір фашизму залишався сильним і неушкодженим. Кровоточили тільки його східні ікла.
Ближче до сутінків наша вантажівка приєдналася до інших, що стояли в черзі перед імпровізованим табором тимчасового утримання.
Наша клітка, одна із шести, розташовувалася на вулиці Гроссе-Гамбургер-штрасе. Хай як іронічно, та мене везли на місце моєї колишньої школи, яку знесли разом із будинком для літніх людей і старовинним кладовищем, щоби звільнити місце для нашого прибуття. Усередині ж ми перетворилися на в’язнів за ґратами. Нас оформлювали за численними списками, про які ми взагалі були ні сном ні духом. Усіх нас готували до остаточної депортації на Схід. У таборі перебувало орієнтовно від п’яти сотень до тисячі людей — залишки єврейської спільноти Берліна.
Охоронцями були безжальні берлінські поліціянти. Нам залишалося тільки вештатися територією кладовища й ламати голову над планом утечі. Можна було перелізти через стіну, от тільки для мами цей варіант не підходив. Я й подумати не міг піти без неї. Навіть уявити важко, наскільки жахливі на неї чекали б наслідки, а для мене й поготів, якби спіймали. Та і як би я — проголошений «ворог держави» і «найгірша можлива істота» — зміг би вижити на волі?
На кладовищі залишалася одна могила, ув’язнена у власній маленькій дротяній клітці, яка привертала до себе чимало задуманих поглядів. Там спочивав Мозес Мендельсон — відомий єврейський філософ. Багато кого надихало це нагадування минулої величі; можливо, учення видатного чоловіка таки візьме гору?
У таборі виник комітет, що заслуховував прохання членів родин, які намагалися возз’єднатися. Рідко коли запити доходили до начальника поліції, а якщо й доходили, то більшість відхиляли. Та все ж в’язні знали: це була їхня остання надія.
Найкращі шанси на звільнення мали напівєвреї і громадяни нейтральних держав. Решта спроб обійти садистські таланти поліції та гестапо були безглузді й небезпечні. Переповнена в’язниця в підвалі жахала достатньо, щоб відкинути будь-які намагання.
Спроби підробити докази призводили до суворого покарання. Я оцінив стан своїх справ: «арійської» крові в моїй родині не було, як і грошей на хабарі та ймовірності втручання якогось іноземного уряду. Ураз мене осяяла ідея, мій останній відчайдушний шанс: я міг би ховати мертвих. Спершу треба було переконати маму. Вона погодилася, тож я звернувся до єдиного єврея в Апеляційному комітеті — рабина Мартіна Різенбурґера, який час від часу проводив церемонії поховання.
— Так, — утомлено промовив він, — бачив я тебе, садівничку. Не дури сам себе, що ти важливий, ти ж і ями не зможеш викопати.
Зібравши в кулак усю свою рішучість і мужність, я пообіцяв зробити все, що мені скажуть. Так і не знаю, чому він передумав. Можливо, через мій здоровий і засмаглий вигляд — я відрізнявся від інших єврейських хлопчиків, занурених у книги, яких рабин бачив під час щоденних поїздок до синагоги. Але чоловік змінив тон.
— Гляну, скільки ще залишилося працівників на цвинтарі. Можливо, їх треба замінити. А як твоя сім’я?
— У мене тільки мама, — відповів я.
Його задуманий погляд застиг на мені. Його очі зустрілися з моїми. Секунди тягнулися.
— Гаразд. Якщо вас тільки двоє, можна спробувати.
Наступні години перетворилися на справжні муки. Багатонадійне світло уяви боролося з беззаперечною темрявою долі, яка всіх нас чекала. Зневіра перемагала надію. Урешті-решт комендант призначив мені слухання.
Я клацнув підборами, намагаючись скопіювати манір німецького військового вітання, і виструнчився, щоб видаватися старшим. Ад’ютант перерахував, як я можу стати корисним для Третього рейху, за що потім поручився огрядний рабин в окулярах.
— Нам потрібні працівники кладовища, щоб доглядали за похованнями.
— Так-так, — вишкірився один із присутніх німецьких офіцерів, — цьому вишкварку буде чим зайнятися.
Недбалий рух рукою коменданта вказав мені: час робити акуратний розворот і швиденько йти геть.
Ми з мамою схопили валізи, документи про звільнення і хутчіш попрямували до головних воріт, поки гестапівці не передумали. Та перш ніж ми покинули табір, поліційний охоронець порівняв наші обличчя з фотографіями на посвідченнях особи.
— Трохи прогледіли. Ми й не знали, що ви брат і сестра.
Вулиця була до болю близько. Свобода так і кликала до себе. Зволікати не можна було.
— Нічого страшного, — відповів я, — упораємося без виправлень.
