О, як багато її, цієї осені, що над світом!
О, як багато її, цієї осені, що над світом!
Як глибоко — тиші, світла й блакиті!
На кожну думку, на кожне серце, на кожен
голос— її забагато...
Лишається ще!
Її велич підносить, огром її — лине і лине...
Через найменшу шпаринку ллється блакить.
