Творчість Джорджа Фаркера
І. Ступников
Аналізуючи твори сучасних англійських драматургів — Шоу, Уайльда, Голсуорсі, Прістлі, — дослідники досить часто посилаються на епоху Реставрації (1660-1700). Підкреслюється, що саме тоді складалася і утверджувалася своєрідність портретування, точність відображення соціальних основ життя.
Незважаючи на значну кількість досліджень, присвячених літературній спадщині Джорджа Фаркера (1678-1707), деякі аспекти його творчості не дістали належного висвітлення. Крім того, творчість Фаркера в зарубіжних розвідках подеколи піддано зумисно невірному трактуванню: одні автори прагнули зарахувати Фаркера до «беззубих» добродушних стариків, інші трактували його твори лише у плані морально-етичному, обминаючи їх гостросатиричну спрямованість.
Аналіз творчості Фаркера дає можливість з’ясувати, які принципи лежали в основі драматургічної майстерності англійських комедіографів початку XVIII ст., що дістали від них у спадок драматурги пізніших епох, як виникли кращі взірці гостросатиричної англійської комедії, що серед них твори Фаркера по праву посідають почесне місце.
17 липня 1694 р. в реєстраційній книзі дублінського Трініті-коледжу було зроблено такий запис: «Джордж Фаркер, син Уїльяма Фаркера, клерка, зараховується з сього дня на повний пансіон. Поіменований джентльмен, Фаркер-молодший, народився в Лондондеррі (Ірландія) 1677 p.; навчався у школі в Елліса Уолкера...»
Бездоганна латинь офіційного паперу, скріплена печаткою і розгонистим підписом, — перший і майже єдиний документ, що стосується короткого, але бурхливого життя англійського драматурга Джорджа Фаркера, автора веселих і дотепних комедій, сповнених тонкого гумору та ущипливого сарказму.
Перша біографія Фаркера з’явилася, на жаль, майже через 70 років після його смерті. Автором «життєпису» був якийсь Томас Уїлкс із Дубліна. Проте він черпав відомості переважно з розповідей, спогадів, анекдотів лондонського літературного та театрального середовища, де любили прикрасити, перебільшити, серйозне обернути на жарт, а неймовірне видати за «істинну правду». Так зі сторінок старовинної книги приходить до нас Джордж Фаркер, багато в чому, як довели згодом вчені,— справжній, а в чомусь і вигаданий, домислений.
...Клерк Уїльям Фаркер заробляв небагато: лише 150 фунтів на рік. А сім’я була велика, семеро душ. Тож і намагався влаштувати дітей на повний пансіон, тільки-но вони підростали. В сім років Джорджа, одного з молодших синів, віддали до місцевої школи, де на той час викладав Елліс Уолкер, людина великих знань і неабияких здібностей. Під його керівництвом вихованці школи не тільки навчилися правильно відмінювати латинські та грецькі дієслова, а й прилучилися до театрального мистецтва, граючи в комедіях Теренція, Шекспіра, Бена Джонсона (постановником був сам метр).
Сімнадцяти років Джордж Фаркер їде до Дубліна і вступає у знаменитий Трініті-коледж, із стін якого вийшло чимало визначних англійських письменників.
«Повний пансіон» далебі не означав безтурботного життя: казенний кошт доводилося відробляти, прислуговуючи за столом членів ради колледжу.
Навряд чи молодий Фаркер, що кохався у поезії і театрі, всерйоз займався богослов’ям: як згадували сучасники, дні його минали за читанням світських книг, поїздками на ярмарок, відвідинами театру. В лютому 1696 р. навчанню Фаркера несподівано настав край: з не гідною майбутнього священика легковажністю та фривольністю оповідав він на екзамені епізоди з євангелія, за що й був вигнаний з Трініті.
Вирвавшись на волю, позбувшись казарменого режиму, Фаркер вступає до дублінського театру Смок-Еллі. Тут він зустрічається з молодим талановитим актором Робертом Уїлксом, який зробив згодом блискучу кар’єру на англійській сцені. Розповідають, що завдяки дружній підтримці Уїлкса, Фаркер вдало дебютував у ролі Отелло. Загалом сучасники по-різному оцінювали індивідуальність Фаркера-актора: одним видавалося, що в нього слабкий голос, скуті, невиразні жести, інші, навпаки, вихваляли його за прекрасну дикцію, елегантність, сценічну принадність.
Невдовзі репертуар актора-початківця розширюється: Фаркер виступає в комедіях Етеріджа, Хауарда, Бомонта і Флетчера, в трагедіях Шекспіра, Драйдена. Бенкса. Та одного разу, виконуючи роль Гайомара в трагедії Драйдена «Імператор індійців», Фаркер настільки увійшов у образ, що серйозно поранив свого колегу в сцені дуелі з останнього акту. Цей випадок так вразив уяву Фаркера, що він вирішує назавжди покинути сцену і їде в Лондон — спробувати свої сили на терені драматургії. Перша його п’єса, «Любов і пляшка», була поставлена на сцені театру Дрюрі-Лейн у грудні 1698 р. Вистава пройшла дев’ять разів підряд, що на той час означало неабиякий успіх.
Рік 1698 в якомусь розумінні знаменний в історії англійської драматургії та театру: в березні того року проповідник Джеремі Колльєр надрукував свій памфлет-декларацію «Короткий начерк розбещеності та нечестивості англійської сцени». З явно буржуазних позицій він критикував тут комедію Реставрації, вельми популярну при дворі Карла II, з її уславленням гультяйства, витонченої дотепності, одвертої фривольності, безжурних веселощів. П’єси Джорджа Етеріджа, Уїльяма Уїчерлі, Томаса Шедуела, написані в антипуританській манері, що виставляли буржуа на посміх, викликали гнів Колльєра. «Справжнє призначення театру, — писав він, — заохочувати добродійність, протидіяти порокам, зображувати хисткість людської величі, раптові зміни долі та згубні наслідки насильства, несправедливості й гордині. Подавати безрозсудність, підступність і взагалі все погане в такому світлі, аби вони викликали повну до них зневагу».
Отже, третій стан оголосив боротьбу за свій театр. Книга Колльєра спричинилася До гарячої дискусії. Проте вона мала не тільки емоційний вплив на літературні й театральні кола, а й певні практичні наслідки. Комедії на зразок тих, які створювали Уїчерлі або Етерідж, навряд чи могли тепер вийти на кін англійських театрів. Поступово панівне місце посіла драматургія, пафос якої становило утвердження та вихваляння буржуазної доброчинності — бережливості, діловитості.
Сила Колльєра полягала в тому, що його погляди дістали підтримку нових глядачів, представників третього стану, які поступово завойовували своє місце і в театрі. І слід зазначити, що глядачі-буржуа вміли досить рішуче висловлювати свою думку про ту чи іншу виставу, визначити успіх тієї чи іншої п’єси.
Фаркер прийшов у світ театру на зламі епох, коли принципи та естетика комедії Реставраціі вже вичерпали себе, а нова ідея майбутнього віку Просвітництва — ще тільки зароджувалась. Комедії Фаркера, які багато в чому зберегли антибуржуазну традицію і антипуританський дух епохи Реставрації, відіграли значну роль у процесі становлення англійського театру XVIII ст.
Становище англійських театрів на початку нового століття було досить важким. Численні товариства по виправленню звичаїв пильно стежили за репертуаром провідних лондонських театрів, погрожуючи навіть таким знаменитим акторам, як Томас Беттертон, Елізабет Баррі та Енн Брейсгердл суворою розправою «в разі непокори і поширення непристойності та богохульства на сцені». Час від часу ревнителі доброчинності переходили від слів до дії. Влітку 1702 p., наприклад, на Варфоломіївському ярмарку були заборонені всі вистави та «інші нечестиві видовища».
«Двоїстість» перехідної епохи відчувалася вже у першій п’єсі Фаркера. Написана в традиціях Етеріджа, Уїчерлі та Конгріва, «Любов і пляшка», проте, суттєво відрізнялася від своїх літературних попередників — м’якістю, теплотою, добродушністю. Молодий гульвіса Роубак справді нагадував веселих розбишак Реставрації. Як і вони, він спокушав довірливих дівчат, ховався від настирливої коханки, брав участь у численних витівках і дебошах. Але пружиною всіх його дій та вчинків був не витончений і холодний розум франта, не прагнення будь-що чинити всупереч принципам буржуазної моралі, а швидше просто молодість з її надміром душевних та фізичних сил.
У листопаді 1699 р. в театрі Дрюрі-Лейн відбулася прем’єра другої п’єси Фаркера, «Вірна подружня пара». На одну з головних ролей — сера Гаррі Уайльдера — був запрошений з Дубліна Роберт Уїлкс. Вистава мала неймовірний успіх, за сезон її було зіграно більше як 50 разів! Образ Гаррі Уайльдера відтоді назавжди пов’язаний в історії англійського театру з іменем блискучого першого виконавця — Уїлкса. Публіка не тільки з цікавістю стежила за стрімким розвитком дії, не тільки з насолодою слухала легкі дотепні діалоги, а й бурхливо раділа з торжества доброчинності — «благополучного возз’єднання вірного подружжя», леді Льюруелл та полковника Стендарта, які знову знайшли одне одного після тривалої розлуки. Щире почуття і вірність діставали у виставі перевагу над егоїзмом, розрахунком, цинізмом.
«У пошуках методів і матеріалу для своєї «Подружньої пари», — справедливо зазначає американський дослідник Луїс Кроненбергер, — Фаркер пустився у подорож по епосі Реставрації, але повернувся з неї із дечим новим, незнайомим часові, що минав... Образ сера Гаррі Уайльдера надає життя «Вірній подружній парі», сповнюючи п’єсу веселістю, гумором. Ні, сер Гаррі в жодному відношенні не являє собою виняткового характеру: не здійснює чогось незвичайного, не виголошує якихось надто дотепних монологів. Але це в певному розумінні і надає йому неповторної привабливості». Цей молодий гульвіса, на думку дослідника, попри деяку «фарсовість», усе ж абсолютно реалістичний у своїх судженнях та думках, він не вдається до лицемірства, не удає з себе героя. «Коли полковник Стендард викликає сера Гаррі на дуель і останній відмовляється, розгніваний полковник кричить: «Я сподіваюся, сер, ви не боягуз?» І Гаррі Уайльдер відповідає: «Боягуз, сер? — У мене вісім тисяч річного прибутку, сер!» Як одверто і справедливо! Навіщо йому сваритися з кимось, коли в його руках життя з усіма радощами та приємностями. Наскільки це нове, наскільки типове для XVIII століття, що наставало!».
У 22 роки Фаркер став популярним і модним драматургом. Життя, здавалося, обіцяло безхмарне майбутнє, успіх, благополучність. Проте все склалося інакше. На початку квітня 1701 р. директор театру Крістофер Річ поставив третю п’єсу Фаркера «Сер Гаррі Уайльдер», яка продовжувала і розвивала сюжетні лінії «Вірної подружньої пари». Хоч вистава й пройшла кілька разів, проте успіху в публіки не мала. Знайомі глядачам образи тут уже втратили колишню привабливість і силу: леді Льюруелл перетворилась на бездушну та вередливу кокетку, а розумний і скромний полковник Стендард — на «ревнивого чоловіка», персонажа вельми типового для комедії Реставрації. Перевдягання, «привиди», омани та розіграші втратили колишню легкість, гостроту; вони обтяжували сюжет, структура вистави ставала громіздкою й незграбною.
Важко пережив Фаркер свою невдачу. Наче не вірячи більше у власні сили, він звернувся до драматурга єлизаветинської епохи Джона Флетчера, переробивши його комедію «Полювання на мисливця», написану 1621 р. Ця переробка під назвою «Невірний» дістала в публіки холодний прийом: надто важко виявилося пристосувати п’єсу Флетчера до смаків англійського глядача початку XVIII ст. «Полювання на мисливця» позбавлене будь-яких романтичних мотивів, стосунки між героями — брутальні, часом одверто фізіологічні. У розвитку сюжету відсутня логічна послідовність, мова позначена тим «світським гострослів'ям», яке свого часу робило Флетчера модним драматургом. Попри все те, «Невірний» засвідчив зростання майстерності Фаркера-драматурга, його вміння яскраво і своєрідно ліпити характери, творити живі і цікаві діалоги.
1702 р. Фаркер пише трактат «Міркування з приводу комедії у зв’язку із становищем англійської сцени». Це своєрідна данина полеміці, до якої спричинився в літературних колах памфлет Колльєра. Захищаючи англійську комедію від нападів Колльєра, Фаркер підкреслював, що вона здатна прекрасно виконувати виховні функції і, як і серйозні жанри, чинити «ідеальне правосуддя». «Комедія сьогодні, — писав Фаркер, — не що інше як чудово обрамлена, цікаво викладена розповідь, мета якої наставляти чи засуджувати». Повстаючи проти обтяжливих класицистичних правил, Фаркер закликав своїх колег взяти за взірець яскравості, стислості і виразності байки Езопа, багато «рецептів» якого цілком прийнятні і для мистецтва комедії.
У своїй наступній п’єсі «Брати-суперники», написаній того ж 1702 p., Фаркер намагався на практиці втілити теоретичні принципи, викладені в «Міркуваннях з приводу комедії». Та хоч як намагався він звеселити публіку «викривальним сміхом», нічого з цього не вийшло. Сюжет п’єси — боротьба братів-близнюків за спадщину і титул — ніяк не вкладався у звичні рамки жанру, був надто серйозним для дрюрі-лейнської публіки, що не звикла до «глибокодумної комедії».
Драматург невдовзі і сам зрозумів, що обрану ним тему навряд чи варто було втілювати у форму комедії. Проте в передмові до першого видання «Братів-суперників» він спробував пояснити свій погляд на завдання комедії: «...Існує думка, що справа комедії — критикувати глупство і безрозсудність, мета трагедії — викривати порок. Але що робити із злом «середнім», надто високим для комедії і надто низьким для трагедії? Невже воно залишиться безкарним? Хіба безпечні для суспільства злочинності, викриті у моїй п’єсі — шахрайство, злослів’я, інтриганство, підлог?.. Але персонажі мої надто дрібні для трагедії. Що ж з ними робити? Звичайно, вони повинні стати предметом комедії».
У цих міркуваннях Фаркера намічається, безсумнівно, поворот до нового жанру — буржуазної драми. Відчувається й інше: Фаркер, так само як інші комедіографи епохи, шукає нових шляхів розвитку жанру. Він експериментує, часом помиляється, не завжди впевнений у правильності вибору.
Невдовзі до невдач театральних додалися неприємності особисті. Як розповідають, 1703 р. Фаркер, сподіваючись налагодити свої кепські матеріальні справи, одружився з молодою вдовою, яка, за її власними словами, мала щорічно прибутку 700 фунтів стерлінгів. Однак після того, як було підписано шлюбний контракт, з’ясувалося, що єдиним «маєтком», яким володіла поіменована вдова, були... її трійко дітей від першого шлюбу.
Втративши будь-яку сподіванку на успіх, Фаркер цілими тижнями не брався за перо, живучи лише з випадкових заробітків.
У лютому 1704 р. на сцені театру Лінкольнс-Інн-Фіддс відбулася прем’єра фарсу «Діліжанс», який Фаркер написав разом з Пітером Моттьо, запозичивши сюжет у французького драматурга Жана де ла Шапеля. Вистава, добре прийнята публікою, дала авторам деякий прибуток. До того ж, за допомогою Роберта Уїлкса, п’єсу вдалося надрукувати в Дубліні, і там же Фаркерові було влаштовано бенефіс: у спеціально відновленій виставі «Вірної подружньої пари» він зіграв роль сера Генрі Уайльдера.
Невдовзі, проте, Фаркер вже нову гасав по Лондону в пошуках заробітку. І тут цілком несподівано знагодилась можливість купити патенти на чин лейтенанта і стати офіцером-вербувальником у піхотному полку. Довго розмірковувати не доводилось: час був нелегкий, ішов третій рік війни за іспанську спадщину. 54 фунти і 16 шиллінгів на рік — гроші хоч і невеликі, але певні. Надто вже втомився Фаркер від неперервної нужди, здоров’я його погіршилося, та й сім’я прибувала: у 1704 р. народилася дочка, а за рік — друга.
Новоспеченого офіцера-вербувальника доля невдовзі занесла у маленьке провінційне містечко Шруебері (графство Шропшир). Тут його тепло прийняло місцеве товариство, тож служба («найбільш нудна й невдячна справа у світі») перетворилася на суцільну приємність.
П’єсу «Офіцер-вербувальник», що відбила враження Фаркера від перебування у Шруебері, театр Дрюрі-Лейн поставив у квітні 1706 р. Вистава мала такий тріумфальний успіх, що п’єсу майже одночасно поставили ще два лондонські театри — Дорсет-Гарден і Театр королеви в Хаймаркеті. Далі вже її грали як у столиці, так і в провінції, актори нерідко обирали її для своїх бенефісів, а в 1714 і 1728 роках «Офіцером-вербувальником» урочисто відкрили перший сезон нові лондонські театри Нью-Лінкольне-Інн-Філдс та Гудменс-Філдс. З 1706 по 1776 р. комедію було зіграно 447 разів.
Тим часом справи Фаркера навряд чи покращали. Щоправда, вдалося сплатити борги, але прогодувати шістьох і тепер було нелегкою справою. Здоров’я Фаркера, підірване роками злиднів, ставало дедалі гіршим. Щоб оплатити нові борги, довелося продати свою посаду і чин. Знову почалися пошуки заробітку.
У грудні 1706 р. Фаркер несподівано зник із дому. Всі розшуки були марними, і друзі вже втратили надію, коли раптом Роберт Уїлкс одержав записку, де сповіщалася адреса таємної схованки, Уїлкс знайшов Фаркера в жалюгідному стані, в малесенькій кімнаті на горищі будинку по вулиці Сейнт-Мартін-Лейн. Хвилюючись, із сльозами на очах, розповів Фаркер другові про свої незлагоди: борги, нужду, хвороби, відставку, важке і безрадісне сімейне життя. Уїлкс, твердо переконаний, що театр є панацеєю від усіх нещасть, порадив Фаркерові написати нову п’єсу і дав йому «для наснаги» 20 гіней.
Зібравши останні сили, Фаркер, уже прикутий хворобою до ліжка, взявся за нову комедію — «Дотепний план франтів». П’єсу було написано за шість тижнів, її прем'єра відбулася 8 березня 1707 р. в Театрі королеви. Про надзвичайний успіх вистави Фаркера сповістили друзі. Самому йому не судилося побачити героїв своєї нової комедії: він помер 20 травня 1707 р.
Члени сім’ї драматурга не були присутні на похороні. За труною Фаркера йшли його вірні друзі — актори лондонських театрів, безтурботне плем’я лицедіїв, для яких «бідолаха Джордж» назавжди залишився жити у героях своїх дошкульних і веселих комедій.
«Офіцер-вербувальник» та «Дотепний план франтів» — найкращі твори Фаркера. Комедійний блиск, гумор, іронія, яскраво вирізьблені характери — все це щедро репрезентоване драматургом, все покликане створювати реалістичну комедію, що відбиває сучасний їй стан суспільства. «...П’єса рясніє епізодами надзвичайно цікавими й правдивими, — писав Річард Стиль у журналі «Балакун» про «Офіцера-вербувальника», — комедія розважає і повчає, подібні до неї твори не часто подибуємо на англійській сцені».
В атмосферу веселощів і сміху читач поринає з перших рядків: на базарній площі спритний і кмітливий сержант Кайт вербує гренадерів. А що вже майстер він на розмови та витівки всілякі! Що ж робити — інакше нікого не завербуєш. Дотепність проймає і ті сцени, де капітан Плюм зустрічається із своєю коханою Сільвією, всі їхні діалоги. А чого варта сцена, де проноза Кайт, удаючи з себе астролога, провіщає довірливим городянам їхнє майбутнє!
Але крізь сміх щоразу проривається і дещо інше: нотки осуду, викриття Фаркер-офіцер прекрасно знає життя. З волі обставин він вербує рекрутів до королівської армії, яка воює вже не перший рік. Розумний і спостережливий — хіба може він не збагнути саму суть жорстоких законів про примусове рекрутування? Хіба може не бачити, як людей обманюють і ошукують, змушуючи служити королеві? За приписами закону слід «рекрутувати здорових чоловіків, що не мають певних занять і видимих засобів до існування». Отож і вирішує сержант Кайт (з повної згоди на те суддів та капітана Плюма) забрати в солдати такого-собі чесного хлопця, шахтаря: адже він працює під землею, а отже не має «видимих» засобів для існування, Хто багатший, той відкупиться від армії: дасть хабаря судді та капітанові. Ну, а біднякам що робити? Часом і вони знаходять вихід: «Отак вже ми домовились,— довірливо пояснює в суді шахтарева подружка,— він називатиме мене дружиною, щоб мене не вважали за шльондру, а я його—чоловіком, щоб йому в рекрути не йти».
Шахтар, повія, коваль, різник, сільський парубок Буллок та його сестра Розі, сержант і капітан королівської армії — ось ким «заселив» Фаркер свою комедію. Не часто доводилося англійському глядачеві початку XVIII ст. зустрічатися з такими героями. Після світських гострословів, чепурунів та гульвіс Лондона — прості люди маленького глухого містечка. До провінції у Фаркера своє особливе ставлення, сповнене довір’я і поваги — це свого часу тонко зауважив один із дослідників, Лі Хант. І люди в цьому містечку, як переконує драматург, вищі і чистіші душею, ніж представники лондонського світу, герої Етеріджа, Уїчерлі, Конгріва чи Ванбру.
Звичайно, все це не означає, що поіменовані комедіографи ніколи не вдавалися до зображання провінційного побуту та звичаїв. Уїльям Конгрів, наприклад, знайомить нас у «Дводушному» також із провінційним товариством — лордом і леді Тачвуд та їх оточенням; Джон Ванбру, сучасник Фаркера, приводить нас у «Невиправному» у дім сера Танбеллі Кламзі, де ми зустрічаємося з його дружиною і донькою. Проте характери цих персонажів змальовано лише в негативних тонах. Тупість, лінощі, ненажерливість, обмеженість — ось що передусім характеризує «провінційних аристократів», подружжя Тачвуд.
Інша річ у Фаркера. Суддя Беланс, його дочка Сільвія, шропширський джентльмен містер Уорті — люди розумні, освічені, по-своєму цікаві. До речі, герої п’єси уявлялися сучасникам настільки життєво достовірними, що багато друзів і колег драматурга намагалися встановити прототипи персонажів. «Суддя Беланс, — писав, наприклад, Семюель Фут, — це містер Беверлі, джентльмен, що відзначався надзвичайно чесною і незалежною поведінкою; Сільвія — дочка поіменованого джентльмена, а капітан Плюм — це сам Фаркер...».
Ні, Фаркер далекий від наміру ідеалізувати своїх провінціалів, але зображує він їх з повагою, часом з м’яким гумором, завжди з якимсь внутрішнім почуттям вдячності. Завдяки Фаркеру, як відзначив Уїльям Арчер, англійська комедія вирвалася з вузького кола фешенебельних віталень і кав’ярень Лондона і перебралася на базарні площі, на путівці, в дім сільського сквайра, у судовий зал».
Неначе саме повітря провінції впливає на героїв Фаркера, розчулює їхню душу, робить людьми гуманними, здатними відгукнутися на чужу біду. За бравадою і зухвальством капітана Плюма криється добре серце: «їй-богу ж, я не такий непутящий, як думають, — зізнається він Сільвії. — Я просто люблю вільне життя, а людям видається, що то розпутність. Адже вони судять за видимістю: їм не віра в бога потрібна, а набожність...» Багато спільного в капітана Плюма з іншим героєм англійської літератури, славним Томом Джонсом з роману Генрі Філдінга, написаного на чотири десятиліття пізніше.
Розумна, енергійна і смілива Сільвія — героїня вже цілком нового типу. Перед нами жінка благородна, вольова, позбавлена, за висловом Плюма, «нещирості, невдячності, заздрості, користолюбства, пихи, марнославства, що такі властиві її сестрам». Невипадково літературознавці так часто порівнювали Сільвію з Віолою та Розаліндою, героїнями комедій Шекспіра «Дванадцята ніч» та «Як вам це сподобається». Сільвія — втілення діяльного начала у житті. Запальна, дотепна, вона не хоче стати дружиною-рабинею, що мовчки кориться чоловікові. Капітанові Плюму вона стане другом, буде рівноправною учасницею всіх сімейних справ, разом з чоловіком буде «цілий ранок гасати під звуки мисливського рогу, а цілий вечір — під звуки скрипки».
Особливість ставлення Фаркера до своїх героїв полягає ще й у тому, що він ніколи не перетворює їх на ходячі карикатури, як то часто робили його попередники, комедіографи епохи Реставрації. У п’єсі є хіба що один виняток — капітан Брейзен, нахабний, багатослівний, вульгарний. Ото всіх він знає, всюди бував, у всіх баталіях брав участь, з усіма він запросто. Тут драматург щедро використовує гротеск, буфонанду. Кожна сцена, в якій з’являється Брейзен, супроводжувалася, за свідченням сучасників, саркастичним сміхом. Цим сміхом глядач-буржуа таврував розпусність, обмеженість епохи, що минала. Та новий глядач не лише сміявся, у фіналі п’єси він торжествував: гордовита Мелінда віддавала руку і серце (а разом з ними і придане у 20 тисяч фунтів) зворушливо вірному містерові Уорті. Багатство і гарна дружина (але передусім багатство) діставалися доброчинному шропширському джентльменові, а не зухвалому Брейзену.
Фаркер не знехтував тими драматургічними засобами, до яких звикли глядачі. В «Офіцері-вербувальнику» він використовує все багатство театральних прийомів, вироблених попередниками. Фаркер любить і вміє вражати публіку несподіваністю поворотів у долях героїв, примушує глядача уважно стежити за одночасним розвитком кількох сюжетних ліній, майстерно нагнітає дію.
Ще задовго до Фаркера був добре випробуваний прийом перевдягання. В чоловіче вбрання одягались шекспірівська Віола, Фіделія з «Прямодушного» Уїчерлі, Олівія і Тереза з «Молодшого брата» Афри Бен. Веселий розіграш, хитра витівка були також невід’ємною частиною багатьох комедій. Псевдоворожки, віщуни, астрологи-шахраї — всі ці персонажі користувалися прихильністю глядачів, та й актори вважали, що в цих ролях «є що грати». Аби потрафити театральним смакам, ворожить по зірках і сержант Кайт, віщуючи багатство й славу чоловічій половині міста Шруебері.
Але якщо стосовно структури п’єс Фаркер йшов за усталеними канонами, то щодо мови він сам торував новий шлях. Герої Фаркера не хизуються цитатами з класиків, вишуканими порівняннями та епітетами, не силуються творити афоризми, що стають потім надбанням усіх лондонських кав’ярень. Діалоги «Офіцера-вербувальника» прості й невибагливі, в них звучить невимушена розмовна інтонація. Брутальна мова солдатів та новобранців, закличні рулади сержанта Кайта, поважні рацеї судді Беланса, зухвала й дотепна «словесна перепалка» Сільвії та капітана Плюма — все це створює соковиту, реалістичну картину мовних особливостей епохи. Численні вислови та дотепи героїв п’єси міцно увійшли в розмовну мову Англії XVIII ст.
Комедія «Дотепний план франтів» продовжує і розвиває певні соціальні та естетичні мотиви, що лише намічені в «Офіцері-вербувальнику». «Життєрадісна, весела, сповнена блискучого гумору і в той же час моралі і смислу» — так характеризував останню комедію Фаркера Уїльям Хезлітт.
Дія розвивається так стрімко, що глядач ледве встигає стежити за всіма перипетіями сюжету. Воно й не дивно, бо всі численні події комедії драматург умістив у дуже короткий відтинок часу: з вечора одного дня до півночі наступного.
Знову глядач опиняється у провінції, цього разу в Лічфілді. Якщо Шруебері славився своїм чудовим повітрям, то Лічфілд — не менш чудовим елем. Розповідають, що Фаркер заїздив одного разу до Лічфілда у справах служби і зупинявся в готелі «Джордж Інн»...
Кого тільки не зустрічаємо на сторінках цієї веселої комедії: хазяїна готелю та його дочку, розбійників, полонених французьких офіцерів, лондонських чепурунів, «провінційного остолопа» сквайра Саллена, слуг та служниць, ірландця, що удає із себе французького капеллана. Коло героїв Фаркера ще більше розширилося, стало ще демократичнішим за складом.
Дім гостинної леді Баунтіфул відзначається простотою звичаїв, а сама господиня — добротою й сердечністю. У цій атмосфері спокою, тиші і довірливості два лондонські пустуни Еймуелл і Арчер видаються абсолютно неспорідненими елементами. Сюди, в провінційний Лічфілд, вони приїхали в пошуках нареченої та маєтку, удаючи з себе не тих, хто вони є насправді. їхнє переконання: «Немає більшого сорому, ніж лахміття, немає більшого злочину, ніж бідність».
Фаркер наче не хоче пускати молодих гульвіс у дім леді Баунтіфул: вони оселяються в готелі, де хазяїн скуповує крадене і очолює злодійську зграю. Притон містера Бонніфейса, з погляду Фаркера, найбільш придатне місце для молодиків, що приїхали в Лічфілд із нечесними намірами.
Так традиційний сюжет комедії Реставрації — гонитва за багатством — уже на початку п’єси несподівано розкриває нові грані. Адже драматург не тільки не вихваляє столичних дженджиків, а й, навпаки, засуджує їхні наміри. Еймуелл і Арчер повинні позбутися своїх вад, пройти крізь певні випробування, довести, що вони здатні на душевні пориви, на вчинки благородні і чесні. Тільки тоді автор винагородить їх багатством і гарною дружиною. Знову виникає мотив, уже знайомий нам за попередньою п’єсою: гроші — річ серйозна, багатство не для гульвіс, воно мусить бути в руках у людей серйозних і поважних.
Образи Еймуелла і Арчера еволюціонують від одного акту до другого: пробуджується совість, свідомість вини обтяжує серце, свіже і прозоре повітря провінції ніби очищує душу молодих людей. І ось у фіналі п’єси ми є свідками того, як добре начало перемагає. «Перед вами не тільки закоханий,— зізнається Еймуелл Дорінді,— а й людина, яку ви навернули на істинну путь. Судіть про мою пристрасть за моїм перетворенням! Все в мені — неправда. Але я вам відкрию всю правду. Все в мені фальшиве — тільки пристрасть справжня!.. Я не лорд, я жалюгідний злидар і з’явився тут з підлим наміром заволодіти вашим приданим...» Дивовижне визнання! Світський гульвіса, брехун, завсідник модних кав’ярень, безжурний покоритель жіночих сердець кається у гріхах довірливій і милій Дорінді! На таке читач не натрапляв навіть у п’єсах Джона Ванбру.
Ну, а що ж сталося з Арчером? Він також здійснює кілька благородних вчинків і, слід сподіватися, матиме за дружину місіс Саллен. Порівнюючи Еймуелла й Арчера з персонажами комедій Ванбру, Уїльям Хезлітт писав: «Героїв Фаркера також можна назвати шукачами пригод, але в душі своїй вони—романтики, а не шахраї і домагаються перемоги як чесністю, так і сміливістю. Вони справжні джентльмени, а не перевдягнена босота... До героїв Фаркера ми відчуваємо доброзичливість: незважаючи на їх ескапади і витівки, в душі вони чесні хлопці».
Дорінда і місіс Саллен — образи, створені Фаркером з особливою любов’ю. Романтична, відкрита, сповнена віри в життя, Дорінда летить назустріч щастю, впевнена в щирості почуттів свого поклонника. Вже навчена життєвим досвідом, місіс Саллен із сумовитою усмішкою вислуховує захоплену Дорінду: місіс Саллен вже знає,, як розбиваються мрії, що таке невдале одруження, тоскне існування без любові, взаєморозуміння, дружби. Але життя не озлобило її, хоч бути дружиною «похмурого п’яниці» — доля не з легких.
Попередники Фаркера — Уїчерлі, Конгрів, Ванбру — розглядали питання шлюбу як юридичну умовність, за допомогою якої власність і гроші переходять з одних рук у другі. Шлюбний контракт не мав на увазі неодмінної наявності почуттів: вони були елементом бажаним, але не обов’язковим. Розлучення вважалося ганьбою. У «Дотепному плані франтів» уперше чути протест проти шлюбу як гендлю, шлюбу принизливого передусім для жінки. У своїх поглядах на розлучення Фаркер спирався на трактат поета і гуманіста XVII ст. Джона Мільтона «Вчення про розлучення та його пояснення» (1643), присвячений загалом проблемам сім’ї та шлюбу. Американський дослідник Мартін Ларсон переконливо доводить, з якою ретельністю вивчав Фаркер трактат Мільтона, подеколи переносячи в «Дотепний план франтів» цілі шматки із «Вчення про розлучення».
Прислухайтесь до слів місіс Саллен, розумних і логічних: «Хіба судді можуть зрозуміти всі таємниці природи? Якому свідкові під силу пояснити фатальну розбіжність характерів? І чи присяжним судить про наші численні антипатії? Чи може суд винести вирок, аби людина любила іншу?.. Ні, сестро, природа — єдиний законодавець у справах любові, і якщо два серця не створені одне для одного, їх не з’єднати ні золотим ланцюгом шлюбу, ні залізним ланцюгом закону».
Інакше дивиться на речі її чоловік. З деяким здивуванням довідується він про те, що закони про одруження, як і будь-які закони, повинні створюватись для блага людей, що нікому не потрібний закон заради самого закону. І вже зовсім здивувала сквайра Саллена слова Чарльза Фірімена, що в розумних істот окрім плоті є ще й душі, які з’єднуються у шлюбі.
Звична ситуація — сторони, що вступають у шлюб, викладають свої умови — наче «переверенена» Фаркером у цій комедії. Бо Саллен і місіс Саллен обговорюють своє спільне життя, свої «умови» набагато пізніше від підписання шлюбної угоди, за чотирнадцять місяців добре взнавши одне одного. І місіс Саллен дістає в цій бесіді прав людини, що впевнено вирішує свою долю.
Незаперечний інтерес становлять мовні особливості п’єси. її діалоги надзвичайно легкі і природні. На відміну від героїв Уїчерлі чи Етеріджа, Еймуелл та Арчер говорять буденно, по-діловому, справедливо і точно оцінюючи себе і лондонський світ. Варто згадати, як образно і влучно характеризують своїх столичних знайомих ці герої Фаркера, щойно приїхавши до Лічфілду. Взагалі автор майстерно творить у цій п’єсі словесні «портрети» своїх персонажів: герой ще не з’явився на сцені, а ми вже майже все про нього знаємо — як він виглядає, які його манери, звички. Ось, наприклад, яким постає перед нами сквайр Саллен у точному й безсторонньому змалюванні своєї дружини. «Ох, сестрице! — говорить вона Дорінді, — виходь заміж за кого завгодно, тільки не за похмурого п’яницю, який все над чимсь замислюється, та тільки ж думати не навчений. Балакучий дурень — той хоч насмішить, і коли вже жінкам судилося носити кайдани, то хай вони хоч дзвенять. Зараз я тобі дещо розповім, але ти не бери цього надто близько до серця. Сьогодні він, за своїм звичаєм, з’явився додому вдосвіта, коли мені снилося щось приємне, і збудив мене: перекинув чайний столик і той розлетівся на друзки. Потім вони із слугою ще довго потикалися з кутка в куток, наче пасажири, що страждають на морську хворобу. Нарешті, він повалився на постіль, ледь живий, як лосось, якого в кошику тягнуть на базар. Ноги — студені, як лід! З рота пашить жаром, як із грубки! Обличчя й руки липучі від сала, точнісінько, як і його нічний ковпак!..» (акт II, сцена І).
У комедій Фаркера завидна театральна доля: і «Офіцер-вербувальник» і «Дотепний план франтів» протягом більше як двох століть приваблюють увагу акторів та режисерів. Сержант Кайт був першою роллю видатного англійського актора Девіда Гарріка, яку він зіграв у любительській виставі одинадцятирічним хлопчиком. Пізніше, ставши професійним актором, Гаррік виконував ролі Костара Пермейна та капітана Плюма. Бравому Плюмові взагалі щастило на виконавців: у 1756 р. в цій ролі виступив талановитий актор Спренджер Баррі, а в 1797 — Чарльз Кембл.
21 листопада 1740 р. роль Сільвії на сцені театру Конвент-Гарден уперше зіграла вславлена актриса Пегг Уоффіягтон.
Не забув «Офіцера-вербувальника» і сучасний театр. 56 вистав відбулося в лондонському Артс-Тіетр лише з листопада 1943 по січень 1944 р. А в 1963 р. Лоренс Олів’є, керівник новоутвореного Національного театру, включив комедію в репертуар щойно сформованої групи.
Образи «Дотепного плану франтів» також увійшли у творчу біографію багатьох акторів та актрис різних епох. У вечір прем’єри в ролях місіс Саллен та Арчера виступили ведучі актори театру Хеймаркет — Енн Олдфілд та Роберт Уїлкс.
В ролі Арчера любили виступати Девід Гаррік та Чарльз Кембл; Саллена і Скарба нерідко грали Джеймс Куїн та Чарльз Маклін, видатні актори XVIII ст. Місіс Саллен була улюбленицею майже всіх тогочасних знаменитих актрис, особливо ж вдалася ця роль Ханні Притчард і Пегг Уоффінгтон.
Імена героїв Джорджа Фаркера виникають на театральних афішах і в наш час. У травні 1963 p., наприклад, комедію поставив лондонський театр Ешкрофт.
Соціальна гострота англійської комедії XVIII ст. неодноразово привертала увагу драматургів та майстрів театру XX ст. Так, Бертольд Брехт двічі переробляв сюжети англійських комедій, створивши з «Опери жебраків» Джона Гея «Тригрошову оперу», а на основі «Офіцера-вербувальника» Джорджа Фаркера — гостру антивоєнну сатиру «Труби і литаври».
Джордж Фаркер один з представників яскравої плеяди англійських комедіографів, які блискуче відбили звичаї, особливості й вади свого середовища й часу, неначе давши змогу сучасникам глянути на себе у дзеркало.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1973. – № 2. – С. 17-24.
Твори
Критика
