У пошуках правди і мудрості… (історична драма І. Кочерги «Алмазне жорно»)

УДК 821.161.2.09

Кудрявцев М.Г. (м. Кам’янець-Подільський)

У статті аналізується твір відомого українського драматурга написаний у 1927році. Фабула аналізу і аргументації базується на історичній канві другої половини 18 сторіччя. Автор змальовує історичні постаті і персонали, які є непересічними українській історій

Ключові слова: історичний документалізм, жертовність, самовідданість, вчинки, ідейний задум, історична подія.

This article analyses the work of the famous Ukrainian dramatist written in 1927. The plot of the analysis and arguments is based on the historical background o f the second part of the 18th ct. The author shows historical figures and personalities that are not average in the Ukrainian history.

Key words: historical documentalism, secrificion, selflessness, actions, ideological conception, historical event.

Пошук високих духовних і моральних цінно­стей стає рушієм драматичних колізій твору І.Кочерги - драми "Алмазне жорно" (1927).

П'єса ця відображає трагічні події з націо­нальної історії, відомі під назвою Коліївщина.

Про гайдамацький рух кінця 60-х років XVIII ст. написано немало художніх творів. Се­ред них "Гайдамаки" Т.Шевченка, "Останні орли" М.Старицького, майже одночасно з "Алмазним жорном" І.Кочерги була написана п'єса М.Панченка "Коліївщина", за мотивами однойменної поеми Шевченка була зроблена інсценізація "Гай­дамаки" Леся Курбаса, що ставилась у 20-ті в багатьох українських театрах.

Не вдаючись в історичний документалізм, не беручи до уваги і не вводячи в твір конкретних історичних осіб, автор в "Алмазному жорні" подає художньо узагальнену правду про героїчне й тра­гічне минуле нашого народу не тільки певного часу. По-своєму цікавий та оригінальний образ "алмазного жорна" набуває у драмі філософсько­го осмислення соціально-етичних поглядів на людські цінності, на добро і зло, на подвиг і ма­лодушність, на жертовність і зраду. Головним фактором драм І.Кочерги є домінанта ідеї над характерами, котрі слугують її розкриттю.

Тому своєрідним ключем до розуміння ідеї є образ "алмазного жорна", символіка якого багатогранна. Тут і протиставлення двох каменів: "неоціненного, але цілком нікчемного панського алмаза - і звичайного жорна, що символізує со­бою працю і помсту поневоленого народу" (І.Кочерга), - і велич та благородство людського сер­ця, чистого, як алмаз (таким воно є у Стесі, Хмар­ного, Ілька, Цвікловіца, Лії), - і тягар соціаль­ної кривди, що, як млинове жорно, душить про­стий український народ; і, врешті, безплідна го­нитва за мрією, що манячи сяєвом алмаза, зали­шається ілюзорною. Драму пронизує ще одна ва­гома ідея, що є визначальною у ряді п'єс І.Ко­черги, - це проблема значимості тісного часу, котрий може бути фатально-доленосним у людсь­кому житті. Звідси різка зміна обставин і си­туацій, що випливають із життєвих закономірно­стей, несподіванки у повороті людських доль.

У п'єсі "Алмазне жорно" відображені істо­ричні події 1768 року, відомі під назвою "коднянська трагедія". Отже, у творі змальовано не саме повстання гайдамаків, а його трагічний кінець — криваву розправу польської шляхти над учасниками національно-визвольного руху у містечку Кодня біля Житомира: там було скара­но на горло понад три тисячі повстанців.

Фабула твору пов'язана із розшуком дорого­цінного алмаза, що має форму жорна і який, якщо буде знайдений нареченою гайдамаки Хмарного Стесею, врятує героїчному юнаку життя. Цей алмаз таємниче зник з палацу графині Вількомірської тоді, коли там побували повстанці на чолі з Василем Хмарним. Зав'язка головної колізії і починається з прохання Вількомірської до жито­мирського судді Дубровського допомогти знайти алмаз: під час перегляду справ гайдамаків він може натрапити на його слід. Щоб врятувати ко­ханому життя, алмаз має знайти чарівна Стеся протягом двадцяти днів... Цю головну колізію до­повнюють інші, пов'язані з нею проблематикою: мріють знайти одне одного простий гайдамака-скрипаль Ілько Лук'ян і вродлива графиня Брагінська, котру повстанець-музика випадково врятував од безчестя й загибелі, полюють за доро­гоцінним алмазом найманці підступного графа Ружинського, страждає і поневіряється осліпла і збожеволіла од горя єврейська дівчина Лія, яка врешті-решт знаходить духовне і фізичне зцілен­ня у мудреця Авраама Цвікловіца, відстоює прав­ду по-своєму чесний і порядний і разом з тим не­милосердний суддя над гайдамаками Дубровський.

Чи не найкращим, чи не найпоетичнішим у творі є образ жертовної і самовідданої Стесі - образ трагедійний у своїй основі. Дівчина будь-якою ціною прагне врятувати життя свому наречено­му Василеві Хмарному, засудженому до страти, і тому приймає пропозицію графині Вількомірсь­кої - розшукати алмазне жорно протягом корот­кого часу, тобто береться зробити неможливе. Вона витримує всі приниження й знущання, аж поки інтуїтивно не натрапляє на слід коштовно­го каменя.

«Мов безумна, мчала я і вдень і вночі, щоб успіти до строку, щоб не приїхати, коли вже буде пізно... І ось... І ось... я у вас... голова туманіє... в очах темно... Благаю ж вас, заклинаю вас усім святим... ради життя людини... дайте мені цей камінь, я служитиму вам весь свій вік... тільки врятуйте, врятуйте мого Василя...» і завтра скарають єврейського мудреця Цвікловіца.

Жертовність і самозреченість дівчини, якою керує "не розум, а серце", вражають людину, що сама постраждала від гайдамаків (тут, як бачи­мо, автор далекий від загальноприйнятої ідеалізації повстанських рухів : гуманізм його позакласовий), і Авраам Цвікловіц віддає коштовний камінь Стесі: "платить свій викуп за право вільно­го розуму" (318).

Однак чиста, як алмаз, душа героїні виявля­ється безсилою проти влади і культу дорогоцінних матеріальних речей, що взяли гору над розумом і серцем. Стеся божеволіє і гине, звинувачуючи соц­іальне і моральне зло, той бездумний у своєму мер­кантилізмі й користолюбстві світ, що нищить фізич­ну і духовну свободу людини. Світ зла і насильства асоціюється для дівчини із кам'яним жорном:

"Підніміть ці жорна, бо вони придавили моє серце... воно там сочиться кров'ю... Ви подумайте тільки, як боляче серцю, коли на ньому лежить такий камінь... Зніміть жорно з мого серця!" (347).

Отже, не може бути вільним і щасливим сус­пільство, де під важкою брилою соціального й національного гніту стогне народ, де алмази й коштовності стоять вище духовних і моральних цінностей.

Контрастне зіставлення людських вчинків, слова і діла - один із найважливіших естетич­них прийомів І.Кочерги. На відміну від Стесі, що свою любов доводить ділом, самопожертвою, юна і вродлива графиня Брагінська нестримна у ви­раженні почуттів до свого випадкового рятівни­ка лише на словах. Під час нападу повстанців на панську садибу чарівну юну графиню врятовує од безчестя і смерті молодий гайдамака-музика Ілько Лук'ян. На пам'ять про зустріч і щойно народжену любов зманіжена панянка презентує своєму лицареві золотий наперсток: адже вона впевнена, що це шляхтич, людина благородного походження.

Розповідаючи про цей доленосний у її житті випадок, юна графиня розливається у своїх почуттях, клянеться своєму романтичному героєві у вірності:

"Три речі дала я тоді йому на спомин - цей наперсток, моє ім'я... і... (зупиняється, дуже тихо) і мій поцілунок, бо нічого більше не було в мене в той час. Але вся моя душа належить цьо­му рицареві з тієї пори, - і йому досить тільки прийти, щоб повести мене за собою, куди він схо­че" (328).

Однак, коли Гелена Брагінська зустрічаєть­ся з ув'язненим Ільком і дізнається про його хлопське походження, вона з відразою жахаю­чись відмовляється від нього, бо не може і не бажає визнати, що життям зобов'язана гайдамаці. Голуба мрія екзальтованої графині виявилась неспівмірною з суворою правдою життя. Іспит на благородство і людську порядність виявився не під силу самозакоханій романтичній панянці, і вона, ставши графинею Ружинською, не знайде щастя й любові, нестиме хрест гіркої спокути за зраду, за ганьбу, за панський гонор:

"Самотня, темної ночі можу я плакати та молити прощення за тяжкий мій гріх, за те, що зреклася свого збавителя, за те, що оддала катам того, хто врятував життя моє і честь" (344).

І ще одним контрастом до цієї ницості і ма­лодушності може бути вчинок єврейської дівчи­ни Лії, котра, прозрівши і позбувшись душевної недуги, зустрічає в жебрацькій одежі покаліче­ного Лейзера - свого колишнього нареченого - і не зрікається його. В щасті, в здоров'ї, в достат­ку вона простягає руки убогому страднику, дарує коханому ласку і любов.

У свій час критика безпідставно звинувачува­ла І.Кочергу за нібито недостатнє висвітлення у п'єсі "народу як основної діючої особи" і народних ва­тажків, котрі стоять десь поза центром подій:

"У центрі п'єси, присвяченої народному по­встанню, природно, мусили б стояти постаті його ватажків, учасників. Сама тема вимагала зобра­ження в п'єсі народу... В дійсності ж цього не трапилось..."². Думаємо, що така спрощено со­ціологічна трактовка не має підстав. По-перше, автор зображував у творі не саме повстання, а його трагічні наслідки. По-друге, для осмислення складної філософської проблематики драми, ідейного задуму письменника це було не тільки необов'язковим, а й навіть зайвим. І по-третє, зображення представників антагоністичних сил, конфліктуючих світоглядів, як це властиво для філософсько-психологічної дискусійної драми, не стоїть поза головною колізією п'єси, а підпоряд­коване їй, є визначальним у висвітленні авторсь­ких ідей - ідеї свободи національної, соціальної, духовної, ідеї правди і совісті, ідеї жертовності і самовідданості.

Рупором незнищенності волелюбного народ­ного духу виступає у п'єсі Василь Хмарний - прекрасно виписаний образ повстанського ватаж­ка. Хмарний як героїчний повстанець мало зоб­ражений безпосередньо в дії і вчинках: вони ли­шаються десь там, поза сценою. В основному у п'єсі змальований герой у дискусіях з панством на суді. Гнівним-звинуваченням шляхетському суду звучать слова Василя Хмарного, у яких про­тест проти національної і соціальної кривди, про­ти зневаження людської гідності, застереження про неминуче полум'я всенародного гніву, що впаде на голови визискувачів і гнобителів:

"Не тіште себе думкою, пане Дубровський, що ви чините суд над нами. Не суд - а розправу, бо не злочинців ви караєте, а весь народ, який відважився сказать, що він не бидло, а має вільну душу. Спокій і мир посполитий! Чи не ж ви зру­шили його перші? Чи не ж ви перші нагнали в Смілянщину тисячі жовнірів із регіментарем Вороничем, що позганяв народ в обози, що утискав і нищив його дощенту. А ґвалти і злії ексцеси? Чи не ви ж перші знущалися з нас і в Черкасах, і в Корсуні, і в Жаботині? Чи не ваші жовніри викручували руки і ноги, розривали роти, били канчуками, поки м'ясо одвалювалося шматками, мордували, палили живцем? То не дивуйтеся ж, коли вибухло полум'я, що ви його самі роздму­хали. Маєте сокиру, пане Дубровський, стинайте голови, стинайте, коли зможете стяти їх цілому народові. Але живий народ, і не вмре Україна, і не буде вам хлопом вільний одважний народ! " (286-287).

Не викупу життя ціною алмаза бажає Хмар­ний - він прагне лише справедливої відплати панам за зневажену гідність і честь, за кривди, заподіяні людям. У фіналі п'єси ми бачимо на­родного героя на волі, він мстить графу Ружинському за Стесю: отже, боротьба українського на­роду за своє національне визволення триває, і плин часу не зупинить її доти, доки не прийде віками очікуване щастя свободи і справедливості.

Повстанець-музика Ілько Лук'ян постає ніжним і поетичним у своєму коханні до врято­ваної ним панянки Гелени Брагінської (ця колі­зія чудово виписана у творі, є необхідною для глибшого філософського осмислення ідеї вірності і самопожертви).

Для поетичної душі народного музики всяке грубе насильство і розбій (навіть, якщо воно йде від своїх засліплених помстою співвітчизників) чуже, несприйнятливе й огидне ("Я був музикою, вельможний пане, а коли б хотів убивати або ґвал­тувати, то не вирятував би од товаришів тієї пан­ночки" - 327).

Інтуїтивно відчуваючи шляхетне походжен­ня врятованої ним дівчини, Ілько не розлучаєть­ся з мрією знову зустріти її:

"... тільки одного бажає душа - знов, хоч на хвилину, побачити її, тільки побачити... а потім хоча б і вмерти" (301).

Однак ілюзорне кохання виявилось оманли­вим: Гелена у фатальну хвилину зраджує свого рятівника. Біль і гірке розчарування не ламають і не гнуть Ілька, котрий ідучи на смерть, не втра­чає гідності і честі. Поважаючи за чесність і люд­ську порядність навіть виносячого смертельний вирок суддю ("Спасибі вам, пане суддя, ви бажа­ли мені добра" - 330), юнак, звертаючись до своєї зрадливої мрії, підкреслює моральну вищість простого гайдамаки над екзальтованою панянкою:

"Але тричі зреклася хлопа вельможна панна, бо ніколи не простить панянка, що хлопові завдячує життям, що забив вошивий гайдамака золото­го рицаря, якого берегла вона в своїй шляхетській душі" (330). Болісне розчарування в мрії, що не співмірна і контрастна з життєвими реаліями, зву­чить в останніх словах Ілька: "(до Брагінської з презирством). Прощай, ясновельможна графине. (Зараз же ніжно). Прощай і ти, Гельцю, дівчино з золотим наперстком, що пригорнулася в одній льолі в мене на грудях в ту чудову ніч..." (331).

Симпатичними, привабливими у своїй уда­ваній козацькій безтурботності і безжурності, дотепності і гумористичному погляді на життя постають у п'єсі товариші Ілька Прокіп Скряга і Мусій Шенчик. Тут безпосередньо спостерігаємо авторське уміння бачити народні повстанські маси в окремому індивіді.

Якщо в образах повстанців (Хмарного, Ілька, Макосія, Шенчика, Скряги) втілені кращі риси героїчного й волелюбного народу, то у змалюванні представників звироднілого панства акцентуєть­ся увага на найогидніших факторах аморальності й антилюдяності. Ницість, підступність, віролом­ство, пихатість і зарозумілість, моральна розбе­щеність, чванливість і боягузливість, безприн­ципність у досягненні мети - далеко не всі риси представників звироднілої шляхти, жорстоких визискувачів і гнобителів. Але усіх їх, зображе­них у драмі, єднає передусім одне - культ покло­ніння матеріальним цінностям, заради яких не зупиняться ні перед чим. Навколо дорогоцінного алмаза і схрещуються честолюбні, меркантильні й користолюбиві плани Вількомірської, Ружинського, Лозки, Прозки, Пшепюрковського та інших панів. Не вдаючись до карикатурного зображен­ня ворога, автор створює цілком життєві постаті носіїв відповідних до певного кастового клану моральних принципів і переконань.

Найповніше з табору польської шляхти ви­писаний граф Ружинський - соціальний і мораль­ний антипод гайдамаки Василя Хмарного (Ру­жинський - своєрідний прообраз князя Ольшанського з майбутньої історичної драми "Свіччине весілля"). В образі графа Ружинського втілені найістотніші риси морально і духовно звиродні­лої польської шляхти, котра віками гнобила український народ, принижувала його національ­ну гідність, кров'ю і трупами встеляла його шлях до свободи і незалежності. Гоноровитий і хвалько­витий шляхтич хизується своїми "заслугами" ("Я граф Ружинський, забив на війні сотні ворогів своєю шаблею" - 288-289), хоч насправді під час повстання гайдамаків ховався од небезпеки у Варшаві. Зате проявляє Ружинський "сміливість" і "доблесть" перед зв'язаним гайдамакою Хмар­ним, коли б'є беззахисного по обличчю.

По-садистському знущається він над мудрецем Цвікловіцем, підступно чинить наругу над Стесею, віроломно грабуючи її; внутрішньо не сприймаючи людських чеснот і порядності, граф добивається відставки судді Дубровського, який намагався дот­римуватись законності, врешті-решт навіть графи­ню Брагінську, що стала його дружиною, Ружинсь­кий відверто зневажає, докоряючи їй за випадкову любов до зрадженого гайдамаки Ілька. У фіналі цей викінчений негідник, злодій і ґвалтівник гине від руки Василя Хмарного, і помста ця сприймаєть­ся як справедлива за скоєні злочини кара.

Цікавим характером, суперечливим у діях і вчинках постає у п'єсі суддя Дубровський, в об­разі якого відбита внутрішня драма загалом чес­ної людини, що, будучи представником свого соціального середовища, класу, через порядність і великодушність не сприймається своєю кастою і вступає з нею в конфлікт. Дубровський, захис­ник свого ладу, інтересів шляхти, чесно вступав у герць з гайдамаками:

"... в ту грізну годину, коли вогонь повстан­ня охопив всю Україну... я один став на оборону наших осель, оборонив Житомир, Бердичів і Ов­руч... Я бився з ними (показує на Хмарного) в чистому полі, в рівному бою, перше як узятись за перо, щоб стинати їм голови" (289).

Суддя нещадно виносить смертні вироки по­встанцям. Але для цієї людини пріоритетними над усім є кодекс лицарської честі, і загально­людські моральні засади, яким він намагається служити. Вірний слуга Феміди, Дубровський сум­лінно дотримується законності і порядку. Він щиро співчуває Стесі (а десь у глибині душі і Хмарному), вірить і прагне допомогти Ільку, не дозволяє втручатися в судові справи шляхті, на­магається притягти до кримінальної відповідаль­ності злочинця Ружинського. Однак доброчесності і порядності людській немає місця у суспільстві, де панують користолюбство і насильство, лицемір­ство і жорстокість, де існує лише культ влади і багатства. (Тут, очевидно, можна бачити авторські ілюзії щодо постреволюційної доби). Істинне ли­царство і благородство Дубровського вороже сприймається підступною шляхтою, яка дома­гається захисника інтересів своєї ж таки касти, оборонця законів Речі Посполитої усунути з по­сади судді. Прагнення цього чесного шляхтича утвердити законність і справедливість, залиши­тись гуманним, втілюючи при цьому в життя закони неправедної держави, виявляються безси­лими перед суспільними реаліями.

В одній із фінальних сцен Дубровський ще викликає на суд підступного графа Ружинсько­го, ще бажає добитися правди, але це вже голос волаючого в пустелі. Морально-етичний конфлікт порядної людини зі своїм оточенням, як це пока­зано на прикладі судді Дубровського у драмі "Ал­мазне жорно", розкриває насамперед ідею абст­рактного, позакласового гуманізму, не підпоряд­кованого будь-яким політичним доктринам. Ця ж ідея часто була провідною у багатьох творах світової класики (Гюго, Ібсен, Достоєвський, Тол­стой, Леся Українка, Микола Хвильовий та ін.). Зображуючи житомирського суддю Дубровсько­го як представника привілейованого класу і як людину, котрій властиві почуття гідності, честі, великодушності і справедливості, автор, безпереч­но, йшов урозріз з марксистськими ідейними постулатами про класову природу гуманізму, високих моральних якостей і чеснот.

І саме істотно відчутна домінанта загально­людського над класовим не сприймалась пози­тивно дослідниками у свій час. Так Н.Кузякіна вважала, що певними недоліками п'єси є "деяка ідеалізація представника польської шляхти судді Дубровського та старого єврейського мудреця Авраама Цвікловіца. Все ті ж впливи теорій про вселюдський гуманізм і абстрактну справед­ливість..."³. Існувала й протилежна думка про те, що "І.Кочерга (образом судді Дубровського - М.К.) переконливо спростував вигадку про загаль­нолюдську надкласову природу гуманізму і мо­ралі. В антагоністичному суспільстві, доводить драматург, гуманізм і моральність, так само, як і інші суспільні категорії, - завжди класові .

Насправді ж, як бачимо, автор "Алмазного жорна" не дотримується класового поділу у розмежуванні добра і зла, та й життєвий та історич­ний досвід давно спростовують марксистські теорії про класові пріоритети у людському бутті. Саме завдяки образам судді Дубровського і мудреця Цвікловіца Кочерга уникнув соціологізаторсько­го підходу в осмисленні життєвих фактів і явищ, дійсно висвітлював ідейні концепції вселюдської справедливості) витоки якого у християнських ідеалах, у творчості великих мислителів-художників століть: Шекспіра, Гофмана, Ібсена, Гюго, Толстого, Достоєвського, врешті-решт у нашого Шевченка.

Повчальним з цього приводу є й образ єврей­ського мудреця і вченого Авраама Цвікловіца - людини, в душевному сум'ятті якої спостерігаємо конфлікт між розумом і серцем. Старий лікар, сім'ю якого знищили у сліпій люті гайдамаки, залишається самотнім.

Підносячись над суспільними катаклізмами світу, людина ця поринає у сферу пізнання, залишається гордою і незалежною, керується, зда­валось би, лише розумом, коли намагається стоя­ти осторонь життя, зайняти споглядальну пози­цію. Однак розум не може взяти верх над почут­тями: Цвікловіц врятовує свою співплемінницю сліпу Лію, виліковуючи її духовно і фізично, до­помагає Стесі, незважаючи на те, що сини його загинули од рук гайдамаків. Мудрець вважає, що матеріальні цінності не приносять людині щастя ("Скільки золота, сліз і крові бачило це промени­сте жорно... Але чи зробив цей камінь хоч єди­ний раз кого-небудь щасливим?" - 318) і тому дорогоцінний алмаз віддає дівчині як можливий порятунок нареченого од смерті і за власну ду­ховну свободу: "платить свій викуп за право вільного розуму" (318). Як бачимо, свобода розу­му залежать від чистих помислів і дій людини, не обтяженої гріхом, егоїстичними інтересами. Благородство душі тут робить світлим і розум. У той же час мудрість і зваженість лікаря допома­гають йому керувати своїми почуттями у найкритичніші хвилини: після візиту графа Ружинсь­кого і його цинічних знущань Цвікловіц, серце якого розривалось од завданого болю ("розум не владний над серцем, коли воно болить так смер­тельно" - 316), не впадає у сліпу ненависть, не втрачає людяності, ідучи назустріч дівчині, кот­ру привело "не розум..., а серце".

І розум, і серце спонукають мудреця Цвікло­віца критично сприймати сувору дійсність з усі­ма історичними катаклізмами і суспільними ек­сцесами, котрим він (людина, що сприяє прозрін­ню у прямому й переносному значенні) дає спра­ведливу оцінку. Засуджуючи духовних і моральних сліпців, у яких помутився розум від користо­любства і ненависті, Цвікловіц водночас говорить гірку правду про політичну сліпоту українських повстанців, ошуканих російською царицею:

"І гайдамаки сліпі, бо повірили в ласку ца­риці, що продасть весь народ український, щоб тільки держався її трон і не луснули стародавні ланцюги, якими посковувані хлопи по всій землі - од Москви і до Мадріда... Бо добре знає цариця, що кожний удар по цих ланцюгах буде чути скрізь, де тільки працює на панів безправний пригноблений народ..." (340).

У той же час мудрець відзначає моральне ошуканство і сліпоту єврейського народу, що, віками гнаний і переслідуваний, запобігає перед своїми ж катами й гонителями:

"Але ще більш за всіх сліпі євреї, що цілу­ють панську руку, яка ще вчора їх била... Ось поглянь, це ж наші євреї... Вони несуть алмазну шаблю, щоб якнайшанобливіше піднести її вели­кому гетьманові Браніцькому (з глибоким сар­казмом) за те, що він врятував народ єврейський від нового Амана і персів..." (340).

У свій час деякі дослідник вважали, що в образі мудреця Цвікловіца драматург "показав історичну обмеженість просвітительства, його неспроможність щодо наукового пізнання об'єктивних законів суспільного розвитку"⁵.

Вважаємо, що це далеко не так: ідейно-ком­позиційна роль цього персонажа у п'єсі зовсім інша. Цвікловіц, - голос мудрості, авторська оцін­ка зображеного, своєрідний рупор певних ідей: гуманізму, вселюдського взаєморозуміння між класами, народами, державами. Однак в "Алмаз­ному жорні" устами Цвікловіца якоюсь мірою окреслюються суголосні суспільно-політичні про­цеси постреволюційного періоду 20-х років: нове імперське поневолення більшовизмом українсь­кого народу, безпринципна поведінка тих сил, що сприяли новітній (тепер під виглядом пролетарсь­кого інтернаціоналізму) московській експансії, і, безперечно, мова йшла і про багатьох представ­ників єврейської нації, котра, постраждавши за царизму від чорносотенних погромів, чи не найбільше з усіх поповнювала ряди апологетів марксистсько-ленінського вчення - багатолітнього ідейного фундаменту неоімперіалізму, засновано­го на денаціоналізації народів.

У драмі через образ, через певну історичну конкретику спостерігаємо висвітлювання автором болючих проблем свого часу, причому (як і в інших творах Кочерги) важливість донесення ідеї через характери і ситуації є найголовнішим фак­тором п'єси "Алмазне жорно", де дискусійне на­чало грає первинну роль. Про це у свій час зазна­чали дослідники: "Ця п'єса Кочерги з її символі­кою і гострими "словесними двобоями" виразно перегукується з драматургією Лесі Українки, яка теж часто будувала драматичні твори на образах-символах і вміла, як ніхто, зіткнути своїх непри­миренних героїв-антиподів у гострій боротьбі, в палких словесних поєдинках"⁶.

Як самобутня дискусійна драма на історичну тематику з гострими психологічними колізіями і цікавими у своєму розмаїтті людськими характе­рами і ситуаціями, п'єса "Алмазне жорно" І.Кочерги займає одне з найпомітніших місць в україн­ській новітній літературі 20-30-х років, хоч і до­сить скромно та побіжно цей твір розглядався кри­тикою. Слушно зазначав один із дослідників історії і теорії драми про те, що "Алмазне жорно" стало справжньою перевіркою творчих сил драматурга. Затьмарене славою "Свіччиного весілля", яке справді вражає глибиною змісту й вишуканістю форми, "Алмазне жорно" досить стримано оцінюєть­ся дослідниками, скромніша його сценічна історія. Та важливо бачити, що шлях І.Кочерги до "Свіччи­ного весілля", а потім і "Ярослава Мудрого" від "Феї гіркого мигдалю" йшов саме через "Алмазне жорно"... Саме "Алмазному жорну" завдячує ми­тець злетом у "Свіччиному весіллі"⁷.

Примітки

1. Кочерга І. Твори. - К., 1976. - С.317. (Далі посилання в тексті).
2. Кузякіна Н. Нариси української радянської
   драматургії. - 4.1. - К., 1958. - С.117.
3. Там само. - С.118.
4. Голубєва З.С. Іван Кочерга: Нарис життя і творчості. - К., 1981. - С.50.
5. Там само. - С.53.
6. Андріанова Н.М. Іван Кочерга: Літературний портрет. - К., 1963. - С.24.
7. Михайлин І. Жанр трагедії в українській радянській драматургії. - Харків, 1989. - С.77.