Літературний конкурс Книжкова Пара Плюс
Якщо вам сподобався цей твір, ставте лайк та робіть репости у соцмережах. Допоможіть автору посісти призове місце у конкурсі Книжкова пара Плюс.
У тексті збережена авторська граматика та орфографія (ред.)
Шарпінська Тетяна, бібліотекар бібліотеки-філії № 8 для дорослих Черкаської міської ЦБс.
Розжарений вітер шурхотів висохлими травами. Гнув до порепаної землі жовтуватий пирій, розносив полем пух осоту та вривався в окраїни міста з перекотиполем. Шкряботів його колючками об асфальт аж поки не знаходив іншої здобичі для гри, підхоплював її і мчав далі.
За ним зі степу вийшли двоє.
Якийсь час крокували побитим тротуатором вздовж дороги. На світлофорі чемно перейшли на протилежний бік і звернули на кращий хідник, що простилався попід будинками. Їхні довгі шати покривав пил. Поодинокі перехожі здивовано озиралися: цьогорічні туристи-араби забарилися з «полюванням на дощі».
- Ще трішки і я здохну…
- Не перебільшуй — ми майже прийшли.
— Минулого разу ти говорила те ж саме! І знаєш що? Ми перлися під скаженим сонцем, без жодного затінку, ще годину! Годину, Майє! Через те дурне поле! І я все ще не бачу кінця шляху!
Дівчина ледь змовчала.
Глибоко вдихнула смердюче від смоли повітря і чекала, поки втихне бажання огризнутися. Відколи відкрився перехід на цю Грань Марек скиглив що чверть години. Чого так далеко? Чому не можна було відкрити перехід в місті? А чого немає дороги? А де кеб? Що, всю відстань треба буде пройти ніжками? Жарко. Душно. Бурмотів про неправильне небо, на якому немає ні хмаринки. Майже відразу йому захотілося їсти, потім пити. Потім відпочити.
Рівновага.
Вона погамувала роздратування.
— Бачиш сквер? Ні, не те — то дві тополі край поля. Перед будинком-стіною. Так, отой. За ним наша ціль.
— Та невже? Бо здається ми ніколи не дійдемо! Я помру у розцвіті сил через твою неорганізованість!
Марек сердито розмазував руками. Ще б так! Йому наказали супроводжувати її на сусідній Грані і він не очікував, що супровід передбачатиме невеликий похід. Його світле волосся потемніло від поту й прилипло до обличчя і шиї. Відкриті ділянки шкіри почервоніли і починали підпікати. За пилом і остюками сховалася вишукана чорновишивка його каптану. Одна з деталей статусу й розкоші до яких хлопець звик. Вона як дрібне каміння в перстні: ніби й непомітна, але для знаючих людей говорить замість носія.
— Менше треба було привалів робити і повзти «ходячим каменем», то вже назад верталися б! — не втрималася від шпильки дівчина.
— Ти мені про привали не говори! — Марек пішов в оборону. — Скажи краще що робитимеш, якщо її там не буде? Немає ж ніяких гарантій, що вона саме в цій бібліотеці. Це ж ледь не край світу! Поглянь: он розлігся неозорий степ, ось від б’ється носом об асфальт і скавчить, бо ж раніше це була його територія. А над ним струменять звичайні будинки. І в середину одного з них запхнули книгосховище! Яка ганьба! Ні стилю, ні вишуканості, ні престижу. Не те, що в нас… Згодна?
Майя зиркнула на сіру дев’ятиповерхівку. Звісно це не їхні бібліотеки, кожна з яких мала своє помпезне приміщення, але й вона не за архітектурними принадами прийшла.
— Куди потім підемо, якщо ти помилилася? — продовжував напосідатися блондин. — Твій батько говорив, що візьмеш ти «Історію трав» цього місця і ми повернемося назад. Короткочасна місія супроводу. Але… якщо книга така рідкісна, як про неї кажуть, то я ду-у-же сумніваюся, що вона у цій бібліотеці!
То що тоді? Повертаємося з пустими руками чи шукаємо по всій Грані? До речі про Грань, ти ж у курсі, що вона величезна? Гігантська просто!
Майя стрельнула поглядом.
Наївний.
Навіть не підозрює, що це вона попрохала батька про його супровід. Обрала найменше зло, яке вона готова терпіти, якщо самостійна прогулянка їй недоступна. Марек, Марек... А мав би задуматися, з чого б то його послали з нею? Все ж Майя, не остання пані свого Дому… та й стосунки в них далекі від дружніх.
«Історія трав»… Вона ніколи не була метою переходу. Хороша блискуча упаковка для батька, показник, що його дочка боєць. Не здається, шукає порятунку поза межами свого світу.
Її вуст ледь торкнулася посмішка.
Кому потрібна правда? Особливо гірка: Майя давно втратила віру, що якась із трав, що росте на Гранях Де’Каедри, допоможе їй.
ЩО трави проти долі?!
Ні-що.
Єдине, чого вона не врахувала у переході — легковажна грайливість Марека дратувала її понад усе.
— Ну то чого мовчиш? Плану немає? Та не біда — прогуляємося і додому! Хто питатиме скажемо, що були на курорті. Я й назву придумав — «Сонячно-пилові ванни Землі»!
— Мене веде чуття.
Слова повисли між ними.
Майя шкірою відчула ненависну жалість і міцно стисла зуби — зараз почнеться. Марек зніяковів. Як при ложі вмираючого не знав, що сказати. Обережно і ласкаво підбирав слова:
— Майє, тобі більше недоступні... сили. Не думаю, що це чуття, тож...
Він змовк, щойно вона здригнулася.
Мимовільна реакція. Треба краще контролювати тіло.
— Вибач, я не те хо…
— Помовч! — дівчина обірвала його вибачення. — П’ять хвилин без твоїх міркувань у голос підуть нам на користь.
Марек замовк. Видно, що хотів щось сказати, але промовчав.
Напевно не варто було так різко з ним, але ліміт її терпіння на сьогодні вичерпався.
У бібліотеку Майя зайшла першою. Вольову спробу заговорити до неї проігнорувала. Їй не потрібні вибачення, співчуття чи жаль. Вони тут не для цього. Вірить Марек чи ні, чуття все ще доступне їй. Відколи вона ступила на землі цієї Грані, то знала — це місце важливе. Можливо тут не буде вирішення її проблеми. Можливо вона знайде ключик до наступних дверей. Байдуже. Все ж краще, ніж сидіти і чекати незворотного!
Її зустрів дух тисяч книг, що губився у лабіринті стелажів. П’янкий аромат чорнил, сушеної папороті та духм’яного чаю огортав спокоєм і затишком. У прохолоді залу ховалося чимало народу. Одні сиділи — хто з книгою, хто з співрозмовником, інші вешталися у пошуках нових історій. Монотонний гул їхніх розмов витав під стелею. Дзвіночки, що висіли в проході у наступний зал, ніжно відтіняли загальну мелодику.
Чуття Майї розквітло.
Що б не привело її — воно тут. Манило за собою чимось солодким, невисловленою обіцянкою, краплинкою ледь чутної магії. Поклик шепотів геть поруч — простягни руку й доторкнешся. Майя не могла йому опиратися.
Пройшла залом торкаючись кінчиками пальців випадкових книг. Чула, що Марек йде слідом, але не зважала. Слухала книги. Чекала.
Жодна не озвалася з полиць.
Майя пройшла в наступний зал. Дзвіночки над головою затремтіли передчуттям і насторогою.
Довгі ряди столів стояли напівпустими. Під стінами декілька стелажів з важкими, солідними книгами виблискували золотом на корінцях. Люди перед моніторами завзято виклацували клавіатурою. Від того швидкого і різкого звуку кімната повнилася механічним квакотінням.
За віддаленим столом жінка підвела голову й зосередилася на Майї. Вона повільно випрямилася у кріслі, даючи спині відпочинок, і легко кивнула підзиваючи дівчину до себе.
У Майї перехопило подих. Не може бути! Цього просто не може бути!
— Стій! — Марек обірвав її крок і висмикнув з зачарування. Майя розгублено опустила погляд на його руку, що міцно тримала її під лікоть.
— Чого тобі? Не заважай!
— Тобі не здається що це підозріло? Не встигли ми зайти як на тобі… — він схилився до неї, щоб його ніхто не розчув. — Чого б то їй гукати тебе? Невже ви знайомі? Сумніваюся! А схоже ніби на тебе чекали! Засідкою це пахне, Майє, засідкою! Шевелись на вихід!
— Не сміши! Ми не на тій Грані для засідок!
— Я за тебе відповідаю! Або сама йдеш звідси, або я тебе виношу, — без натяку на жарт проказав хлопець не зводячи погляду з чогось за її плечем.
Майя зітхнула.
— То Літописець, Мареку.
— Що? — оторопів він.
— Ти все чув.
Майя висмикнула руку і рішуче попрямувала між столами. Вона не змарнує свого шансу через чужу осторогу! Що ближче вона підходила, то більше дзвеніло чуття. Піднесення в суміші з жахом промчалося її тілом. Вона не помилялася — на цій Грані, так далеко від дому, вона знайшла Літописця. Живу легенду.
— Чим можу допомогти?
Слова застрягли в горлі. Відмовлялися покидати тіло.
Майя вдихнула і спробувала знову.
Вуста сколихнулися, та не зронили ні звуку. Дівчина запанікувала. Вона так довго жила з цим, що слова пустили в ній коріння й проросли до кісток. Стали частиною неї. Мрією, яку неможливо втілити і яку бажаєш через її неможливість.
Вона не промовила їх ні разу. Навіть на одинці з собою. Адже почути — означало б визнати. А визнання — це пів дорога до примирення. Майя як ніхто знала, що за примиренням немає шляху. Там безодня відчаю. У ній втонула її мати, коли жоден цілитель не зміг допомогти її дитині.
— Я хочу переродитися — перепишіть мене.
Ось, нарешті сказала! Вага останніх років спала з неї. Дихати стало вільніше і світ ніби прояснився.
— Геть здуріла? — Марек саме підійшов до них. Його голос зривався чи то від злості чи зі страху. Боком він відтіснив її від столу і поклонився Літописцю. — У неї проблеми з головою, не зважайте! Ми вже йдемо! Вибачте, що потурбували! Не будемо вам заважати, впевнений ви достатньо зайняті...
Літописець засміялася. Той пустий сміх заповнив собою весь простір — відбивався від стін і повертався відлунням, множився і множився. У ньому не було ні радості, ні смутку, ні відчаю — нічого. Майя роззирнулася. Ніхто з присутніх не зрушив з місця. Жоден не обернувся збентежено. Пальці продовжували вибивати ритм. Обличчя не відлипали від моніторів.
Попереду сухо сковтнув Марек. Він все ще намагався непомітно віддалитися від істоти у надії втекти.
Літописець раптово стихла. Її вицвілі очі незмигно втупилися у дівчину. Вуста вишкірилися лихій посмішці.
— Переписати не проблема.
Серце Майї зробило кульбіт.
— Проблема в ціні. Ти знаєш, чим платять за мої послуги дитино?
— Т-т-а-ак.
— І ти готова?
Майя кивнула не довіряючи своєму голосу. Вона готова. Вона хотіла цього.
— Нічого вона не готова, — розслаблено проказав Марек струшуючи невидимі пилинки з манжетів. — Договору не буде!
Майя недовірливо втупилася в нього. У постаті хлопця щось змінилося. Зникла метушливість і тінь наляканості, натомість постала тиха впевненість і діловитість.
— Ти... — він обернувся до Майї, — вимітайся на вихід! Коли повернемося додому, я тоді такий перепис покажу, що забудеш як тебе звали! Дивись чого придумала! А ти... — він обернувся до Літописця, — лишаєшся на місці, якщо не хочеш, щоб твоїм попелом вкрили всю Грань.
Істота під маскою жінки завмерла, а потім плавно-плавно почала вставати.
— Як хочеш, — проказав Марек і демонстративно повернувся до дівчини. — І чого ти ще тут? План по самознищенню скасовується! Ненавидимеш мене колись потім, а зараз — пішла!
Він змахнув рукою, ніби проганяв плашку. Киш-киш!
Майя вражено кліпнула. Якого...?
Літописець зметнувся над столом і ринувся в атаку. Над його долонями пульсували клубки червоної павутини. Володар доль і повелитель людських життів розізлився. Давно вже до нього не говорили без поваги і сліпого шанування. Швидкий і смертоносний, його рухи пливли, танули у просторі проходячи крізь декілька вимірів одночасно. Він був силою і знав про це.
— Завмри!
Удар невидимого батога пройшовся кімнатою і оглушив. Здавалося, навіть час підкорився наказу і зупинив свій невпинний біг.
У абсолютній тиші Марек підійшов до Майї.
— Не треба було б тобі цього бачити і чути, — він важко видихнув і нахилився до її застиглого обличчя, — та звідки мені було знати, що моя улюблена забавка, вирішить вчинити так... нерозважливо.
Майя спробувала ворухнутися. Обурено запитати, що це він собі дозволяє. Накричати. Виплеснути приреченість і жах, що повільно затоплювали її думки. Та не змогла.
Він усміхнувся. З теплотою, якої вона раніше від нього не бачила, провів долонею по її волоссю.
— Поб’єш мене потім. На це у тебе буде ціле життя! — за мить вона втонула в обережних обіймах.
— Приберіть це! — кинув Марек комусь за спиною і темрява переходу поглинула їх. Затуманила їй пам’ять, сповила сном.
— Я ніколи не дам тобі померти, — прошепотів Звір, заколисуючи непритомну дівчину. — Ти єдине, що тримає мене за життя. І єдине, що береже цей світ від мене...
