Богдан Гайдаш. Літературний конкурс

Портал Експеримент обрав кращі твори для Солодкого літературного конкурсу. Автори, яких ми опублікували на сайті, переходять на наступний етап - читацьке голосування. Автор, який отримає більше лайків, отримає перше місце та солодкий подарунок від порталу Експеримент.

Якщо саме це оповідання вам сподобалося, ставте лайк та робіть репости у соціальних мережах. Саме так ви проголосуєте за свого фаворита. 19 грудня визначимо переможця.

У тексті збережена авторська граматика та орфографія (ред.)

Міраж

Її пальчики вкриті білосніжним манікюром бігали по екрану смартфона. Вона куштувала десерт, не відриваючись від мобільного. Морозиво раз по раз зникало за її рожевими пухкими губками. Чорне кучеряве волосся ніжно падало на її плечі, ледь торкаючи її бюст. Салатова приталена сукня елегантно підкреслювала її струнку фігуру.

- Що це ти робиш?! – за спини спитав розлючений Денис.

- Читаю твою біліберду, – Тарас.

- Тебе не вчили, що погано брати чужі речі? – Денис, намагаючись забрати свій записник в товариша.

- Але це не чужі речі, а твої, – притуливши блокнот до себе Тарас.

- Віддай бігом, що ти як маленький, – простягнувши руку в сторону записника Денис.

На чоловіків почали звертати увагу відвідувачі кафе.

- Та сідай. Зараз ми почитаємо, що ти написав.

Денис все ж сів на своє місце. Тарас розгорнув записника і почав читати: «Морозиво раз по раз зникало за її рожевими пухкими губками». Що це за хрень? Я думав що ти після: «Паде дощ, паде сніг» забив на цю біліберду, – Тарас згадував не дуже вдалі перші кроки друга у творчості.

- Воно так. Але деколи приходить натхнення, – Денис, смакуючи кавою.

- Нічого таке натхнення, – кивнувши в сторону брюнетки промовив Тарас.

- Та при чому тут вона? – роздратовано Денис.

Тарас гортає записника:

- Ого! Ти скільки тут написав.

У цей момент Денис хвацько забирає блокнот до себе.

Офіціантка приносить чоловікам замовлення.

- Дякую, – майже в унісон промовили друзі.

- На здоров’я, - відповіла офіціантка і покинула їхню компанію.

- То все про неї? – перейшов до картоплі Тарас.

- Не все, – смакуючи спагеті Денис.

- Ти маніяк?

- Що?! Ти що з дуба впав?! – залишив їжу, відповів стурбовано Денис.

- А якого милого, ти скільки про неї написав? – Тарас.

- Просто, – Денис продовжував їсти.

- Просто?! Ні, це не просто. Це, капець, як не просто! Ти за нею, що слідкуєш?

- Ти що думаєш, що я взагалі якийсь кінчений? Ні, ми просто раз на тиждень пересікаємося в цьому кафе, – жуючи Денис.

- «Пересікаєтеся?» – так само виділив слово уявними лапками Тарас.

- Кожного четверга вона приходить в це кафе, і кожного четверга вона бере один і той самий десерт – міраж. А я її описую, як художник.

- Нічого собі художник. Ти хоч знаєш як називається твоя натурщиця?

- Ні. А навіщо?

- Дійсно, навіщо, краще втихаря їй оди писати.

- Це не оди, а просто описи. І давай закриємо цю тему.

Друзі мовчки їдять.

Тарас набивши рот:

- Чому ти не під’їдеш до неї?

- Ти знову починаєш. Нащо я буду до неї підходити? – з набитим ротом Денис.

- Щоб спитати, в кого вона робила білосніжний манікюр. Не тупи!

- Ні, так знайомитися буде якось тупо.

- Тупо сидіти тут, і як маніяк якийсь спостерігати і писати в блокнот.

- Як тобі пояснити, вона як той міраж – прекрасний та жаданий. Проте, як тільки під’їдеш – він розчиняється. Розумієш? – пережовуючи Денис.

- Ні, не розумію. Бо це жінка і вона реальна – Тарас, киваючи в сторону брюнетки.

- Не волай, – переглядаючись по сторонах і продовжує:

- Добре спробую інакше. Берем десерт, він виглядає спокусливо, його смак неймовірний. Морозиво розтікається, збуджуючи всі смакові рецептори, скуштувавши його залишається неприємний післясмак.

- Добре, почнемо з того, що не всіх людей є непереносимість лактози, як в тебе. По-друге, не можна порівнювати людей та їх стосунки із здуванням живота, – куштуючи картоплю Тарас.

- Мг, наслідки набагато гірші. Блін, я вже запізнююся, – глянувши на годинника, почав збиратися.

- А куди ти так спішиш? – припинивши їсти Тарас.

- Та там один клуб, коротше довго розказувати, – квапливо одягався Денис.

- Свінгер-клуб? – з посмішкою спитав Тарас.

- Мг, майже. Скільки там з мене? – Денис.

- Та йди, я вже заплачу, – махнув рукою Тарас

- Окей. Дякую, – потиснувши руку Денис, покинув товариша.

Заплативши за вечерю, Тарас сидів ще декілька хвилин за столиком, раз по раз кидаючи погляд на незнайомку в салатовій сукні.

- Але в мене все ж в порядку із засвоюванням лактози, – з цими словами чоловік попрямував в сторону жінки з десертом.