Славой Жижек про російську агресію проти України
Після нападу Росії на Україну мені вкотре стало соромно, що я — громадянин Словенії. Уряд моєї країни одразу ж проголосив, що готовий прийняти тисячі біженців і біженок із України, які рятуються від російської окупації… Гаразд, але коли Талібан захопив владу в Афганістані, цей самий уряд заявляв, що Словенія не готова приймати тамтешніх біженців — мовляв, замість утікати, люди повинні залишатися і зі зброєю в руках боротися з Талібаном. Точно так само кілька місяців тому, коли тисячі біженців із Азії намагалися потрапити до Польщі з Білорусі, словенський уряд запропонував Польщі військову допомогу, стверджуючи, що Європа зазнала нападу. Виходить, є два види біженців: «наші» (європейські), себто «справжні біженці», й інші — з країн третього світу, які не заслуговують на нашу гостинність. 25 лютого уряд Словенії опублікував твіт, у якому провів чітку межу: «Біженці з України прибувають із середовища, яке в культурному, релігійному та історичному сенсі є абсолютно відмінним від середовища, з якого прибувають біженці з Афганістану». Після спричиненого резонансу твіт швидко прибрали, проте джин гидкої правди ненадовго визирнув із пляшки.
Я розповідаю про це не з моралістичних міркувань, а тому що вважаю, що в сьогоднішній глобальній боротьбі за геополітичний вплив такий «захист Європи» стане катастрофічним для Західної Європи. Наші ЗМІ зосередилися на конфлікті між західною «ліберальною» та російською «євразійською» сферами, причому кожна сторона звинувачує іншу в потенційній загрозі: Захід розпалює «кольорові революції» на Сході й оточує Росію розширенням НАТО; Росія по-звірячому намагається відновити контроль над усіма колишніми радянськими територіями, і ніхто не знає, де вона зупиниться. Вона вже дала зрозуміти, що не буде просто стояти осторонь і спостерігати, чи наблизяться Боснія та Герцеговина до НАТО (що, ймовірно, означає, що вона підтримає відділення сербської частини Боснії). Все це є частиною більшої геополітичної гри — згадайте російську військову присутність в Сирії, що врятувала режим Асада.
Захід переважно ігнорує третю, набагато більшу групу країн, які головно лише спостерігають за конфліктом: країни третього світу, від Латинської Америки до Близького Сходу, від Африки до Південно-Східної Азії; навіть Китай не готовий повністю підтримувати Росію, хоча має свої плани. 25 лютого у зверненні до Кім Чен Ина Сі Цзіньпін заявив, що Китай готовий співпрацювати з корейською стороною над стабільним розвитком китайсько-північнокорейської дружби та співробітництва «в умовах нової ситуації»[1] —кодова назва української війни. Є побоювання, що Китай використає «нову ситуацію» для «визволення» Тайваню.
Саме тому недостатньо просто повторювати речі, які здаються очевидними. Правда в тому, що мова, якою послуговується Путін, говорить сама за себе. 25 лютого 2022 року Путін закликав українських військових захопити владу в країні й скинути президента Зеленського, заявивши, що «нам буде простіше домовитися з вами», ніж із «цією бандою наркоманів і неонацистів» (українським урядом), які «взяли в заручники весь український народ»[2]. Також слід зазначити, що Росія одразу воєнізує будь-які контрзаходи: коли західні держави розглядали можливість відключити її від системи SWIFT (міжнародна міжбанківська система здійснення платежів), Росія відповіла, що це рівносильно оголошенню війни — так, ніби ще не почала справжню масштабну війну. Ще один моторошний випадок: «Кожному, хто наважиться на зовнішнє втручання: якщо ви це зробите, то зіткнетеся з гіршими наслідками, ніж будь-коли за всю історію»[3], — попередив Путін 24 лютого 2022 року, оголосивши про військову інтервенцію в Україну. Давайте спробуємо поставитися до цієї заяви серйозно: «зовнішнє втручання» може означати багато чого, зокрема відправлення в Україну оборонної військової техніки. А як щодо «гірших наслідків, ніж будь-коли за всю історію»? Європейські країни пережили дві світові війни з мільйонами загиблих, тому «гіршим» наслідком може бути лише ядерне знищення. Ця (не лише риторична) радикалізація повинна насторожити: більшість із нас очікували, що Росія просто окупує дві «республіки», підконтрольні російським сепаратистам, або, в крайньому випадку, весь Донбас — ніхто не очікував повномасштабного вторгнення в Україну.
Ті, хто підтримує Росію чи принаймні виказують деяке «розуміння» щодо її дій, є доволі дивною купкою однодумців. Чи не найсумніше в цій історії те, що чимало ліберальних лівих вважали, що криза — це просто блеф, оскільки обидві сторони знали, що не можуть дозволити собі повномасштабну війну. Їхній меседж був таким: «Заспокойтеся, не втрачайте голову, нічого не станеться». На жаль, мусимо визнати, що Байден мав рацію, коли 10 днів тому сказав, що Путін вже прийняв рішення про вторгнення… Після початку повномасштабної російської агресії дехто з «лівих» (не можу написати це слово без лапок) звинувачує Захід — історія не нова: НАТО поступово придушувало Росію, дестабілізувало ситуацію, оточувало її військами, розпалювало «кольорові революції», ігноруючи цілком обґрунтовані побоювання Росії. Згадаймо лише, що протягом минулого століття на Росію двічі нападали із Заходу… Звісно, в цьому є дещиця правди, але казати таке — все одно, що виправдовувати Гітлера, звинувативши у всьому несправедливий Версальський договір, який знищив німецьку економіку. Це також означає, що великі держави мають право контролювати власні сфери впливу, приносячи в жертву автономію малих держав на вівтар глобальної стабільності. Путін неодноразово заявляв, що був змушений ввести війська, оскільки не мав іншого вибору — це по-своєму правда, але тут ми маємо поставити ключове запитання: військове втручання виглядатиме як путінське «альтернативи немає», лише якщо ми наперед пристанемо на його глобальне бачення політики як боротьби великих держав за захист і розширення сфер свого впливу.
То що там із путінськими звинуваченнями України в фашизмі? (До речі, дивно називати неонацистом Зеленського — єврея, який втратив багатьох предків під час Голокосту…) Варто радше розвернути це запитання і спрямувати його до самого Путіна: всім, хто має хоч якісь ілюзії стосовно нього, варто звернути увагу на те, що своїм офіційним філософом він зробив Івана Ільїна, російського політичного теолога, який після вигнання з Радянського Союзу на початку 1920-х на знаменитому «філософському кораблі» виступав проти більшовизму та західного лібералізму і відстоював власну версію російського фашизму: державу як органічне суспільство на чолі з монархом по батьківській лінії. Ільїн розглядає соціальний лад як тіло, де для кожного й кожної є своє визначене місце, а свобода полягає в тому, щоб це місце знати. Відповідно, у розумінні Ільїна демократія — це ритуал: «Ми голосуємо лише для того, щоб підтвердити спільну підтримку нашого лідера. Наші голоси ані не легітимізують, ані не вибирають його»[4]. Хіба ж не так де факто відбуваються російські вибори впродовж кількох останніх десятиліть? Недарма зараз у Росії масово передруковують твори Ільїна, а представникам державного апарату та військовозобов’язаним роздають безкоштовні примірники. Олександр Дуґін, придворний філософ Путіна, строго наслідує Ільїна, лиш додаючи постмодерністський виток історичному релятивізму:
«Постмодерна епоха показує, що кожна так звана істина — це питання віри. Тому ми віримо в те, що робимо, ми віримо в те, що говоримо. І це єдиний спосіб визначити істину. Отже, ми маємо свою особливу російську правду, яку ви повинні прийняти. Якщо Сполучені Штати не хочуть розпочинати війну, треба визнати, що вони більше не є єдиним господарем. І в ситуації з Сирією та Україною Росія каже: “Ні, ви тут більше не головні”. Це питання про те, хто править світом. А воно насправді вирішується тільки війною» [5].
Постає запитання: а як бути з народами Сирії та України? Вони теж можуть вибирати свою правду і переконання чи є лише майданчиком для великих «босів» та їхньої боротьби між собою? Ідея про те, що кожен «спосіб» життя має власну правду, власне, й робить Путіна таким популярним серед нових правих популістів — тож не дивно, що його військове вторгнення в Україну Трамп та інші вітали як вчинок «генія»… Тож коли Путін говорить про «денацифікацію», мусимо пам’ятати: це той самий Путін, який підтримував Марін Ле Пен у Франції, Лігу Півночі в Італії та інші справді неонацистські рухи.
Але в цьому немає нічого дивного: забудьте про «російську правду» — це лише зручний міф для виправдання власної сили. Зараз Путін поводиться як запізніла копія західного імперіалістського експансіонізму. Тому щоб по-справжньому йому протистояти, треба будувати мости з країнами третього світу, багато з яких мають довгий список цілком виправданих образ через колонізацію та експлуатацію з боку Заходу. Просто «захищати Європу» недостатньо — наше справжнє завдання полягає в переконанні країн третього світу в тому, що в умовах глобальних негараздів ми можемо запропонувати їм кращий вибір, ніж Росія чи Китай. І єдиний спосіб цього досягти — змінити себе, вийшовши далеко за межі політкоректного постколоніалізму, й безжально винищувати форми неоколоніалізму, навіть якщо вони замасковані під гуманітарну допомогу.
Якщо цього не робити, нам залишиться лише дивуватися, чому країни третього світу не бачать, що захищаючи Європу, ми боремося і за їхню свободу. А вони цього не бачать, бо ми не дуже то й боремося. Тож чи готові ми це зробити? Сумніваюся.
Переклад українською: Ірина Савюк, Таня Родіонова, Наталя Валевська
[1] China’s Xi, in message to N.Korea’s Kim, vows cooperation under ‘new situation’ —KCNA (yahoo.com).
[2] Russia-Ukraine latest news: explosions heard in Kyiv; Nato to deploy more troops to eastern Europe | World news | The Guardian.
[3] Putin’s gives chilling warning to the West in early morning TV broadcast | Daily Mail Online.
[4] An Introduction to Ivan Ilyin, the Philosopher Behind the Authoritarianism of Putin’s Russia & Western Far Right Movements | Open Culture.
[5] The Russians who fear a war with the West — BBC News.
Вперше опубліковано на сайті: provid.org
