Про дивовижну історію життєрадісности та її м’якої сили
Автор: Тимоті Гемптон, професор порівняльної літератури та французької мови в Каліфорнійському університеті в Берклі.
Ви можете подумати, що веселий настрій – це негідна егоцентрична реакція у серйозні часи. Але історія свідчить про протилежне.
«Сила полягає у життєрадісності», – писав Ралф Волдо Емерсон. Хоча ми часто думаємо про життєрадісність як про протилежність сили, як про нещире прагнення пожвавити життя, Емерсон знав, що це ресурс самости, інструмент для формування нашого емоційного життя, який може допомогти перемістити нас в соціальний світ і зв’язати зі спільнотою. Нині, коли ми стикаємося з нескінченними хвилями поганих новин, що огортають планету, життєрадісність заслуговує на нашу увагу.
Життєрадісність призводить до підйому емоційної енергії, раптового піднесення настрою. Це швидкоплинне й ефемерне явище, що раптово з’являється та зникає. Але ми можемо керувати ним. Ми можемо «розвеселитися» так само, як і «заспокоїтися». У своїй книжці «Анатомія меланхолії» (1621) англійський філософ Роберт Бертон писав: «Не очікуйте багато... Збадьоріться». Порада Бертона «не очікувати багато» нагадує нам, що життєрадісність – це скромна сила. Але, як знав Емерсон, це все одно сила.
Можливо, саме через скромність життєрадісности філософи здебільшого не помічали її. Вони схильні зосереджуватися на більш драматичних емоціях, таких як гнів і меланхолія, розглядаючи емоційне життя людини як поле битви несвідомих потягів або непереборних пристрастей. Класичним прикладом людини, керованої пристрастю, є грецький герой Ахілес. Охоплений гнівом на Агамемнона, Ахілес відмовився приєднатися до своїх співвітчизників-греків у війні проти Трої, тим самим зрадивши свій обов’язок найкращого воїна Греції. На відміну від гніву, життєрадісність значною мірою вибіркова. Ми можемо керувати нею.
Бертон не випадково згадує про життєрадісність у книжці про меланхолію. У багатьох працях, присвячених емоціям, життєрадісність представляють як протиотруту від похмурих емоцій меланхоліка. Медичні мислителі до XIX століття вважали, що людське тіло керується циркуляцією рідин або гуморів. Меланхолія, наприклад, виникала через надлишок чорної жовчі, тоді як певні стимулюючі речовини, як вважалося, протидіють меланхолії та викликають радість – один келих вина (не два), яскрава музика, добре освітлена кімната. Лікар епохи Відродження Левін Лемній рекомендував хорошу компанію, «пестощі та поцілунки», випивку та танці – все це, як він зазначав, викликає емоційне піднесення, яке зберігається протягом декількох днів і помітне на обличчі. Інші лікарі стверджували, що можна стимулювати життєрадісність хімічним шляхом. У 1696 році англійський лікар Вільям Салмон прописав порошок для стимулювання життєрадісности: змішайте трохи гвоздики, базиліка, шафрану, лимонної цедри, шматочків слонової кістки, листів золота та срібла, обрізок серця оленя та – вуаля! – життя заграє новими барвами.
Незалежно від того, чи хтось сприймав ці медичні підходи до життєрадісности всерйоз, зрозуміло, що вона глибоко пов’язана з тілом і, зокрема, з обличчям. Справді, життєрадісність починається з обличчя та рухається всередину. Як зазначала на початку XIX століття французька письменниця Жермена де Сталь, коли у вас веселий вираз обличчя, незалежно від стану вашої душі, ви самі наповнюєтесь життєрадісністю: «Вираз обличчя крок за кроком проникає до наших почуттів». Внутрішній стан «я» змінюється під впливом сили радости (англ. cheer).
Цей шлях розвитку життєрадісности (англ. cheerfulness) крізь самість пов’язаний з історією самого слова «cheer», яке походить від старофранцузького слова на позначення обличчя. Цей термін потрапив в англійську мову та поширився у середньовічній культурі у XIV столітті. Наприклад, у «Кентерберійських оповіданнях» (1387–1400) Джефрі Чосер зображує людей з жалюгідним «cheer» або тверезим «cheer». «Cheer» – це вираз обличчя, але також і частина тіла. Воно знаходиться на перетині наших емоцій і фізіогноміки.
У XVI столітті протестантська Реформація викликала запеклі суперечки про значення духовної спільноти. У той же момент, коли Біблію починають активно перекладати на народні мови, від простого іменника «cheer» утворюють прикметник «cheerful» (життєрадісний) і, зрештою, близько 1530 року він включає в себе більш абстрактну ідею «життєрадісности» (cheerfulness), яка перетворює локальний вираз обличчя на абстрактний іменник, те, що може циркулювати як емоційна якість особистости. У Женевській Біблії (1560) з Другого послання апостола Павла до коринтян ми знаємо, що для участі в християнській спільноті необхідно практикувати caritas, або любов. «Нехай кожен дає, – говорить Павло, – як серце йому призволяє; не в смутку й не з примусу, бо Бог любить того, хто з радістю дає». «Бог любить того, хто з радістю дає» – ці слова знайшли широкий відгук у сучасному світі, зв’язуючи життєрадісність і обличчя з практикою caritas, соціальною та релігійною діяльністю.
Коментатори Біблії ламали голови над значенням знаменитої фрази Павла. Еразм Ротердамський, найбільший інтелектуал того часу, пов’язав бадьоре тіло зі спільнотою, сказавши: «Нехай твій вдячний дар зростає та подвоюється з веселим виглядом і життєрадісністю». Дарувати – це добре. Але дарувати з радістю – ще краще, і ваші наміри добре помітні за вашим «веселим поглядом». І навпаки, якщо ви не радієте (не маєте веселого погляду), ви не можете бути справжнім християнином. Такої думки дотримувався Джон Кальвін, великий протестантський реформатор. Він вважав, що скупа чи неохоча участь у благодійності християнської спільноти – це ознака католиків, яких він вважав занепадниками, що бояться папської влади, тоді як добрі християни дають з радістю, з веселим виглядом. Трохи пізніше поет і проповідник Джон Дон розширив цю ідею, зазначивши в одній із проповідей, що Бог дає нам своє святе слово «не насуплено, не похмуро, не гнівно і неприйнятно, а радісно».
Сучасні читачі можуть бути вражені цими ранніми розповідями, адже життєрадісність є набагато більшою, ніж поверхнева поведінка моторного колеги чи настирливого продавця. Це соціальна якість, яка формує та визначає конкретну моральну спільноту. Вона виникає між людьми, зв’язуючи їх воєдино. Не дарма лікарі прагнули викликати життєрадісність хімічними засобами.
В епоху европейського Просвітництва, коли в Европі починають згасати великі релігійні суперечки ранньомодерної доби, богословське значення життєрадісности зникає. Однак засадниче соціальне значення життєрадісности як характеристики просвітницьких зібрань залишається. Шотландський філософ XVIII століття Дейвід Г’юм зазначає, що життєрадісність – це сила, більша за людину. Людина не сама виражає радість, як припускав Кальвін; а навпаки, радість огортає її. Той, хто коли-небудь проводив вечір із «серйозними меланхолійними людьми», зазначає Г’юм, може легко помітити, коли в кімнату заходить весела або життєрадісна людина, «життєрадісність має велику цінність і природно примиряє добру волю людства… інші люди налаштовуються на позитивний лад і підхоплюють почуття як заразну хворобу або через природну симпатію». Життєрадісність тепер «заразна хвороба». В іншому місці Г’юм використовує метафору полум’я, щоб описати, як життєрадісність може «запалити» компанію.
Якщо життєрадісність вважається здоровою, соціальною та навіть морально правильною, ми можемо зрозуміти, чому Емерсон, з якого я почав, тлумачить її як своєрідну силу. Життєрадісність може визначати наш настрій, але вона також впливає на наше соціальне буття. Вона потрібна для здорового суспільства. Той, хто може контролювати і використовувати її, має рідкісний ресурс для формування свого емоційного життя та життя своїх товаришів. Для Емерсона, першого великого американського філософа-мораліста, життєрадісність є основою добре прожитого життя. Вона також пов’язана з творчістю.
У своєму есеї «Шекспір, або Поет» (1850) Емерсон стверджує, що поетичний геній потребує двох речей. По-перше, здатність поета бачити природні явища як моральні – тобто перетворювати речі у світі на метафори нашого внутрішнього життя. Саме поет вперше бачить, що яблука та кукурудза можуть означати щось більше, ніж їх використання як фруктів і зерна. Поет перетворює речі на знаки, які передають «у всій своїй природній історії якийсь мовчазний коментар до людського життя». Завдяки тому, що поет помічає, природа та люди пов’язані одне з одним. Не менш важлива друга риса: «Я маю на увазі його життєрадісність, без якої жодна людина не може бути поетом, бо краса – це його мета. Він любить чесноту не за її обов’язковість, а за її благодать». Життєрадісність поета полягає у його здатності бачити красу світу, бачити речі «в тому чарівному сяйві, яким вони виблискують».
Емерсон вшановує життєрадісне почуття, поєднуючи соціальне бачення мораліста з творчістю поета. Він припускає не лише те, що життєрадісність об’єднує людей у спільноти, а й те, що той, хто керує життєрадісністю, може змінити світ. Життєрадісність – це психологічна та емоційна сила, яка бере початок у баченні та чуттєвості.
На зламі ХІХ і ХХ століть поширилися рухи, які філософ Вільям Джеймс назвав «зціленням духу», тобто підходи до життя, що передбачають вплив психічних станів на повсякденну продуктивність і соціальну взаємодію. Ці рухи також захопили і життєрадісність. На початку минулого століття письменник-«натхненник» Орисон Свет Марден, який заснував у 1897 році журнал SUCCESS («Успіх»), поставив життєрадісність у центр свого світогляду. Серед його численних книжок – «Життєрадісність як життєва сила» (1899), «Оптимістичне життя (або підняття настрою у бізнесі)» (1907) і «Думки про життєрадісність» (1910). Ці твори Мардена переважно є збірками «мудрих висловів» і кліше про переваги гарного настрою, що мають як особистий, так і професійний характер. Вони зроблять вас щасливим і допоможуть заробити грошенят.
У праці «Життєрадісність як життєва сила» Марден називає життєрадісність «ліками від американиту». Книжка пронизана роздумами про те, як важко американці працюють, як мало у них часу для себе, наскільки вони матеріалістичні. Мета Мардена – змусити американців не тільки розслабитися, але й стати більш продуктивними та заможними. Це диво має бути досягнуто шляхом поширення життєрадісности.
Приблизно в той же час, в 1911 році, бойскаути Америки опублікували свій перший довідник, у якому поєднувалися поради щодо таких практичних навичок, як розведення багаття в лісі, з моральним заохоченням до кращого життя. Розвиток особистости регулюється «Скаутським законом», що складається з 12 чеснот. Восьма з них – життєрадісність. Ось як скаути визначають її: «Ще одна скаутська чеснота – життєрадісність. Згідно зі скаутським законом, скаут ніколи не повинен ходити з похмурим виглядом. Він завжди має бути бадьорим і усміхненим... Осяяне обличчя та веселе слово поширюються від одного до іншого, як сонячне світло». З огляду на ширші історичні рамки: «Хороший скаут повинен бути благородним. Тобто він має бути таким же мужнім, як лицарі чи піонери давнини... Він має бути життєрадісним, прагнути до самовдосконалення і самостійно підкорювати кар’єрні вершини».
З розширенням споживчого та масового досвіду в ХХ столітті життєрадісність розповсюджується як концепція, яка може привести капіталістичні амбіції у відповідність до етичних прагнень попередньої епохи. Акцент скаутів на навичках роботи з деревом і виживанні має на меті підготувати новий, в основному чоловічий, клас споживачів і виробників, кожен з яких піклується про себе, до життя у суворому світі ринку. Капіталізм зводить людей один проти одного у смертельній дуелі за ресурси та гроші. Це самотня справа. Скаутська життєрадісність надає їй героїчного відтінку. Зовнішнє поширення життєрадісности призведе до професійного успіху, оскільки продавець чи молодший керівник оживить офіс. Дії, які можуть здатися корисливими чи улесливими, переосмислюються як відлуння благороднішого минулого. Кожна молода «людина організації», як висловився соціолог Вільям Вайт у своїй книжці з менеджменту 1956 року, в глибині душі є мандрівним лицарем, якщо не суворим звіроловом.
Марден і скаути розглядають життєрадісність не як філософську концепцію чи теологічну ідею, а як знаряддя. Позбавлена свого коріння в дискусіях про спільноту і благодійність, вона може бути використана у повсякденному житті і приносити конкретні винагороди. Ці автори переносять життєрадісність до індустріальної доби, де нею незабаром заволодів менталітет торговців. У роки після Другої світової війни священнослужитель Норман Вінсент Піл сколотив статки на продажі власної марки «позитивного мислення», яка нібито могла привести навіть зневірених і знедолених до успіху і щастя. Творчість Піла виникла на тлі психічного хаосу війни, коли тисячі молодих людей, які повернулися додому, були змушені адаптуватися до нової економіки, і перетворила соціальну та теологічну життєрадісність Біблії та філософів епохи Просвітництва на психотерапію для людини у сірому фланелевому костюмі.
Найвідоміша книжка Піла «Сила позитивного мислення» (1952) спрямована на мобілізацію сили настрою для досягнення життєвого успіху. Вона містить низку закликів, замаскованих під наукові істини і переплетених з ілюстративними анекдотами, які особливо цікаві тим, що ділять світ на діячів і спостерігачів. Книжку населяють тіні неназваних осіб, деякі з них досить дивні: «Я був на сцені та вітав людей, коли до мене підійшов чоловік ... з особливою напруженою манерою», – розповідає Піл. Ці люди нещасні, і вони підходять до Піла після його різноманітних виступів. Самотні, невпевнені, вони шукають нові рішення своїх проблем. Ми спостерігаємо, як Піл веде розмови з багатьма незнайомцями, котрі підходять до нього з нізвідки. Він втішає їх (і нас) анекдотами про деяких своїх близьких друзів, які, на відміну від примарних страждальців, що звертаються по допомогу до Піла, зазвичай називаються поіменно; і всі вони, здається, успішні бізнесмени або медіа-зірки, які, схоже, засвоїли його поради.
Невизначеність, яка турбує страждальців Піла, коріниться в масштабній корпоративній експансії післявоєнної економіки. Справа не лише в пам’яті про нещодавню війну і можливості травм, які ховаються на задньому плані, але й у тому, що бідолашні клієнти Піла часто побоюються, що вони недостатньо освічені, не готові до викликів, або що вони не можуть відповідати культурі своїх корпорацій. Інакше кажучи, Піл ставить нас у самісінький центр соціальних перетворень, аналогічних тим, що ми бачили у бойскаутів, де колишня аграрна економіка трансформувалася для потреб сучасного світу через навчання юнаків роботі з деревом. У текстах Піла ми зустрічаємо клас робітників посеред нової економіки, до якої вони духовно й емоційно не готові.
Піл є легкою мішенню для критики. Його книжка являє собою прозору суміш із кліше та вигаданих анекдотів, презентованих у тверезому тоні «тематичного дослідження», характерному для соціальних наук середини століття. Але варто звернути увагу на більш широкі наслідки його опису американських проблем. Відповідь Піла на страждання героїв його книжок полягає в тому, щоб перевести їх об’єктивні дилеми, що кореняться в економічній невизначеності і мінливості ринку праці, в суб’єктивні проблеми. Ви жалюгідні не тому, що вас звільнили в ході корпоративної реструктуризації, або через те, що ви занадто старі для повторного найму, а тому, що у вас поганий настрій. Рішення – життєрадісність.
Історія життєрадісности пов’язана з історією тіл, з тим, як ми опановуємо наші обличчя і жести. Але це не менш пов’язано з історією спільнот. Тексти Піла і бойскаутів спираються на більш ранню мову життєрадісности, сформульовану в Біблії та в працях ранньомодерних філософів. Але вони позбавляють її колективного виміру. І оскільки ці спільноти руйнуються і переосмислюються у світі індустріального, а тепер і постіндустріального розвиненого капіталізму, життєрадісність постійно згадують і водночас позбавляють її сили пов’язувати людей одне з одним. Сьогодні життєрадісність здебільшого викликає примари колишніх життєрадісних сцен: ми ходимо серед руїн теологічної та природної життєрадісности. Сучасна радість – радість мережевих застосунків і груп підтримки – імітує духовність спільнот, яких більше не існує.
Життєрадісність повернулася на публічну сцену в березні 2020 року, коли тодішній президент Сполучених Штатів, відданий послідовник Нормана Вінсента Піла, виступив на національному телебаченні, просуваючи низку фальшивих ліків, які, як він стверджував, можуть вилікувати навіть безнадійно хворих. Коли преса поставила під сумнів його слова, президент не взяв на себе жодної відповідальности, але заявив: «Я – чирлідер Америки». Доналд Трамп прагнув націоналізувати силу життєрадісности, так, ніби жахи пандемії COVID–19 можна подолати за допомогою гарного настрою. Його власне невігластво й обман тепер стали частиною великої патріотичної місії. Трамп представив себе як найкращого торговця: рекламуючи фальшиві ліки для тіла, він продавав також образ нації, голосом якої міг бути тільки він. Ось такий статус життєрадісности на початку ХХІ століття. Що б не відбувалося далі, щось вже змінилося.
Одним із наслідків життя в епоху пандемії є те, що воно вимагає від нас життєрадісности. Стійкість вірусу і нескінченна рутина, яку він нав’язав нам у нашому повсякденному житті, підірвали оптимізм і нашу здатність планувати майбутнє. Життєрадісність пропонує короткий скромний перепочинок від ситуації, сповненої страху та розгублености. Ми знаємо, що гарний настрій не зробить революції в майбутньому, але він відобразиться в сьогоденні і може об’єднати нас в часи ізоляції. Він здатний навіть трансформувати знеособленість цифрового зв’язку, звільняючи місце для справжніх, хоча часто швидкоплинних, проявів ідентичности громади.
Пандемія, яка жорстоко втілює просвітницьке бачення спілкування як «заразної хвороби», що поширює життєрадісність, нав’язує перевинайдення значення радости. Ідея Г’юма про життєрадісність як своєрідну лихоманку, здатну змінювати емоційну тональність спільноти, вивертається навиворіт. Сама лише практика самодисципліни, соціального дистанціювання та належної гігієни стає прикметою здорової спільноти: ми можемо залишатися життєрадісними лише тому, що не заражаємо інших, бо тримаємося подалі одне від одного. Не в останню чергу життєрадісність долає дистанцію, яку нам нав’язує страх перед зараженням. Радість здатна поширюватися тоді, коли не поширюється хвороба.
Так, на відстані, незважаючи на цифрове посередництво, життєрадісність може знову проявитися як турбота та занепокоєння у пропозиції допомоги здалеку. Це хоча і невеликі, але все ж таки вчинки – як у біблійній практиці «давати з радістю». Вони означають турботу та співчуття. Оскільки ми контролюємо та культивуємо життєрадісність у наших розмовах – цифрових чи будь-яких інших – ми відтворюємо співтовариство за допомогою вольового акту.
Хоча її принижують і зневажають, життєрадісність дає миттєву втіху, спалах підтримки. Її життєва користь проявляється у моменти кризи. Поза комерціалізацією нашої культури радости і фальшивих веселощів нашої політики, життєрадісність – це інструмент, який звільняє нас від кайданів, затверджуючи емоційну свободу, часто попри пряму загрозу забуття. Навіть у своєму сучасному варіанті життєрадісність – це форма емоційної сили, про яку не слід забувати. Це не «надія» месіанства та не «оптимізм» дешевого політика. Вона дає скромніші обіцянки – допомогти вам пережити наступні кілька годин, об’єднати вас із сусідом. На ній не можна збудувати політику. Але без життєрадісности ви не зможете змінити світ на краще.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «On the surprising history of cheerfulness and its subtle power» в журналі Aeon 25 липня 2022 року.
Переклала Валерія Матура
