Що відбувається у темряві. Кирило Половінко. Мені більше не страшно
Світло зникає раптово. Навіть коли у тебе є графік відключень і ти приблизно розумієш, що от-от опинишся в темряві, вселюдно відчуваєш якусь образу. Так звикаєш до комфорту. А коли трапляється те, що має трапитись, то треба шукати у своїх планах інші сенси існування.
Але найстрашніше не темрява. Тиша. Вона змушує тебе прислуховуватись до себе. Ворушити спогади та думки. Зазвичай неприємні. Таке вбиває зсередини сильніше за отруту.
Зі світлом ти відчуваєш себе живим. У матеріальному сенсі, бо ворушишся, робиш щось. Хоч працюєш на економіку країни, хоч переш речі. Все ж робиш щось, значить не безнадійний. А коли наступає темрява, ти намагаєшся заглушити свій власний голос, який за роки метушні став якимсь чужим, не справжнім. Книжки читаєш повільно і максимально вдумливо, щоб не замислюватись про те, що знаходиться поза палітуркою. Чи вистачить грошей до зарплати? А скільки залишилось днів? Скільки цього місяця платити за комуналку? Йой, там ще й свято у когось…
Коли світло з’являється, радієш можливості знову пірнути у метушню. Наче це так приємно, коли ти інтроверт. Хто б міг подумати, що й у таких як ти є страх тихої самотності. Якщо у темряві не спиться, це взагалі торба. Лише через одну думку: «А як самотні люди помирають?». І ще гірше: «А як інші знаходять тих, поруч з ким померти не соромно? Та чи буває таке?».
Зі світлом ти геть інший. Активний, позитивний. Тобто, ніхто б і не подумав, що на самоті тобі хочеться померти. Але страшно це робити самому. Тобто, коли ти був, а раптом ні — і усім плювати. Оце страшно.
Проблема у тому, що цілеспрямовано шукати когось, заради кого не соромно померти — це пряма дорога до пекла. Коротка і вибоїста, наче до занедбаного села. Бо якщо темрява в серці, вона може поглинати світло. І опустімо метафори про чорну діру, не все так драматично. Це лише життя. Химерне, іноді геть не логічне, але таке… Що не відпустити та не продати за будь-які скарби матеріального світу.
Одного разу я так злякався своїх думок, що вийшов на вулицю прогулятись темним містом. Сподівався почути шум вулиць, щоб вони захистили мене, але дорогою натикався на таких же самотніх і відчайдушних, що крокували з нізвідки в нікуди. І хоч би один гопнік домахався, щоб запалити в мені слабкий вогник інших емоцій. Все ж деструктивних, але таких, що борються за життя. Але усі як і я бояться. В темряві не видно облич, рухів та інших маркерів живих. Працює лише уява, якій можна лише вірити.
Так і повірив, зіткнувшись з нею на сходах. Вона зойкнула, бо не очікувала когось зустріти сходами. Я втягнув ніздрями її запах і закохався в те, що намалювала моя уява. Мабуть, вона прекрасна, раз так пахне. Інакше чому, ніц не бачивши я одразу відчув спорідненість? Можливо, у неї хтось є. У таких прекрасних (інакше й бути не могло) завжди хтось є. Заради кого ти метушишся та гориш, віддаючи своє тепло у темряві.
Вона пішла, а я так і стояв на сходах, намагаючись зберегти у пам’яті її запах. Можливо, згадка про нього розбавить темряву кольоровими фарбами й стане не так похмуро просто бути.
В якийсь зі світлих днів ми зустрілись в ліфті. Я одразу ж упізнав її. «Це ж ти!», — хотів-бо сказати я, але вчасно прикусив язика. Тих пів хвилини мені вистачило, щоб обережно (делікатно) розгледіти її. Я мав рацію — вона прекрасна! І хотів, щоб таким бачила мене. Крізь темряву, що насичувала мої страхи. Освіти собою моє існування.
Насправді вона врятувала мене. Її світло, що я зберіг у своїй пам’яті, розганяло темних демонів страху у найтемніші хвилини. Всередині мене наче запалили малесеньку свічку, що хоч і не освітлює, а все ж дарує надію. І заради цього можна й треба жити. Людина помирає, коли зникає надія. Чомусь я зрозумів, що більше ніколи не буду один. І мені не буде страшно.
Наступного разу коли ми зустрілись, я вирішив зізнатись. «Привіт. Я люблю тебе». Отак просто й по-дитячому нерозумно. Вона посміхнулась і назвала мене дивним.
У нас виявилось багато спільного. Особливо страх темряви. Коли ти знаєш, що вона прийде, але все одно боїшся і нічого не можеш з цим зробити. Як виявилось, боротись із демонами вдвох — набагато простіше. Ви просто даруєте світло один одному і розпалюєте багаття свого кохання, що дарує світло. Світло і є життя. І тільки любов може побороти темряву.
Ми грілись тілами один одного в холодній квартирі в одязі, під трьома ковдрами. Але навіть тоді я почувався краще, ніж наодинці. У мене є та, хто дарує мені світло. Вона каже, що це взаємно.
Там, в темряві, де окрім нас нікого немає, в нашому маленькому королівстві страху, вона бере моє обличчя в долоні та питає: «Чому ти посміхаєшся?». Я дивуюсь, що вона бачить. Ні, не бачить. Відчуває. «Мені більше не страшно», — кажу я і цілую її.
