Що відбувається у темряві. Анна Хома. Одного вечора

Одного вечора я вийду з дому.

На мені будуть пуховик з капюшоном і темні джинси, на зморщені руки я натягну шкіряні пальчатки, а на ноги – ґумовці.

Надворі стоятиме пізня осінь, на даху сидітиме кішка, напевно сіра, бо я її не бачитиму, лише її очі світитимуть в темряві, як дві зірки. А може кішки не буде, може то дві зірки світитимуть над моїм дахом.

Я тихенько зійду з ґанку. Або з тераси – ніколи не знала, як правильно називати це місце.

Мені буде важко дихати, я судомно ковтну слину і спробую не втратити рівновагу. У грудях щось тенькне, але я прикладу долоню до місця, де ключиці з’єднуються з грудиною, і серце потроху заспокоїться.

Права долоня в цей час стискатиме наконечник палиці. Її ще називають ціпком.

Я кличу її просто: моя посестра. Вона зі мною вже давно.

Я теж давня. Майже так само, як камінь, з якого збудована моя тераса чи ґанок, ще не вирішила, як їх називати.

Ми з цим каменем трохи схожі: спочатку подрібнені життям на щебінь, потім окремі камінчики скріплені цементом і з’єднані в плити, часто скрипимо під чиїмось ногами і сипемось від жорстких ударів долі, але нас, камінчиків, ще багато, не діждуться.

- Ну куди ти пішла? Пізно вже для прогулянок, темно, ану вертай назад!

– Ще не вистачало щоб тераса мені вказівки давала!

- Я - ґанок!

– Ти такий ґанок, як я дівка! Треба було купляти квартиру з балконом!

– І що б ти зараз робила: стрибала б згори?

– Вийшла б через двері.

– Так у тебе ж нема ключа! Така доросла, а ключів не довіряють, ха-ха! – кричить мені у спину тераса. Чи ґанок, потім вирішу, як їх назвати.

Ключа у мене справді нема, але з заднього боку дому подвір’я огороджене низьким парканом, через який навіть я, ха-ха, можу перелізти.

Для цього я підготувалась заздалегідь: поставила вдень біля парканчику кріселко, ніби забула, - я це можу.

Тож тепер мені лишилося дошкандибати до нього, помахати рукою сірій кішці на даху, поправити наплічник, сісти на кріселко, віддихатись, перекинути спочатку свою посестру через парканчик, тоді стати на крісло одним коліном, поставити другу ногу, вхопитися долонями за край паркану і спинку крісла, підтягнути себе одним рухом і осідлати той клятий паркан. Як дами колись сідлали коней, боком. Ще коли мусіли в сукнях на тих коней залазити.

Дві зірки над дахом здається округлились. А може тільки здалося. Мені останнім часом часто щось здається. І діти кажуть: мамо, то вам здалося. А внуки, так ті просто регочуть.

Цікаво, що б вони зараз сказали, якби побачили мене зверху на паркані? Певно подумали б, що їм здалося.

На мені джинси, а не сукня, тож я, по черзі перебираючи руками і ногами, змогла розвернутися на задниці на сто вісімдесят градусів, так що ноги мої тепер звисають з паркану з його другого – вільного боку. Ха-ха і ще раз ха!

Я плавно зіскочила на землю. Навіть ніде нічого не хруснуло. Недаремно я все життя робила зарядку. А воно он де пригодилося!

Киваю ґанку-терасі, бувай, може ще стрінемось там, по той бік паркану.

Тихо, у всьому кварталі вимкнули світло, тому навряд чи хтось помітить у темряві фігуру з капюшоном і наплічником.

Я нагинаюся за посестрою. Цього разу хрускає. Стою, віддихуюсь, чекаю.

Свіжий вітер доносить солоні пахощі. Темряви багато, вона клубочиться довкола мене, намагаючись пролізти туди, де з’єднуються дві ключиці з грудиною. Не діждетесь!

Я не завжди була такою. Колись я могла танцювати всю ніч до ранку – і мені було мало. У це важко повірити, я знаю. Інколи мені хочеться когось стукнути цією палицею для покращення їхньої віри.

- Що ти кажеш, моя посестро? Я інколи стукаю? Ніхто не казав, що буде легко. Скільки можна скиглити? Ти - моя палиця, твоє призначення – не дати мені впасти, а не повчати мене... Що? Яке моє призначення? Зараз побачиш!

Я на ходу випростовуюсь. Вітер дме в спину. Минуле зникає. Майбутнього ще нема. Батьки підводять мене до моря. Дивись, ось воно. Я реву, аж заходжуся! Море вражає мене одразу і назавжди, стільки сили і загадки в ньому, стільки безмежжя!

Я вдихаю на повні груди. Солоний запах сильнішає. Прискорюю крок. Мені хочеться бігти, але стримуюсь.

Брешу звісно, просто помаленьку лізу вперед. Вже недалеко. Ось і воно.

За поворотом відкривається чорний безкраїй простір під зоряним небом.

Шурхіт хвиль, як голоси дітей, які шепочуть, що тобі, з твоїм Альцгеймером час вже на цвинтар, а ти ніяк не заспокоїшся, море тобі подавай, та ти за поворот не дійдеш, стара відьмо, заблукаєш, а нам потім шукай...

Ці голоси стверджують, що моря в моєму місті немає. Брешуть, звісно. Я їх всі перехитрила. Я дійшла аж сюди.

Солоний вітер на губах і крик чайок вдалині. Як тоді, в дитинстві. Але цього разу я точно скупаюсь.

Зупиняюсь, знімаю наплічник, витягаю термос, відкручую кришку, наливаю туди гарячий трав’яний чай з медом і роблю довгий-предовгий ковток…

- Там щось є, гальмуй!

- Що це?!

- Ніби рюкзак, зараз подивлюсь.

- Не чіпай, може то бомба!

- Та ну, бомба посеред траси вночі, в цій глушині?.. Так, термос всередині і… нічого більше нема. І нікого. Чекай, тут щось на рюкзаку написано: пан-сі-онат «Безцінне життя».

- Боже…

- Що таке?

- Тато…

- Що?

- Мій тато там, я… давно не був… Сідай, їдемо.

- Куди?

- Туди, в «Безцінне життя».

- То далеко?

- Далеко. На морі.

- Де?!

- Біля Одеси. Поїхали.

- Вісімсот кілометрів?