Що відбувається у темряві. Власенко Поліна

Що відбувається при світлі? Відбувається життя – наше й чуже. Ми досліджуємо його, бачимо та чуємо. Що відбувається у темряві? Ми не дізнаємося, якщо будемо покладатись лише на осі. Зате можемо почути. Бажаєте? Заплющте очі.

  Чорнильна пляма в листі до коханки. Стара ворона в сутінках лісу. Беззоряне небо в бурю. Блекаут. Темрява.

  Тут чутно розмірене дихання. Доторк холодних пальців до шорсткого паперу, перо – хтось пише свою власну історію. Пише акуратно і повільно, бережно виводячи кожну літеру, шанобливо й трепетно. Увіковічує. Можливо, історія про спокійне життя двох пенсіонерів, чиє кохання перевірене десятками років. А, можливо – про міцну дружбу.

  Люди різні, життя різні, історії також різні. 

  Ми ніколи не дізнаємося про що саме ця, якщо автор не зачитає її нам, аби ми могли її почути.

  Прірва.

  А ось - приглушені голоси, їх ледве розібрати. І тихі кроки, з кожним наступним чути все краще. Тихенько рипить підлога під босими ногами. Ось уже можна розібрати слова:

• Давай покладемо трохи далі, щоб гілки прикривали, - шепоче хтось, і внутрішній голос підказує – тато.
• Артемко тоді їх не побачить і засмутиться, - також пошепки. Мама.
• Ну добре, добре. Клади, - тато посміхається? – Знаєш, ти найкращий Санта-Клаус, якого я знаю.

  Шурхотить одяг.

  Це найтепліші та найм’якші обійми морозної новорічної ночі в колючих светрах.

  Тиша.

  Скрипка. Однозначно, скрипка. Благання, біль, сила, усвідомлення та прийняття, ні краплі страху – і все це водночас. Ніжна туга. Цікаво, що ж  там – за безтілесною ширмою темряви? Може величезний зал, освітлений потужними прожекторами. Зал, повний глядачів, готових вибухнути бурхливими оваціями щойно скрипаль прибере інструмент з плеча і з викликом подивиться на них, вичікуючи реакції.

  Або ж, там самотній юнак в невеличкій кімнатці дешевого мотелю, втративши надію, робить те, що вміє найкраще – грає.

  І не зважаючи на те, де знаходиться скрипаль, він усе одно без слів оповідіє нам казку. Сумну казку. А може, це і не скрипаль зовсім.. може це сама скрипка розповідає щось важливе й болісне – ми не знаємо, що відбувається у пітьмі, хто грає для нас: смичок чи людина.

  Звуки то завмирають, то набирають потужність з новою силою - немов живі. Передають особливо напружені моменти казки. І від цих моментів, коли звуки переходять в дитячий плач – плач скрипки, або старечий хрип, хочеться плакати разом з ними. І хочеться вити, мов той приречений на загибель вовк. Вити від безвиході, навіяної музикою.

  Але ми не можемо. Ми лише слухачі чужої історії – німі й сліпі.

  Музика… Вона заспокоює, як заспокоюється старий покинутий дід після чергового хрипу, на цей раз – останнього.

  Темрява.

  Мамо, невже це ї є зорі, про які ти мені так часто співаєш? – думається дитятку, що за своє, ще зовсім коротке, життя встигло побачити лише чорноту холодного підвалу та старанно намальовані крейдою крапочки на стелі – матусині зорі.

• Ти ще обов’язково побачиш справжні зірки.

Обіцяєш?

• Обіцяю.

«Намалюю тобі зорі, що падуть з небес вночі…».