Що відбувається у темряві. Світлана Маланка-Баліцка. Крізь темінь до світла
– Катю, ми з мамою йдемо в поле й беремо з собою внучок, – промовив батько лаштуючись, – вони допоможуть збирати картоплю.
– Добре, тату, тільки вважайте, не двигайте багато, – застерегла, глянувши на та́чку, де вже вмостилися дівчатка. – Хоч назад не везіть їх разом з бульбою!
З самого ранку Катя затіяла прання. У великій круглій балії з водою вона виполіскувала речі, які випрала машинка.
Раптом жінка відчула в правому нижньому боці живота різкий біль. В очах потемніло, і, щоб не впасти, вона притулилася до стовбура яблуні.
Всередині неї щось потекло гаряче. Зігнувшись вдвоє від болю, помалу пошкандибала до хати, прилягла на диван. В очах потемніло – і вже не могла піднятися...
– Матусю, що з тобою? – почула не знати через скільки часу голос Тетянки. – Ти захворіла?
У вітальню увійшов батько і побачив доньку зігнутою вдвоє.
– Щось трапилося, доню? Тебе щось болить?
– Не знаю, тату? Різко заболіло внизу в правому боці, а потім потекло гаряче всередині, – Катря ледве проговорила свої відчуття.
– О, Боже! – забідкалася мати. – Я подзвоню на швидку.
Катя лежала. Від сильного болю темніло в очах. Вона не розуміла, що з нею? Середину її розривало на шматки.
– Де ж та швидка? – не знаходячи собі місця, мама зривалася з крісла на шум автівок і визирала у вікно. – Петре, дзвони в медпункт.
За десять хвилин прийшла Віра Павлівна.
– У них перезмінка, так що треба почекати, – констатува́ла сільська фельдшерка.
Час спливав. Каті боліло все дужче. Доньки стояли біля неї і не розуміли, що сталося з мамою?
– Матусю, тобі дуже боляче? – питала п’ятирічна Тетянка, плачучи і тримаючи її за руку. – І пальці твої холодні.
Катя зняла з вух золоті сережки і, відчуваючи, що помирає, швидко заговорила до мами:
– Мамо, присягнися, що, як мене не стане, ти не віддаси́ донечок їхньому батькові.
– Обіцяю, доню! – заспокоювала мати, а в самої з очей текли сльози. Справді, він вже влаштував своє життя, має нову дружину.
– Покляніться, тату, що внучки будуть жити з вами, аби я на другому світі була спокійною! – вже марячи, вигукнула недужа жінка.
– Приїхала швидка! – гукнув, вбігаючи в хату рідний брат Каті.
Лікарка зайшла до вітальні. Побачивши побілілі пальці на ногах і руках хворої, вона швидко звеліла: «Негайно до машини!»
Катю несли на покрива́лі троє чоловіків.
Мама ніяк не могла зрозуміти, що ж то за швидка, що не мала нош. Сидячи біля дочки, вона плакала і ревно молилася, щоб Господь врятував її Катрусю.
За пів години швидка насилу добралася по роздовбаній дорозі до лікарні.
На щастя, там вже готувалися до операції. До Каті долинали звуки запитань лікарів, але вона невпинно пошепки повторювала:
– Присягнися, мамо, що не віддаси́ дітей... присягнися! Мачуха їх не буде любити!
Раптом все стихло. Катя опинилася в темному і довгому тунелі...
– Де це я? – питала вона. Натомість тиша, тільки чулося відлуння її слів.
Вона йшла. Було темно, хоч око виколи! В кінці тунелю побачила світло, хтось наближався до неї.
Високий чоловік у білому, з чорною бородою, підійшов ближче.
Жінка вклякла на коліна й у відчаї заговорила:
– Господи! Благаю Тебе, не забирай мене! Я потрібна донечкам!
Чоловік, взявши її за руку, стиха і ніжно промовив:
– Ти будеш з ними! Будеш їх ростити, любити, пестити і обнімати! Ви всі будете разом!
Катя покірно схилила голову, відчувши на ній теплу, легку-легку руку... І знову темрява, і жодних відчуттів...
«Мамо, присягнися, що не віддаси́...»
Жінка приходила до тями, відкрила очі.
– Де я? – ледве вимовила вона пересохлими губами.
Біля неї сиділа мама і стояв лікар.
– Ну, нарешті, отямилася! – вигукнув Олег Петрович. – Ти нас налякала, особливо маму. Ми тебе ледве з того світу витягли – одною ногою була там. І лікар пальцем руки показав догори.
– Знаю. Що зі мною сталося? – благальними очима запитала жінка.
– Позаматкова вагітність, розірвання маткової труби. Багато крові ти втратила, і, якби не твоя мама, група крові якої однакова з твоєю, – не знаю, де б ми знайшли її, таку кров, в цей критичний момент! Ти щаслива в Бога! І не переживай! Тепер ніхто не віддасть твоїх донечок їхньому батькові! Віднині ви завжди будете разом!
– Дякую, лікарю! Я що, марила попри наркоз? – тихо запитала Катя, глянувши на хірурга.
– Було, було!.. Добре, мене чекають інші хворі, а ти одужуй скоріше, щоб бути зі своїми доньками, – побажав лікар всміхаючись і вийшов із палати.
– Мамо, – схлипнула донька, – я так довго була в темряві! Боялася, що ніколи звідти не виберуся. Темінь поглинула мене і тягла в безодню!..
– Дякувати Богу, ти жива! Я боялася тебе втратити! Все буде добре! – сказавши це, мама ніжно обняла свою Катрусю...
Навіть у непроглядній темряві можна знайти шлях до світла.
Джон МакКлеллан
Творча характеристика учасника в літконкурсі
Світлана Остапівна Столярчук (свої вірші і прозу підписує під дівочим прізвищем Маланка та прізвищем бабусі Софії Баліцкої, а саме Світлана Маланка-Баліцка (Баліцка без м’якого знаку)) народилася 2 грудня 1968 року в м.Миколаїв Львівської області. В 1986 році закінчила Миколаївську ЗОШ І-ІІІст. №1. В 1992 році закінчила Львівський сільсько-господарський інститут за фахом «Економіст сільсько-господарського виробництва», а потім в 2009 році Київський інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості за фахом «Психолог».
Почала писати свої вірші, навчаючись в інституті.
Свою поезію і прозу друкувала в Газеті "Гарний настрій", в Газеті «З Богом у серці» Харківської православної Свято-Софіївської Релігійної громади редактора-упорядника Наталії Василевич (Наталія Лєбедева), літературних альманахах «За чашкою кави» видавництва Юлії Мельник Газети «Гарний настрій», літературних альманахах видавництва Лілії Стасюк. Є співавторкою багатьох колективних збірок, «У пошуках АЛЬТЕРНАТИВИ. Сучасна поезія України – автор-упорядник Серго Сокольник», книги «Мати, матінко, матусю» – авторка-упорядник Олена Макарчук.
Проживає і працює в Португалії. Щаслива мати і бабуся обох донечок і онуків. Завжди думками про Україну, друзів, рідних батьків.
