Що відбувається у темряві. Артем Шамотульський
Пітьма огортає місто. Це трапляється не вперше. Кожного дня по кілька разів на день вимикають світло. І знаєте, а в цьому є якісь плюси. Наприклад, від облуплених фасадів хрущовок та розкуйовдженого асфальту не так сильно хочеться застрелитися.
Я стояв біля вікна. У руках - кухоль терпкого чаю. Я дивився у далину, кудись далеко за горизонт і поринаючи у свої думки забував, що світла немає вже півгодини. І тут, мені хтось дзвонить. Це був В'ячеслав, мій компаньйон.
- Алло.
- Алло, гуляти будеш?
- Звісно, вважай що вже виходжу.
І після довгої, як життя, розмови я пішов збиратися. Як тільки я зайшов до кімнати збиратися до мене причепився дід.
- Сергію, онуку, - кликав дід. - В мене закінчилися сухарі. Купи, будь ласка, в магазині дві пачки.
- Світла немає, магазини не працюють.
- То ти мені купиш сухарі?
- Які сухарі?
- Ну, ці, як його... з ізюмом.
- Повторюю тобі ще раз магазини не працюють, бо світла немає!
- А от за радянського союзу усе працювало.
Після цих слів моє бажання взяти щось важке і проїхатися до місць позбавлення волі за 115 статтею К.К. України ставали дедалі переконливішими.
- Так!? Тоді, чому така прекрасна країна розвалилася?
- Бо це все внутрішні вороги - зрадники!
- Ага, я пішов.
Хоч, це і не помітно, проте ця розмова із дідом відбувалася протягом майже шістнадцяти хвилин. Я спустився з дев'ятого поверху униз і зустрівся із В'ячечлавом, після чого ми пішли гуляти прекрасним нічним Києвом.
- Чого так довго збираєшся, Сергію?
- Мені дід мізки шліфував. Клятий комуніст. Ненавиджу комуністів! Ці комуністи, я б їх розстрілював. Вистроїв би у шеренгу і з кулемета: та-та-та-та!
- Ого, любиш ти діда.
- Дуже! Тож, куди ми йдемо?
- У кав'ярню.
- У кав'ярню?
- Так, у кав'ярню!
- А в яку саме кав'ярню?
- У ту, що біля зупинки.
- О, я знаю ту кав'ярню! Там непогана кава. А вона працює?
- Так, у них є генератор.
- Генератор?
- Так, генератор.
- Так, Сергію, що з тобою? Що сталося?
- Та, нічого, пусте. Я грав у шахи із сусідом, із Станіславом. Можливо бачив його. Парубок не високий, на гітарі грає. Так от, я від його ходів очманів. Це щось поза межами дверей ДТЕК. Мені так весело ще ніколи не було. Я йому роблю виделку, а він пішаком ходить.
- Зрозуміло.
І ось ми вже підійшли до кав'ярні. Вигляд, як на мене, не дуже. Якийсь коробок п'ять на десять на два з половиною метрів. Ми зайшли у кав'ярню. В'ячеслав замовив собі лате, а я собі узяв американо. Після хвилини очікування ми взяли наші стаканчики кави і сіли за один зі столиків. М'який диван та м'яке крісло стояли біля дерев'яного столика. Я усівся за крісло, а В'ячеслав сів на диван. Потім, до нас підійшла бариста і приєдналася до нашої розмови. Ми спілкувалися про побут. Світла немає, жити складно. Прийшовши у кав'ярню ми з В'ячеславом хутко поставили мобільники на підзарядку, бо наші телефони вже не ті та й світла у домі немає.
- Тож, як вам погода? - запитав я в Анни.
- Вчитиму німецьку, - відповіла Анна.
- А чому так? - запитав В'ячеслав.
- А тому, що мені свого філологічного бракує. Мені вже нічим коментувати усе це. Вже перейшла на англійську, проте вона закінчилася ще швидше.
- Ну, в Німеччині гарно. І в Австрії теж, - відповів я.
- А ти там був? - запитав В'ячеслав.
- Так, майже місяць просидів на землях Баварії, - відповів я.
- Зрозуміло, і що ти можеш сказати про Німеччину? - запитала Анна.
- Світло є! - відповів я.
- Вигідно. Треба буде собі знайти якогось бізнесмена і можна буде їхати. Але не надовго, як турист. Подивитися на церкви готичні, на життя німців, запитати: Де ППО? Де "Леопарди", "Мардери", "Пуми"? Де допомога? А потім, з чистою совістю, сюди, захопивши кілька літрів німецького пива... мрія, чи не так!? - запитала Анна.
- Авжеж, - відповів я.
- Гаразд, я піду палити. Ти зі мною? - запитав мене В'ячеслав.
- Не палю, - відповідаю я.
- Гаразд, значить, скоро повернуся.
І, після деякої тиші, Анна продовжила розмову, але про погоду. Головна теза: баюри, ожеледиця, калюжі, бруд і відсутність світла - комбо, за якого прийти на роботу вчасно та із чистим одягом майже неможливо.
- Ти тільки уяви собі, - почала Анна. - Іду я собі на роботу і відчуваю, що я вже не йду, а лечу. Ожеледиця, чорт її побрав. І влетіла я у баюру наповнену водою. І дупа болить, і нога мокра, тепер.
- Так, пригоди те, що потрібно, - прокоментував я.
- І не кажи, відповіла Анна.
У кав'ярню повернувся В'ячеслав.
- Шахи з собою.
- Авжеж.
- Зіграймо?
- Зіграймо!
Я почав розкладати фігури на дошку, після чого ми почали гру. Я вигравав одну партію за іншою. Ми зіграли п'ять партій і наш рахунок був: чотири мої перемоги і одна нічия. Вже було дев'ять сорок п'ять. Анна вже зачиняла кав'ярню. Ми допомогли Анні винести сміття і провели її до зупинки, після чого ми із В'ячеславом пішли по домівках.
Підійшовши до будинку і шукаючи ключі у кишені нам увімкнули світло. І прийшовши додому я міг насолодитися неймовірно чудовими звуками сімейних чвар, криків, спогадів радянщини і спокійно поїсти картопляне пюре, яке чекало мене на кухні.
