Що відбувається у темряві. Ксеня Грицина. Нічні арабески

Який ритм має серцебиття ночі, що панує біля твоєї скроні? Я розповім, лишень слідкуй уважно за кутком.

Ніч має ритм старезних шаркаючих кроків з коридору. Це шаркання впивається у стіни і шумить там ще довго-довго. Свою партію відігрує і настінний годинник своїм нерівномірним клацанням і трісканням. Батарейки вже треба давно змінити. Одного невипадкового моменту годинник поверне свої стрілки назад і в кутку кімнати з’явиться чорна хмара. Ліхтар за вікном, здається, гудить шумом машин. Він створює лише фон: монотонний, синюватий, прикритий білою димкою. Котел важкими скрипучими вигуками гріє батареї, наповнюючи їх своїм гарячим подихом. Від найменшого поруху повітря тихесенько шелестить пакет на тому боці кімнати. Із настанням темноти згасаючий день вдихає життя у квартирні предмети, наділячи їх людськими властивостями. Разом із темрявою на плечі падає втома. Усі потяги легкошумно повертаються у депо: мовчазно, не отримавши подяки, не відчувши подиху сонця. Проте вулиці видихають із полегшенням, вони завжди прагнуть тиші, та люди про це не здогадуються. Міські придорожні каштани пошепки переповідають казки, грайливо ловлячи ліхтарні промені. І поки справжня людина – лише напів сонний спостерігач, зірки й комети заглядають у вікна, шукаючи сенси та тіні.

Темна постать у кутку кімнати левітує чорною хмарою. З-під каптура палають вогнем дві цятки, що грають роль очей. Білі старі стіни з блакитним відтінком контрастують з цією темною хмарністю. Подих віддає пекельним холодом. Глухе його шипіння видає у постаті щось живе, що тліє у його нутрі. Постать не розмовляє. Він не має голосу, але мовчання, що нависає над ним, красномовніше за будь-які палкі промови. Постать не рухається. Левітує у повітрі і створює напругу, ніби от-от рине на тебе. Дивиться. Поглядом проникає глибоко у душу, у кожний її куточок. Вивчає. Досліджує. Зважує гріх і благодать. Постать не має людських емоцій, він вищий за них, давніший, досконаліший. Неквапно прикриваючись пилом, ця чорна хмара розчиняється у просторі, залишаючи по собі легку димку на пам’ять.

Я запалюю свічку та пальцями перерізаю клубки диму. Слова, промовлені вголос стають порохом: варто лише піднести сірника і людина згорить заживо. Щоночі зірки у моїх грудях чекають на Великий Вибух, щоб створити новий Усесвіт зі своїми законами фізики. Проте зараз я лише слухаю серцебиття ночі, що мирно постукує біля моєї скроні.