Есей: Побачення з домом. Олена Павлова

Після довгої розлуки переживаю якісь еротичні стосунки з власним домом.

Для нього хочеться бути красивою, щоби шкіра пахла кремом, а волосся — цвітом апельсина. Всіх своїх речей торкаюся з такою ніжністю, наче пещу їх. У своєму ліжку — як у теплих обіймах. Гірлянди, мішечок лаванди, постіль з трояндами — застелена ще коли ми були такі щасливі.

Зі своїм домом немов на побаченні. Так, бо бачимося ми тепер нечасто. За ці 9 місяців я вдома утретє. Тут наче досі трохи той лютий, коли на Київ полетіли російські ракети. Але не тільки лютий — тут всі часи. Часи довгих теплих розмов за вином на кухні, часи сміху і розсипаних на підлозі волоських горіхів, нічні години зі світлом екранів, важливі тексти, відверті листи, подарунки і сніданки, довга кава і добрі книжки.

Минулого разу на підлозі я натрапила на засушену пелюстку лілії з презентації моєї збірки у лютому. Тепер за вікном — знову зима. І знову на Київ летять ракети. Тільки ми змінилися. А в моєму домі все — як було.

Перебираю спеції на кухні — подумати тільки, приправа для tzatziki, із січневого Кіпру, але насправді з минулого життя. Скляна колба з корком, алхімія. В ній сушений часник, такий солодкавий на смак. Як вони так вправно засушили, зів'ялили, призупинили час?

А ось і мої героїчні вазони, що успішно протидіють ворогу. Півтора місяця не поливала — а вони зелені. Виробили внутрішню стійкість, бо пережили без води усю зиму та весну. Впевнена, що витримають навіть ядерку.

Київ зараз пахне бензином і гуде генераторами. Так гуде життя, з усією своєю впертістю і завзятістю, небажанням коритися. Всупереч усьому, тривати. Розсипатися і вставати знову.

Після ракетних обстрілів — віялові відключення світла. Не люблю, коли пишуть «зникає світло». Зникає струм. А світло не зникає, світло в нас.

Альтернативні джерела енергії не допомагають — розкручувала світильник на сонячній батареї, порізала палець.

Звикаю до цього серфінгу та балансування в місті, де безладно хаотично зникає струм. Ми пристосовуємося до всього. На сумці у мене тепер — велосипедний ліхтарик, всі пристрої сумлінно заряджені наперед. Але без музики вдома мені стає гірше, ніж без електрики. На комп’ютері знаходжу кілька треків — серед них «Як тебе не любити, Києве мій». Його і слухаю on repeat. Всі три дні.

Без нас удома сідають батарейки в усіх пристроях. У нас самих сідають батарейки, коли без дому довго.

Дім — це не лише фізичний простір, облаштований для себе і близьких. Це деталі, які формують усю сценографію. Мій посуд — кожна тарілка в моєму домі невипадково.

Японські порцелянові філіжанки з блошиного ринку Лісабону, опішнянська кераміка, подільські птахи на глиняних полумисках, петриківський розпис з фестивалю у Полтаві, де я була дуже щасливою, мідна турецька джезва зі стамбульського базару, де кава з  кардамоном стає густою східною музикою, горнятка з Помаранчевої революції, тонкі  чеські келихи з сецесійною лілеєю на ніжках — це все не повезеш від війни. Наші оселі  такі крихкі. Наші життя такі покручені, як відкриті тупим ножем бляшанки. Наші доми тепер замість кімнат мають камери серця і переганяють кров.

Виявилося, навички ХХІ століття — це одягатися у темряві, фарбуватися при свічках. Вміти записатися з гострим болем до стоматолога між ракетними обстрілами. Так, я вже навчилася підводити очі у напівтемряві, а одяг вибирати на дотик у бермудському чотирикутнику моєї шафи. Я віддавна маю безліч ліхтариків та туристичного спорядження. Карпатський ліжник, лижні штани — не вирішила тільки, чим гріти носа.

Ми готові, ми звикаємо, ми вчимося і маємо запаси. Та головне — вчасно гоїти рани всередині, зливати зайву лють, гасити недоречну заздрість. Тренуватися ловити дзен, коли плани злітають з котушок сто разів на день. Часом це вдається краще. Часом шкереберть усе всередині. Вчасно плакати і обіймати інших. Вчасно казати, що любиш.

У цій листопадовій темряві й тиші з‘явилося нове відчуття: потреба співати. Потреба заповнити сутінковий простір своїм голосом та співом. Як я давно цього не робила. Як це буває красиво. Але що співати? Ми вже забули усі слова. Учора в кав’ярні було добре товариство, військові та поети, і почали були співати народних пісень — аж у них стільки втрати й болю, стільки скорботи. А хочеться такої заспівати, де над втратами плачемо не ми, а наші вороги. Час писати нові пісні.

Час відкидати зайве. Змінилося наше ставлення до речей. Весь дім не вкладеш у рюкзак. Моє життя не влізе в тривожну валізу. Спочатку, залишивши дім, ми зрозуміли, без скількох речей можна обійтися. Як хотілося позбутися всього мотлоху і не збирати нове — ці сентиментальні квиточки з музеїв та мапи різних міст. Викидати, викидати, позбуватися всього зайвого.

І навпаки, є щось важливе — твої парфуми, фарби чи книжки. У першу ніч вдома затягла їх десяток до ліжка і читала всі одночасно. Збираючи речі назавжди, чи брали ви парфуми? Але як було лишити на поталу війні ті нові, подаровані чоловіком, із запахом орхідеї та неролі? Але війна протруїла собою навіть їх. Тепер так пахнутимуть мої спогади про цей час.

Дім — там, де мої фарби, любила повторювати я. Зараз мої фарби щонайменше у трьох

домах — у Львові, Рівному і Києві. Ще би малювати ними. Мої фарби — усі на світі

кольори — зараз у моєму рюкзаку, усе в одному планшеті.

Українські жінки мають не тривожні рюкзаки, а стратегічні. Тривожний рюкзак —минулий день, у цьому сезоні ми складали ядерний рюкзак. Бахіли, дощовики та маски, чарівні таблетки калію йодид. Вміст стратегічних рюкзаків перетасовується між собою, знеболювальні витягуються з аптечок дочасно, на раптовий зубний біль чи цілком очікуване похмілля. Але головне в цих усих рюкзаках — відділ, у якому знайдеться місце для речей тих, кого любиш.

Я пишу це вдома, де мені добре, та мушу вже звідси їхати. Тут занадто часто літають ворожі ракети та дрони. Тут картонні стіни радянської панельки і непевні вікна, перемотані скотчем моїми тремтячими руками 24 лютого. Тут сяють вогники гірлянди на всю стіну. Тут зникає струм і я нарешті допалю ці грубі свічки, за якими роками писала писанки. Романтичні обіди при свічках, романтичні вечері при свічках. Це таки побачення. (Якщо тільки на побаченнях розморожують холодильники — але в нас вже давно серйозні стосунки).

І ми знову прощаємося. Я допиваю цей келих вина, а пляшку сицилійського nero d’avola лишаю вдома невідкоркованою. На мить у мені, наче на краєчку тонкого богемського скла, спалахує відблиск надії: а що, як питиму його на перемогу? На котрому це буде з побачень? Доме мій, ми ж зустрінемось ще?

«Воєнний стан» – онлайн-антологія есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні» за підтримки USAID.