Що відбувається у темряві. Сергій Храпчук. Шкіра
Я вчора вдягав його шкіру…
Коли я зайшов, вона сиділа у кутку, обійнявши коліна, і не ворушилася.
Я повільно підійшов, ретельно спостерігаючи за сумним привидом її власника. Ніякої реакції…
Ступор відчуттів, мерехтінь нейронів і взагалі відключення будь-якого живого струму життя.
Я підійшов, нахилився та заглянув усередину… Вона було порожня…
Порожня не в сенсі думок, поглядів, переконань або розуміння своєї віддаленості від реальності світу – ні, вона була порожня…
Порожня, як шкіра без внутрішнього наповнення. Без нутрощів. Без м’яса та кісток. Без очей та мозку. Шкіра, як шкарпетка змії, яка щойно змінила власний покрив на інший.
Порожній скафандр пересувань у відчутті світу.
Я доторкнувся до неї, налаштовуючи себе на холодну моторошну труну з мерцем, але вона виявилася теплою. Ні, не такою, якою ми звикли відчувати її на собі, а трохи нейтральною за життя та смерть, трохи засухою, але водночас змокрілою від поту. Це щось подвійно-протилежне, незрозуміле, але знову ж таки знайоме та рідне…
Я доторкнувся…
Так, доторкнувся, налаштований власним мозком на падіння цієї мумії життєсмертного існування. Але вона не впала й навіть не похитнулася від доторку. Я узяв її за плече, і вона повисла у моїй руці, наче святкове весільне вбрання, на яке схвильовано очікують молоді люди у призначений час. Вона була, наче водолазний костюм: м’яка та у деяких місцях більш ущільнена, отам, де передбачене тертя людського тіла.
Я знов заглянув усередину…
Усередині було темно.
Як я не намагався спрямувати світло у нутрощі, все одно середина залишалася темною та м’якою на дотик, наче оксамит. Я покрутив її у руках, не розуміючи, навіщо мені це все потрібно. Я намагався почути від себе відповідь, але відповідь звучала у мені запитанням: «А навіщо воно тобі треба? Що ти, саме ти отут шукаєш – ти, у чужій порожній кімнаті тримаєш у руках чужий доказ перевтілення життя в інший, невідомий вимір. Чужий скафандр у руках чужинця, якого сюди ніхто не запрошував? Хто ти взагалі такий – Хто? Хто такий, аби приміряти на себе чужий біль?..»
Але ж то цікаво… Саме цікавість та тремтячий неспокій наштовхували на цю божевільну думку, провокуючи мене на занурення саме отут, зараз, негайно у туди – у «костюм» живого мозку, живої людини, яка має власний – невротичний світ…
«Костюм» був трохи затісний та прохолодний. Деякі випуклі частини трохи стискали тіло, вимагаючи від мене певних рухів, аби поправити своє незвичне розташування у цьому вимірі. Я його майже не відчував, бо він був легкий, наче з шовку.
Я зробив декілька кроків та опинився біля вікна… Чомусь я довго стояв… Досить довго. Я навіть не ворушився: вдивлявся у темряву та вслуховувався у навколишній світ. Мої думки знаходились десь не тут, а отам – за межами цієї кімнати, цього місця, цієї місцевості, цієї галактики. Все було, дійсно, добре, тихо та спокійно.
Аж раптом моє дихання почастішало. Серце забилося дуже швидко. Я відчув, що все тіло вкриває холодний піт. Мені стає холодно. А потім я відчув, наче тіло всихає, втягується усередину, стискаючи мене, а далі звідкілясь усередину полився холодний та важкий метал… Якась сталеплавильна домна перетворювала мене на олов’яного солдатика…
І ось я стою біля вікна та вже не можу навіть пальцем поворухнути. Тіло стає ще більше важким: ще й ще, й ще – і ось мене охоплює божевільний страх. Страх…
Страх, тяжке дихання, обтяжливе тіло – і я усередині цього пристрою, яке зветься людиною. Мій мозок не розуміє того, що трапилось.
Точніше – ні, він просто відмовляється розуміти те, що відбувається у мене всередині та навкруги. Він відмовляється сприймати сигнали від людей, які раптово, невідомо звідки з’явилися поблизу. Він не розуміє речей, які знаходяться навколо та навіть не бачить мене самого у мені. Відчуття, наче параліч мене у мені самому. Параліч тіла та мозку.
І ось раптом я падаю… Я заплющив очі і вже більше не можу їх розплющити. Я просто лежу нерухомо на підлозі, бо не можу поворухнутись. Якась повна відсутність «співпраці» зі світом навколо та самим собою… Повний параліч свого внутрішнього Я.
Я лежу та просто дихаю – і все…
Раптом я розумію, що все це вже колись було. Чомусь мені це все щось нагадує та здається вже досить знайомим…
Я розплющую очі…
Я знову можу рухатись, але сил замало…
Мій мозок не дає правильних імпульсів, аби щось зробити. Я не відчуваю температури навіть власного тіла. Дивно, але я зненацька забув про найпростіші навички, якими оволодів з дитинства. Мій мозок відмовляється надавати команди…
Я не вмію тримати ложку та ковтати їжу. Я не можу поїсти, бо забув, як це робиться. Лише дихаю, наче безмозга парова машина…
Я заплющую очі, а коли їх розплющую, то бачу здивовані погляди людей, що оточують мене, що стурбовано дивляться на мене. Я відчуваю, що мені потрібно прийняти якесь важливе рішення, кудись піти, про щось розповісти, але мені це зробити неймовірно тяжко. Раптом я починаю кричати та плакати, не розуміючи, чому так відбувається. Моє оточення, люди не можуть зрозуміти причину мого зриву, й навіть я сам не можу цього зрозуміти. Воно просто трапилося – та й все…
Це непередбачувано: ані сила, ані симптоми, ані відчуття, ані місце та час, за яким усе оте трапляється. Це так званий meltdowns[1], який то з’являється, то поступово і незрозуміло як щезає. Цей стан тіла, який схожий на страшний кіндер-сюрприз. Ти намагаєшся його відкрити, а коли відкриваєш, то втрачаєш себе.
Я чую голоси людей, які про щось говорять зі мною…
Я не зовсім розумію, про що, але знаю, що говорять зі мною…
І якось виявляється, що це мене заспокоює…
Я знову заплющую очі та просто чекаю….
Чекаю, поки все це скінчиться…
Коли я зайшов до кімнати, він сидів у кутку, обійнявши коліна і не ворушився…
[1] Meltdowns – нервове напруження, яке виникає через низку сенсорних подразників (спостерігається у людей з РАС)
