Життя голяка: історія насолоди і сили
Авторка: Анебела Полен, професорка візуальної і матеріяльної культури Брайтонського університету, Велика Британія.
Натуристи вважали, що нагота приносить велику користь суспільству. Щоб поширити цю ідею, вони взялися за фотографію.
Протягом близько ста років натуристи — раніше відомі як нудисти — стверджують, що публічне роздягання покращує фізичний та моральний стан людини. Спочатку вони популяризували свої ідеї в ілюстрованих книжках і журналах 1920–1930-х років, а відтак поширили їх на фотографування та споглядання знімків, що мало приносити задоволення та надавати сили. Вони займались цим у Великій Британії перед лицем шокованої громадськости та ворожої правової системи із суворими уявленнями про пристойність та непристойність.
Чи корисно дивитися на оголену натуру? Жваві дебати про силу та задоволення від демонстрації оголеного тіла, які в минулому провадили нудисти, надзвичайно захоплюють. Вони дозволяють поглянути на фізичну красу, природу і сексуалізоване тіло з несподіваної точки зору.
Хоча всі ми народжуємося голими і оголене тіло існує від появи першої людини, соціяльний нудизм як окремий рух і організована спільнота бере свій початок у Німеччині кінця XIX століття. Філософи, художники та соціяльні реформатори прагнули знайти альтернативу урбаністичним та індустріяльним ідеям, намагаючись популяризувати природніший та автентичніший спосіб життя. Їх інтерес до природного оздоровлення за допомогою фізичних вправ, дієти та очищувального впливу сонця на тіло сформував культ наготи, яку практикували в місцях, відведених для групової гімнастики та плавання просто неба, і пропаґували на початку ХХ століття на сторінках багатьох аґітаційних видань. Деякі з цих міркувань про здоров’я, молодість і переможну красу тіла пізніше лягли в основу нацистської літератури про здоров’я нації і расову перевагу.
Іноземні мандрівники з усієї Европи та США брали участь у німецьких нудистських практиках до і після Першої світової війни та захоплено описували свої враження для іншомовних авдиторій. Нью-йоркський соціолог Морис Пармелі був одним із американських гостей, навернутих у нудизм. У своїй багаторазово перевиданій книжці «Нудизм у сучасному житті: нова гімнософія» (1929) він розробив теорію наготи для англомовної читацької авдиторії. Пармелі стверджував, що «гімнософія» — він віддавав перевагу саме цьому терміну грецького походження, який поєднує «оголеність» і «мудрість» — «означає простоту, помірність і стриманість на кожному життєвому етапі. Вона корисна у вихованні молоді, — стверджував він, — у стосунках між статями, а також у просуванні демократичного та гуманного суспільного устрою. Отже, — висновував він, — наслідки гімнософії виходять далеко за межі практики оголення, оскільки вона передбачає докорінну зміну поглядів та способу життя».
«Минулорічна зачіска!» Світлина Ервіна Мартона для журналу The Naturist, січень 1955 року. Колекція Фундації Ервіна Мартона
Для однодумців Пармелі нудизм мав лібертаріянський, демократичний і гуманістичний характер. Він стверджував, що це приведе до створення більш еґалітарного світу, зруйнує класові та кастові системи та встановить ґендерну рівність. Нудизм, переконував він, «є потужним союзником фемінізму, бо долає штучні й непотрібні перепони і відмінності в одязі між статями. Гімнософський рух, — вважав він, — є логічним продовженням, кульмінацією жіночого руху, оскільки він нарешті вводить жінку в світ чоловіків, а чоловіка — у світ жінок, щоб вони могли побачити одне одного такими, якими вони є насправді». Розвідку Пармелі було проілюстровано монохромними світлинами оголених білих німецьких юнаків та юначок, які приймають експресіоністські танцювальні пози або сміливо та радісно підстрибують на свіжому повітрі.
У середині 1920-х років з появою у Британії перших неформальних клубів нудистів почала з’являтись власна рекламна література. На початку 1930-х у британських газетних кіосках можна було купити кілька періодичних видань про нудистів, від недовговічного місячника Gymnos, який позиціонував себе як часопис «для мислячих нудистів», до щоквартальника Sun Bathing Review, що протримався дещо довше. Обидва видання пропонували інтелектуальні статті, в яких лікарі, психіятри та священнослужителі докладно пояснювали фізичні, психічні та духовні засади руху.
Редактори журналу Gymnos в один голос з Пармелі переконували, що нудизм здатний «об’єднати всі секти і конфесії в одне братство». Щоб досягти цього і зберегти репутацію, публічна та соціяльна нагота має бути відокремлена від будь-яких асоціяцій із сексом. Щоб зробити цей крок, прихильники нудизму стверджували, що той відкидає «традиційну скромність» і створює альтернативну систему «пристойности, цнотливости і моралі». В основі цієї системи лежали «чисті мотиви простоти, краси та істини».
Психологічна трансформація, яку спричиняє споглядання оголених тіл інших людей, була основною метою раннього нудизму. Щоб показати, як може виглядати цей утопічний світ, британські нудистські часописи публікували світлини оголеної натури, зроблені професійними фотографами. Зняті переважно на природі, ці світлини іноді документували практикуючих нудистів у таборі, але частіше показували ідеалізованих та героїчних моделей в античних та інших постановочних позах. Sun Bathing Review наголошував свій формат як «щедро ілюстрований», що забезпечило вже його другому числу читацьку авдиторію в 50 000 осіб — набагато більше, ніж активних нудистів на той час. Бертрам Парк, портретист, фотостудію якого відвідували й члени королівської родини, і танцівниці, які виступали оголеними, був почесним більд-редактором журналу.
Світлина № 10 Ентоні Джона Пікока Почина з серії «Табір Нотингемського товариства сонця і повітря», Sun Bathing Review, 1941
Парк стверджував, що усвідомлення моделі, що її фотографують, було однією з найбільших перешкод для створення успішної фотографії. «Лише подеколи, зокрема у так званих нудистських колоніях в Англії та на континенті або в літніх школах, що їх організовують товариства любителів сонячних ванн, можна схопити природну наготу», — говорив він. Саме тому, а також через своє переконання, що пропорції «пересічної дівчини з середнього класу далекі від ідеалу», він радив запрошувати статних професійних моделей для зйомок, а не фотографувати реальних нудистів різної комплекції. Переконлива сила таких світлин, на його думку, була важливою для «морального та фізичного добробуту суспільства».
«Cучасна Венера приймає сонячні ванни», різдвяне число 1936 року журналу Health & Efficiency («Здоров’я і ефективність»). Джерело: Hawk Editorial Ltd
Демонстрація оголених тіл, безперечно, підняла продажі журналів серед не-нудистів, які з нетерпінням чекали на чергову можливість насолодитися зображеннями ню, а їх перегляд, як стверджувалося, зцілював розум і тіло. Тіла моделей — завжди стрункі, білі та молоді — ставали зразками для наслідування. Вони спонукали кволих займатися фізичними вправами і правили за повчальний приклад для немодельних тіл. Ранній нудизм, попри всі претензії на еґалітарність, був заснований на евґенічних принципах про «добрі» і «погані» тіла, що призвело до дискримінації тих, хто не відповідав його ідеалам. Пармелі, наприклад, вважав, що ті, у кого великий живіт, повинні дивитися і вчитися: «Ця громіздка маса плоті, яка іноді містить складки і заломи та від руху тіла тремтить, як желе, — зауважив він, — є одним із найнеприємніших видовищ у колах гімнософів». Він стверджував, що нудизм «є найефективнішим способом усунути це жахливе спотворення шляхом поширення ідеалу людської краси та присоромлення тих, хто до нього не дотягує».
У перші роки існування нудизму його прихильники також вважали, що він може скореґувати сексуальну поведінку. Сексолог Норман Геар стверджував: «в сучасному суспільстві з його надмірним витісненням сексуальности існує дуже багато проблем сексуального характеру, і тому я вітаю будь-які безпечні способи для перенаправлення потягів і бажань, які інакше можуть набути шкідливої або просто неприємної для суспільства форми». Він запропонував «засудити до реґулярного відвідування нудистських таборів» ексгібіціоністів і «допитливих Томів». Відмінною рисою нудизму було безкорисливе споглядання чужих тіл. Засновник одного з найстаріших британських нудистських клубів «Шпільпляц», створеного з комерційною метою 1930 року, стверджував, що «дивитися на доглянуті людські тіла так само приємно, як на прекрасних коней, хортів під час перегонів або птахів у польоті». Він говорив членам-початківцям свого клубу: «ви захоплюватиметеся прекрасним, співчуватимете іншим і звернете увагу на своє власне тіло, щоб удосконалити його».
«Ресторанний закуток» з книжки «Конфіденційна бесіда про Шпільпляц» (1948)
Все це виглядало дуже добре в стінах клубу, де проводили час нудисти різного віку та комплекції. Один з гостей таких збіговиськ, філософ Сирил Едвін Мічинсон Джоуд, у 1938 році описав табори нудистів як «найцнотливіші місця, які я коли-небудь відвідував. Після десяти хвилин перебування там, — зауважив він, — тіла представників іншої статі стають не більш привабливими, ніж туші в м’ясній лавці». Але видавці нудистських журналів мали інші уявлення про те, на кого слід дивитися. Зморшкуваті, пузаті та волохаті нудисти, що займаються своїми повсякденними справами в таборі — смажать сніданок або копають вигрібну яму, відійшли на другий план, поступившись місцем оголеним шоуґерлз та накачаним бодібілдерам, які приваблювали своєю красою у пасторальних сценах. Вони, як твердили їхні прихильники, дарували читачам «натхнення». І навпаки, «нудні та невигадливі світлини табірного життя» могли відштовхнути «нерішучого новачка». Фотографії правили за «вітрину» для «великого руху», який, за їхніми словами, «може процвітати, тільки якщо постійно розширюється. Нам потрібно навертати дедалі більше людей у наші переконання, щоб повернути світові втрачену розсудливість і простоту».
До кінця 1930-х років кількість нудистів у Британії досягла рекордного рівня та складала близько 40 тисяч осіб. З’являлися нові нудистські журнали, деякі з них збирали понад 100 тисяч читачів на одне число; очевидно, що більшість читачів просто любили розглядати фотографії і не долучались до руху. У воєнний час нудисти знайшли нові виправдання своїм заняттям, коли сонце та повітря переосмислили як «необмежені блага», а здоров’я населення стало національним пріоритетом. Фотографія оголеної натури також набула нового значення у масовій культурі, де пінап став популярним після його імпорту зі США.
Британська соціологічна організація Mass Observation відзначила поширеність зображень жінок, які прикрашають казарми військовослужбовців, і в 1944 році провела «дослідження смаку», запропонувавши солдатам, морякам та льотчикам з десяток репродукцій відомих картин, графічних ілюстрацій та фотографій кінозірок. Добірка містила світлину, що її фотограф Горас Рой-Нарбет створив для нудистської преси. На ній оголена модель лежит на скелі під похмурим небом. Фотографія Роя, як його називали у професійному середовищі, легко посіла перше місце в списку; це була єдина світлина, яка не отримала неґативних оцінок. Респонденти використовували для її опису такі вирази, як «сповнена життя» та «чиста і гідна». Двадцятидворічний рядовий заявив, що переможний знімок оголеної натури слід назвати «За що варто боротися».
Світлина Роя «Споглядання» (прибл. 1944 рік)
У воєнний час оголену натуру вважали тонізуючим засобом для народу, а її перегляд мав цілющий ефект. Але нудисти знали, що не всяке споглядання приносить користь. 1945 року журнал Sun Bathing Review опублікував опитування «Як добре ви вмієте засмагати?». Щоб пройти тест, читачі мали вміти визначати актинічні та абіотичні промені сонця, відносні переваги штучного сонячного світла та продукти, що містять вітамін D. «Хорошими» нудистами вважалися ті, хто осмислювали практику інтелектуально. Але високоосвічені учасники руху переймалися тим, що читачі дивляться на зображення плоті не з науковими цілями. Наприклад, 1938 року психолог-експериментатор Джон Карл Флюґель попереджав на зборах Товариства сексуальної освіти, що «навіть редактори наших нудистських журналів повинні визнати, що більшість читачів виявляють сексуальний інтерес до зображень».
Журнали про нудистів стали доступним, дешевим та морально виправданим джерелом світлин оголеної натури в той час, коли порнографічні матеріяли були незаконними та їх важко було знайти у відкритому доступі. Проте дописувачі та редактори нудистських видань намагалися уникати сексуалізації нудизму. Вони стверджували, що «істинний натурист вважає свою наготу чимось незайманим і природним, простим і відкритим. Нагота, або її доречне фотографічне відтворення, у жодному разі не повинна провокувати, — стверджували вони, — за винятком, можливо, сексуально стурбованих людей, які у будь-якому невинному зображенні знайдуть хтивий підтекст». Інші заперечували, зазначаючи, що фотографії оголеної натури, як відомо, продають для сексуального збудження, але адепти нудистського руху наполягали: «Немає нічого прихованого у справжніх натуристських ілюстраціях», адже вони «роблять набагато більше для заохочення щирого погляду на наготу за будь-які розмови про мораль». Однак для широких верств населення питання публічної наготи залишалося суперечливим. Деякі релігійні провідники були впевнені, що нудизм розпусний. Навіть серед тих, хто дотримувався більш поміркованих поглядів, нудизм часто ставав предметом дотепів, вульгарних жартів з безліччю непристойних натяків, популярною темою для гумористичних листівок.
Те, що на фотографіях оголеної натури у Великій Британії середини століття вважали «чистою наготою», мало виразні особливості. Щоб не порушувати закон про непристойність, ґеніталії та лобкове волосся мали бути приховані. Це означало, що персонажі нудистських фотографій часто поверталися спиною до камери (сідниці не були поза законом), стегна на знімках обрізали (груди закон не забороняв) або приховували непристойні місця за допомогою вигадливих поз і реквізиту. Коли в кадр потрапляло все тіло в повний зріст спереду або збоку, ґеніталії перед друком доводилося затирати за допомогою ретуші — подряпин на непристойних фраґментах фотонеґативів. Нудисти скаржилися, що таке поводження компрометує їхні принципи свободи від сорому та звільнення від умовностей. Ретуш лише підживлювала інтерес до «забороненого плоду» та спотворювала ідею нудизму.
Світлина Роя «Красуня на пляжі» з журналу Health & Efficiency за вересень 1946 року
На початку 1950-х років нудисти обґрунтували користь своїх ідей для здоров’я і досягли деякого визнання в суспільстві. Водночас вони мусили змиритися з тим фактом, що, як 1951 року зауважив один з постійних авторів журналу Sun Bathing Review, «нудизм і фотографія, схоже, йдуть пліч-о-пліч, подобається нам це чи ні». Він міркував: «Кажуть, що всі нудисти — фотографи», але з сумом нарікав, що «не всі фотографи — нудисти». У період розквіту популярних журналів, які часто публікували жіночі фотографії у стилях пінап, ґламур або чизкейк, а також чоловічі фотографії у стилі біфкейк, цензура досягла нових висот і уряд почав жорстко переслідувати непристойні друковані матеріяли. Нудистські видання здебільшого уникли конфіскацій та ліквідацій. Однак деякі фотографи нудистських журналів продавали свою продукцію як над, так і під прилавком, знімаючи оголену натуру для видань про здоровий спосіб життя і водночас пікантні матеріяли для порнографічних періодиків, часто залучаючи тих самих моделей. Молоді жінки могли хлюпатися в піні або валятися на сіні в таких нудистських виданнях, як Health & Efficiency, але в ґламурних журналах на кшталт QT вони носили пеньюари та панчохи в сіточку.
Рой був фотографом, який творив в обох царинах. У 1940-х роках його світлини оголених тіл просто неба піднімали настрій військовослужбовців, а вже в наступне десятиліття він експериментував з новими технологіями, створюючи тривимірні зображення британської кінозірки, «сенсаційної блондинки» Діани Дорс, на якій з одягу були лише діяманти і хутро. Ефекту присутности на фотографії глядач досягав, надягаючи червоно-зелені 3D-окуляри. Наприкінці 1950-х років Рой пішов ще далі, публікуючи неретушовані фотографії оголених моделей. Ті самі фотографії раніше надходили в нудистську пресу, але в його приватній колекції, яку він поширював серед передплатників, було видно лобкове волосся. За це його 1958 року звинуватили в публікації непристойного матеріялу.
Рой фотографує Діану Дорс у своїй студії (прибл. 1954 рік)
Щоб захистити себе від судового переслідування, Рой та його прихильники наводили у суді доводи, напрочуд схожі на ті, що їх використовувала рання нудистська преса. Природний стан оголених моделей без ретуші, особливо коли вони зображені на природі, давав авторові підстави стверджувати, що його фотографії менш «синтетичні» за ті, що інші створювали при штучному освітленні за участи професійно загримованих моделей в спеціяльних студіях. Такі фотографії, які називали «напівоголеними ілюстраціями в сучасних журналах», звинувачували «у хвилях підліткової злочинности, що прокотилися світом». У відповідь на це один з прихильників Роя недвозначно заявив: «Вирішення великої суспільної проблеми сексуальної освіти і нашої відповідальности перед жінками та дітьми полягає у перегляді видавничих законів, які дозволять розуму навчитися бачити людське тіло як щось природне, гарне і гідне визнання». Ці доводи, схоже, стосувалися споглядання лише молодої жіночої плоті, проте вони були достатньо переконливими, щоб Роя виправдали.
1960-ті роки асоціюються з вседозволеністю та сексуальним визволенням. Враховуючи сорок років боротьби британських нудистів, могло здатися, що вже через десятиліття їхні ідеї розквітнуть. Справді, з’явилося чимало журналів і художніх фільмів, які називали себе «нудистськими», але лише деякі з них були напряму пов’язані з клубною культурою та принципом уникнення сексуалізації наготи, що його проповідували засновники нудизму. Натомість вони опанували нудистську термінологію та арґументи, щоб просувати власні інтереси та залишатися на боці закону. Борці за сексуальне визволення також закликали до публічної оголености як частини ширшого послаблення моральних кодексів, але ці дві групи рідко перетиналися. Молоді гіпі не потребували клубної культури нудистів, скутої правилами та комітетами, моральні засади яких здавалися їм застарілими. Як наслідок, нудисти старої школи постали перед вибором між двома протилежними шляхами. Вони могли ще рішучіше постати проти сексуалізації наготи і відстоювати свою власну ідентичність — багато хто так і зробив, формально перейменувавши себе на натуристів і створивши загальнонаціональний рух; або вони могли змиритися з тим, що часи змінилися, та визнати сексуальні аспекти публічної наготи. Ті, хто пішов другим шляхом, вважали себе правдорубами та визволителями, поступово перетворюючи свої журнали на м’яку порнографію, а клуби — на свінґерські бари.
До кінця десятиліття «рожеві війни» були виграні. Демонстрація спочатку лобкового волосся, а потім і оголених ґеніталій вже не переслідувалася законом у Великій Британії. Нудистів, однак, відтіснили на другий план. «Ми були затятими піонерами, — зазначав 1970 року один із авторів журналу Health & Efficiency, — які скинули весь свій одяг задовго до того, як ідею оголеного тіла почали вільно та енергійно поширювати сьогоднішні поп-фестивалі, газети, журнали, фільми та театральні вистави». Цей натурист скаржився: «Але “визволителі” 1970-х навіть не сказали “дякую”!».
Через сто років після перших сміливих спроб перетворити нудизм на спільну справу у Великій Британії деякі з амбіцій його засновників можуть здатися хибними, химерними або просто дивними. Але в міру того, як я складала свою найновішу книжку на цю тему — «Нудизм у холодному кліматі. Візуальна культура натуристів у Британії середини XX століття» (2022), відлуння їхніх ідей досі можна було почути всюди. І у XXI столітті книжку про фотографію оголеної натури з оголеним тілом на обкладинці не можна продавати на більшості книжкових платформ. Фейсбук та інстаґрам не дозволяють показувати нецензуровані зображення зі сторінок видань — навіть ті, де історична ретуш або сучасні методи приховують лобкові зони. Груди та сідниці, які ще сто років тому нікому не заважали, тепер потрапили під заборону модераторів соціяльних мереж — цензорів наших днів. Нудисти не втомлюються стверджувати, що споглядання тіла іншої людини визволяє розум від гніту традицій і веде до справедливішого світу, заснованого на знаннях. П’ятидесятилітня боротьба, перемога в якій у 1970-х роках здобула друкованим виданням моральне право публікувати фотографії оголеного тіла, через понад п’ятдесят років досі триває в соціяльних мережах.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «A history of the pleasures and powers of showing the nude body» в журналі Aeon 23 вересня 2022 року.
Переклала Аліна Потапенко
