Уривок книги: «Синдром самозванця. Як прожити неймовірне життя, на яке ви заслуговуєте». Еш Амбірдж
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві «Віват» вийшла книга «Синдром самозванця. Як прожити неймовірне життя, на яке ви заслуговуєте». Автор Еш Амбірдж.
Публікуємо уривок для ознайомлення.
Утомилися від відчуття застою, від неспокою, порожнечі й заціпеніння в кар’єрі та в житті? То хапайте сірники — нумо запалювати! Зразу довіримося своїм найнебезпечнішим ідеям, дізнаємося правду про «пошук своєї пристрасті» та істинну причину того, чому так багато людей намагаються зрозуміти, що хотіли б робити зі своїм єдиним нудним і нестерпно похмурим існуванням, і усміхаються лише для світлин, вимовляючи «си-и-ир». До речі, про світлини: у світі ще не достатньо фотографів, дизайнерів, художників тощо, адже ніхто не вичаровуватиме щось так, як ви. Ви довідаєтеся, як будь-які знання, якими володієте, перетворити на роботу мрії, чому не варто починати з малого і як оговтатися після всього, що може вам прилетіти. А ще позбудетеся синдрому самозванця в усіх його проявах, зокрема й щодо грошей. Непристойно великих грошей, які сунутимуть до вас лавою.
Уривок з книги «Синдром самозванця. Як прожити неймовірне життя, на яке ви заслуговуєте»
«НАВІТЬ ЯКЩО РОБОТА В ТЕБЕ НЕТВОРЧА, це не означає, що ти не можеш творчо її виконувати. Майже до всього можна додати веселощів, якщо гарно постаратися, але ти маєш бути готова робити те, чого ще ніхто й ніколи не робив.
Але людям не подобаються ті, хто щось робить інакше.
Того дня я намірялася зробити будматеріал частиною креативної маркетингової кампанії, щоб залучити нових клієнтів. Коли працюєш у продажах, твоя робота полягає в тому, щоб переконати людей тобі заплатити, але перший етап — змусити їх повірити, що в тебе є те, чого вони хочуть. Мені потрібно було привернути їхню увагу та виділитися серед конкурентів — у костюмах і зі штучними посмішками.
На думку компанії, нашим завданням були холодні дзвінки незнайомцям зі списку. Із довжелезного надрукованого списку, спогади про який досі викликають у мене посттравматичний стрес. Після короткої ніякової телефонної розмови ми мали надсилати стандартний комплект інформаційних матеріалів — блискучу білу теку з логотипом компанії й словами типу «синергія» та «зсув парадигми», понаписуваними на аркушах, — на той випадок, якщо хтось раптом таки візьметься це читати. Хоча ця стратегія була вкрай неефективна — всі з нею погоджувалися. Як я згодом дізналася, таке прийняття готових стандартів притаманне майже кожному робочому місцю. Працівники виконують приписані їм службові обов’язки, спочатку тому, що вони слухняні, а потім просто за звичкою. «Це не моя робота» лунає, мов заклик до повстання. Будь-який відступ вважається за непокору. Хто дав вам дозвіл? Хто вам сказав, що ви можете це зробити?
Однак є тонка відмінність між тим, щоб ходити на роботу та ходити працювати. Я розуміла, що ті інформаційні комплекти такі слабкі, що аж соромно, але все життя, за допомогою творчого підходу випереджаючи увесь світ, я також була досить розумна, щоб дбати про результати більше, ніж про форму. Йшлося не лише про мою зарплату, але й про мою особистість. Я завжди активно долучалася до всього, і це було важливою частиною того, ким я була: саме так я знову й знову запевняла себе, що зі мною все буде добре.
Тож шматочок за шматочком я різала той велетенський рулон сірої бітумної покрівлі, доки навколо мене не виросли незліченні стоси окремих плиток — на столі, під столом, навколо столу, купою на стільці. Тіффані кілька разів швидко проходила повз мене, вдаючи, що закочує очі, але мало не розриваючись із цікавості.
Нарізавши все на плитки, я відкрила баночку сріблястої фарби. Моя бабуся була художницею в Коледжі мистецтва та дизайну Мура у Філадельфії, і, хоч вона й померла ще до мого народження, я точно знала, що підношу зараз її роботу на новий, вищий рівень. Я не була впевнена, що фарба триматиметься, але сподівалася на це, адже зворотний бік покрівлі був гладенький, блискучий та чорний. Я вмочила пензлик у фарбу й почала.
— Це що таке, заняття з малювання? — підколола мене Тіффані, втретє повертаючись від принтера, не в змозі стриматися. Я й далі не зважала на неї, старанно розмальовуючи зворотний бік кожної плитки та відкладаючи її сушитися. На плитках були написані від руки слова: «Ви + я = продажі, що зірвуть дах».
Думаю, зараз саме слушний час, щоб перерватися та пояснити, що я, хоч як це не іронічно, працювала в журналі під назвою «Путівник новими будинками» (The New Home Guide). Моя робота? Продавати онлайнову та друковану рекламу новісіньких будинків, що коштують багато мільйонів. Хіба не поетично?
Дівчина з парку трейлерів продає маєтки. Від обкладинки, яка коштувала кілька тисяч, аж до найменшого оголошення, під яке ми продавали третину сторінки, серед моїх клієнтів були як величезні багатонаціональні будівельні компанії, такі як Toll Brothers та Ryan Homes, так і місцеві незалежні будівельники. Хоча слова типу «зірве дах» могли загалом стосуватися будь-якої галузі, з будівельниками я точно влучила в яблучко.
Тіффані споглядала, як я пакую кожну окрему плитку в красиву коробку з обгортковим папером і своєю візитною карткою та розсилаю рекомендованими відправленнями.
— Підлабуза, — прошепотіла вона ледь чутно.
Однак наступного дня почав без упину дзвонити телефон. Знявши слухавку, Венді раз у раз гукала через перегородку:
— Келлі Маркс запитує тебе, Еш.
— Це Джеймз Сілі, Еш.
— Скотт Апрайт на телефоні.
Як я й сподівалася, мої провідні потенційні клієнти телефонували мені, а не навпаки. Проте людиною, на реакцію якої я найдужче чекала, була жінка на ім’я Сьюзен, і, коли Сьюзен нарешті зателефонувала, увесь офіс поринув у тишу.
— Гаразд, я ваша, — засміялася вона в слухавку. — Як щодо цієї п’ятниці о другій?
КОЛИ МІЙ БОС ДІЗНАВСЯ, що я зробила, він викликав мене до свого кабінету.
— Амбірдж, — почав він, дивлячись на мене крізь свої окуляри. Я кивнула. Ґрант був тихий чоловік, а тихі люди змушують мене нервувати. До того ж моїм горлом пробіг легесенький страх, що, можливо, те, що я зробила, суперечить протоколові компанії: може, відділ продажів має підтримувати єдине стандартне представлення бренда. Можливо, мене зараз звільнять.
Ґрант закінчив набирати речення на комп’ютері, а потім відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки за головою.
— Збіса чудова робота, — усміхнувся він.
Коли рік по тому я йшла із журналу, першою мені зателефонувала моя найцінніша клієнтка Сьюзен.
— Ви точно хочете звільнитися? — поцікавилася вона. — Ви найкраща рекламниця, з якою мені лише доводилося працювати».
