Уривок книги: «Ніч була». Ткаченко Світлана

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «21» вийшла книга «Ніч була». Автор Ткаченко Світлана.

Публікуємо уривок для ознайомлення.

Цей роман авторка виходила, виїздила, виплакала разом з усіма українцями від першого дня повномасштабної війни.

24 лютого 2022 року київська родина опиняється під вогнем. Ворог намагається зайти в місто з північного заходу. Будинок родини – крайній. Перші кілька діб були вирішальними для всіх. Після переховування у бомбосховищі героїня разом із сім’єю покидає Київ в останню годину перед підривом мосту в Стоянці, фактично вже під час окупації Бучі, Гостомеля, Ірпеня та навколишніх територій – там залишились рідні, друзі, знайомі.

Шлях на захід України, а потім за кордон мучить головну героїню усвідомленням того, що старший син із дружиною залишаються у небезпеці. Психологічний тиск нової реальності. Як рятуватись від тваринного страху. Як вчитися жити з війною.

Коли звичний світ розколюється на безліч шматків, а віра, любов і мужність однієї жінки стають її єдиними точками опори у хиткій круговерті реалій, саме тоді життя відкриває нові горизонти, відсіює другорядне, дарує зустрічі й сили – аби пережити НІЧ. До вашої уваги – фрагмент роману «Ніч була»: із чого все починалось.

Пролог

За десятиріччя до цих подій. Венеція. Довжелезна черга до брами Базиліки Святого Марка, аж до самісіньких колон Святих Марка й Теодора. Колони височіють понад водою, мов маяки для туристів, роззяв і екскурсоводів. Нещадна спека. На термометрі +38 за Цельсієм. Найкраще, що я куштувала тогоріч у Венеції, – альпійська вода зі скляних пляшок. Тоді здавалося, що три євро за пляшку 750 мл – це вода за ціною золота, але купувала й пила, бо нічого ліпше мені не смакувало. Андрій тримав біля обличчя таку саму щойно куплену пляшку з холодильника, настуджуючи щоки й лоба живильним конденсатом. Довкола різними мовами та інтонаціями белькотіли голоси, воркували голуби, скрикували чайки. Незнайомі говірки не вирізнялися, зливалися в один білий шум, навіть англійської геть було не відокремити поміж різнобарвними гучномовцями й гідівськими мікрофонами. Позаду хтось заговорив жіночим ні разу не бельканто, а по-діловому:

– Слышь, мы после этава далжны пракатиться на гандоле.

– Угу.

Я озирнулася. Прямо позаду мене стояла маленька тендітна вицвіла білявка з хвостиком, протягнутим крізь дірку на потиличному боці блайзера. І якось безпідставно з язика в мене зіскочило:

– О! Рідна мова!

Андрій відповів:

– Тоді вже «родная речь», – він лояльно ставився до моєї двомовності, а я не вирізняла, якою мовою краще говорити. Глибоко не копала, як і більшість.

– А, ну да.

Білявка почула теж знайомі слова і з яскравим акцентом перепитала:

– Чьто-чьто?

– Я кажу, рідну мову почула.

Вона якось відразу підібралася, роздула ніздрі, протяжно і чванькувато видала:

– Мы не хахлы-ы-ы!

Я тієї миті розгубилася, бо, якби мене хто назвав хохлушкою, я б образилася, хоча навіть не знала б чому. Не мала я наміру шукати пояснення, історичні паралелі чи лінгвістичну природу. Просто відчувала, що хохли у просторічній мові дорівнюють жлобам, хіба що з українським корінням. Але тієї миті Бог дав не думаючи відрізати:

– А! Отак?! Ну й ми, Бог милував, не кацапи! – й одвернулася. Слова словами, але в серці стало гірко, я ніби аж присіла вся, поменшала. Той пуцьвірінок із гидким хвостом без кольору й бахромою на шортах може собі дозволити принизити мене. Хоч у прямому фізичному протистоянні я б наступила на її горлянку секунд за десять. Андрій побачив моє пригнічення і сказав уголос:

– Що? Брацький нарід випендрюється? Не переймайся. То їхній страх у них говорить. Колись весь світ від них відвернеться і лише нам доведеться їх добивати, як курей на бійні.

Просто ще не час.

Сподіваюся, та курва зрозуміла адресований мені коментар

і втягла голову в сраку. Далі я говорила спокійніше.

– Багато ти знаєш. Звідки? Пацифісти типу нас із тобою завжди уникали війни. Усі ці казочки про козаків і їхні перемоги, про гордість і войовничу звитягу – то історія. Ми давно підсвідомо лежимо під їхніми чобітьми й ординською корумпованістю. Нічого ми їм не зробимо.

– Не мели дурниць. Усе буде Україна, – Андрій демонстративним кивком зауважив на ноги у шкарпетках із тим самим гаслом довкола щиколоток. Я знайшла ще один привід дратуватися, бо не люблю показного патріотизму без діла. Надто воно ватою тхне. Ну і шкарпетки, які він купив за сорок гривень, коли їм красна ціна – п’ятірка, тоді здавалися мені, фінансовому консультанту, дурними витратами. Але я промовчала, бо не з мого гаманця придбане, а в чоловíків я носа не пхаю. Хіба трохи заздрила: от він може собі дозволити якісь витребеньки й забаганки, а я завжди тричі подумаю. Треба піти й купити собі намисто з муранського скла, і чорт із ним, що воно з ки-

тайської «малої арнаутської».

– Мені б твою віру.

Черга рухалася досить жваво. Пів тисячі людей заходили цівочкою крізь турнікети в собор подивитися на величний витвір мистецтва, на рукотворну досконалість, на майстерність кількасотрічної давнини, на мозаїки й мури, якими захоплюються десятки поколінь. Людська пам’ять, праця, людяність і молитви, віра і тривоги, міфи й біблійні історії – одне слово – культура, друге – цивілізація, третє – цінність. Усі ці реліквії, символи, до яких людям із усього світу хочеться бодай доторкнутися поглядом, – це все не про туристів-розтелеп, це про те справжнє, закладене в їхні серця, навіть якщо вони про це не знають. Коли ми дісталися своєї черги на вхід, виявилося, що треба заплатити по два євро з дорослої людини. Володарка вицвілого хвоста, вистоявши велику чергу, розвернулася і сказала:

– Пайдьом-ка атсюда, это дорого. Нечева там сматреть, – і виволокла свого мужчинку з черги. Той поцебенів за нею, як теля.

Андрій аж посміхнувся:

– От жлобиха! Ти чула?

– Да так їй і треба. Певно що поститиме фоточки в соцмережі, як вона круто відпочиває. І на гондолі ж покатається за сорок євро, а чого ж. Приперлася аж на південь Європи для цього. Серед Клязьми на плоскодонці бухать – то ж не так круто.

– Та вже не зловтішайся.

– Ну як «не зловтішайся», Андрію? Бидло ж! Аж кортить прибити.

– Колись приб’єш. А зараз міжнародного скандалу не вчи-

няй. Ми, українці, інакші.

Він розрахувався за вхід, а вже під брамою нас огорнула напівтемрява дерев’яного оздоблення й позолота малих куполів, склепінь і люнет нартексу, сотворіння світу й запах старих дерев’яних лав. Я миттєво забула про той епізод на цілих наступних десять років.