Початок переговорів про надання Центральними державами військової допомоги УНР (Брест-Литовськ, лютий 1918 р.)

Б. В. Малиновський

Статтю присвячено початковому етапові переговорів у Брест-Литовську щодо надання Німеччиною й Австро-Угорщиною військової допомоги УНР (лютий 1918 p.). Обговорювали можливість посилити армію УНР, приєднавши до неї Легіон українських січових стрільців і сформовані в Німеччині та Австро-Угорщині частини з українців – військовополонених. Також було порушене питання про введення в УНР власне німецьких і австро-угорських військ.

Ключові слова: Українська Народна Республіка, Німеччина, Австро-Угорщина, Брестський мир, військова допомога, Перша світова війна.

The article is devoted to the initial phase of negotiation in Brest-Litovsk about giving military assistance to the Ukrainian Peoples Republic by Germany and Austro-Hungary (February, 1918). Possibility to strengthen the UPR army by adding the Legion of Ukrainian Sich Riflemen and units of Ukrainian prisoners of war formed in Hungary and Austro-Hungary is discussed. The question of arrival of German and Hungarian troops in the UPR is touched upon.

Key words: Ukrainian People s Republic, Germany, Austria-Hungary, Brest Peace, military aid, World War I.

На переговорах у Брест-Литовську «питання про збройну допомогу поставлене було не зовсім ясно», про це писав у своєму нарисі історії революції в Україні Д. Дорошенко [1, 97]. Чого саме прагнула українська сторона, розпочинаючи переговори про військову підтримку? Яка форма підтримки влаштовувала уряд УНР? Пропонована розвідка є спробою знайти відповіді на ці запитання. Окреслену тему раніше спеціально не вивчали, хоч перебіг переговорів про введення в УНР військ Центральних держав неодноразово висвітлювали в науковій літературі [2, 267-273; 3, 83-101; 4, 93-96; 5, 105-110; 6, 63-66].

Рішення звернутися до Центральних держав по військову допомогу було ухвалене вищими посадовцями УНР, імовірно, наприкінці січня 1918 p., коли до Києва наближалися загони більшовиків. Певно, ініціатива належала голові Центральної Ради М. Грушевському [2, 267]. Принаймні, він активно підгримував це рішення [7, 36], переконував незгодних у керівництві УНР. Так, начальник штабу Київського військового округу О. Греків став свідком суперечки з цього приводу між М. Грушевським і представниками командування армії УНР. Усупереч думці С. Петлюри та командувача округу М. Шинкаря, які пропонували покладатися лише на власні сили, Грушевський доводив, що без сприяння союзників українська держава встояти не зможе. «Ясно було, що він розумів під тим німців, але не називав їх», - писав у спогадах О. Греків [8, 24].

Складно з’ясувати, яку форму допомоги вважали бажаною очільники УНР. Очевидно, про введення в Україну власне німецьких та / або австро-угорських військ спершу не йшлося. Точніше, таку можливість не відкидали, але розглядали її як крайній засіб. М. Грушевський зазначав: «З різних поглядів це не була приємна перспектива. Можна було наперед знати, що вступ німецьких військ на Україну дасть привід до агітації проти Центральної Ради з різних сторін, може викликати тривогу і невдоволення серед широких кіл людності, серед селянства - цієї головної підстави української державності» [7, 36].

З огляду на такі міркування більш прийнятним здавався інший варіант - домовитися з керівництвом Центральних держав про формування підрозділів із вояків - українців, яких утримували в австро-угорських і німецьких таборах для військовополонених. Загалом планували залучити до 30 тис. вояків [1, 97], однак цей план також мав вади. По-перше, становила сумніви надійність нових військ: було невідомо, чи погодяться колишні полонені битися за УНР і чи вони взагалі будуть згодні (і здатні) воювати. По-друге, могло виникнути тертя між рядовими й офіцерами, які в полоні перебували в різних таборах. Нарешті, залишалося без відповіді основне запитання: «Як скоро можуть бути ці частини зорганізовані і чи досить буде цих частин для піддержання ладу на Україні» [9, 206].

Крім колишніх полонених, на захист УНР зі згоди австро-угорського командування мали стати частини з українців на австро-угорській службі, насамперед Легіон українських січових стрільців [9, 211-212].

Узяти участь у переговорах про створення частин із військовополонених погодився член президії Спілки визволення України О. Скоропис-Йолтуховський, який у січні 1918р. перебував у Києві. Коли він вирушав до Бреста, М. Грушевський і міністр судових справ УНР М. Ткаченко дали йому доручення «добиватись у німців дозволу на негайне формування з полонених військових частин, які б йшли рятувати український уряд» [10, 37].

Основну роль у переговорах мали відігравати члени делегації УНР на мирній конференції в Бресті О. Севрюк, М. Любинський і М. Левитський. Перед від’їздом до Бреста вони отримали настанови від М. Грушевського [11, 67; 12, 159-160]. Ішлося про зміст майбутнього мирного договору, а також, очевидно, і про умови надання військової допомоги. О. Севрюк наголошував у спогадах, що можлива участь у воєнних діях в Україні власне австрійських, угорських або німецьких військ не обговорювали: «Про можливість «приятельського» приходу німців на Україну ніколи, оскільки пригадую, до 9-го лютого 1918 р. в делегації не говорилось й ніколи (це я підкреслюю) не було про це мови з австро- німецькими делегатами до заключення миру; не було про це мови й під час нашого побуту в Києві» [12, 159-160]. Очевидно, вказівки М. Грушевського стосувалися лише питання про частини з військовополонених і січових стрільців.

О. Севрюк та М. Любинський виїхали з Києва 29 січня 1918 р. і вранці 1 лютого прибули до Бреста [10, 304]. Підчас зупинки у Львові О. Севрюк через В. Панейка передав прохання до галицьких політиків сприяти наданню військової допомоги - «домагатися помочі УСС» [11, 68].

Тим часом становище уряду УНР погіршувалося. Із 28 січня 1918 р. у Києві точилися вуличні бої між прихильниками і противниками Центральної Ради. 5 лютого штурм міста розпочали «армії» Муравйова. Збройні сили УНР загалом нараховували не більше 2 тис. вояків. Сподіватися на прибуття до Києва додаткових сил з інших регіонів України уряду УНР було годі: Південь, Лівобережжя та значну частину Правобережжя контролювали радянські війська [13, 127-172]. 5 лютого 1918 р. голова Ради народних міністрів УНР В. Голубович у телеграмі до членів делегації УНР на переговорах у Бресті підтвердив необхідність військової допомоги [11, 316].

Напередодні підписання мирного договору В. Голубович відвідав Брест і провів нараду з членами делегації УНР. Очевидно, була остаточна домовленість, яким чином і в якій формі українська сторона мала забезпечити собі збройну підтримку [14, 135-136]. Судячи з подальших дій українських дипломатів, вони не мали відразу безпосередньо просити про допомогу, їм доручали спочатку провести попередні консультації, з’ясувати, чи можна взагалі розраховувати на підтримку. Українські представники мали спершу домовлятися не про захист УНР силами німецьких та австро-угорських військ, а про постачання зброї, про створення частин із військовополонених і про переведення до України підрозділів австро-угорської армії з галичан, насамперед Легіону українських січових стрільців.

Церемонія підписання договору про припинення війни між країнами Четвертного союзу та УНР відбулася в ніч із 8 на 9 лютого 1918 р. 9 лютого 1918 р. під натиском радянських військ рештки армії УНР залишили Київ. 9 або 10 лютого 1918 р. («або на перший, або на другий день після підписання мирового договору») [14, 136] українські дипломати в Бресті провели перші консультації з представниками Центральних держав щодо надання військової допомоги. Крім членів делегації УНР О. Севрюка, М. Левитського та М. Любинського, у переговорах із боку УНР брали участь західноукраїнські політики М. Залізняк і П. Плевако, які отримали від української делегації формальні повноваження [14, 136-137].

Під час перших нарад українські дипломати применшували масштаби поразок армії УНР, прагнучи створити в представників Центральних держав враження, що потреба УНР у військовій підтримці хоч і справді існувала, але не була гострою й нагальною. О. Севрюк запевняв австро-угорського представника Ф. Візнера в здатності української армії самотужки здолати наявні в Україні сили більшовиків. Допомога ж з боку Центральних держав начебто була необхідна для того, щоб завадити більшовикам залучити до агресії проти УНР війська, які вивільнялися після виходу Росії зі Світової війни [15, 276].

Представники УНР також спробували зіграти на страхах союзників перед підступами Антанти. О. Севрюк «строго конфіденційно» розповів австрійським дипломатам, що, як стало відомо урядові УНР, більшовики в Україні діяли за наказами французьких і британських агентів. Саме ними, запевняв О. Севрюк, були утворені та на їхні гроші споряджені загони червоних в Україні, які складалися з усілякого наброду, «пропащих, зовсім позбавлених засобів до існування елементів» [15, 276]. Зі слів українського дипломата випливало, що Австро-Угорщина із союзниками, сприяючи звільненню України від радянських військ, зробили б послугу не так українській державі, як самі собі.

Навряд чи українські дипломати вірили в те, що казали своїм партнерам під час переговорів: про міць армії УНР та про вплив Антанти на більшовиків в Україні. Українська сторона сподівалася завдяки цим хитрощам керувати діями партнерів - спонукати їх задовольнити прохання про мілітарну підтримку, зробити це якнайшвидше й водночас утриматися від затвердження зависокої ціни за її надання.

Перші результати переговорів розчаровували. Заявивши, що розгляд таких питань - у компетенції військових, німецькі дипломати в Бресті направили О. Севрюка і його колег до генерала М. Гофмана, начальника штабу головнокомандувача німецького Східного фронту. Гофман, який свого часу сам пропонував набрати війська з полонених, і тепер вважав цю справу здійсненою, але доволі складною [9, 206].

У розмові з Гофманом також було порушене питання про безпосередню військову допомогу - силами німецьких військ. За свідченням М. Залізняка, ідею захоплено не сприйняли: «Генерал Гофман відповів, що це справа незвичайно тяжка, вимагає довгої підготовки, казав навіть, що на зорганізування успішної боротьби проти більшовиків і похід до Києва треба витратити два місяці, пустився в різні технічні і стратегічні міркування» [14, 136].

Перші переговори з австро-угорськими делегатами стосувалися формування підрозділів із полонених і переведення до УНР австро-угорських частин з українським особовим складом. Австро- угорські посадовці виявилися неготові відповісти негайно. Ф. Візнер, який представляв у Бресті дипломатичне відомство Австро-Угорщини, і представник верховного командування майор Е. Глейзе самі нічого не вирішували, єдине, що могли, - передати запит української сторони своєму керівництву. За твердженням Е. Глейзе, підготовка операції мала забрати близько півроку. Його співрозмовникам здалося, що він навмисно представляв справу надзвичайно важкою. М. Залізняк у спогадах не добирав слів: «Показалося, що це або був тупоумний дурень, або мав інструкцію такого з себе удавати» [14, 137]. Насправді ж у своїй доповіді керівництву Е. Глейзе радив виконати прохання уряду УНР [15, 277].

Що ж стосувалось участі у війні на боці УНР власне військ Центральних держав, то в розмові з Ф. Візнером О. Севрюк «характеризував це питання як таке, яке в теперішній час зовсім не актуальне, що в колі членів української делегації могло обговорюватись лише теоретично» [15,277].

Однак зовсім згодом саме це питання стало основною темою переговорів. 12 лютого 1918 р. Рада народних міністрів УНР ухвалила рішення про те, щоб дозволити «введення німців» у межі УНР. 13 лютого 1918 р. Коронна рада Німецької імперії затвердила рішення верховного командування про проведення наступальної операції на Східному фронті, яка мала охопити й українські терени. Переговори про створення частин із військовополонених і відправлення до УНР січових стрільців тривали, але відійшли на другий план.

Отже, українські дипломати в Брест-Литовську, очевидно, мали інструкції насамперед домовлятися про створення частин із військовополонених і про залучення до бойових дій в Україні австро-угорських частин з українців, зокрема Легіону січових стрільців. Водночас у полі зору перебувала й інша можливість - відправити в Україну власне війська Центральних держав. Перші консультації з представниками цих держав мали дати відповідь на запитання, який із трьох варіантів допомоги (силами військ Центральних держав, підрозділів із полонених або австро-угорських частин із галичан) реалізувати було б простіше, швидше та на найбільш вигідних для УНР умовах. Також попереднє з’ясування мало засвідчити, із ким найкраще мати справу: з урядом Німеччини, чи з урядом Австро-Угорщини, чи з ними обома.

1. Дорошенко Д. И. Война и революция на Украине / Д. И. Дорошенко // Революция на Украине по мемуарам белых. – Москва; Ленинград : Госиздат, 1930. – С. 64–98.
2. Кураєв О. О. Політика Німеччини й Австро-Угорщини в Першій світовій війні: український напрямок / О. О. Кураєв. - К, 2009. - 456 с.
3. Малиновский Б. В. Воєнная помощь Центральных держав Украине (переговоры в Бресте, февраль 1918 г.) / Б. В. Малиновский // Вопросы германской истории. – Днепропетровск: РИО ДНУ, 2006. – С. 83–101.
4. Шеставецька Л. В. Проблема надання німецької військової допомоги УНР та її вирішення у Брест-Литовську / Л. В. Шеставецька // Магістеріум. – К, 2001. – Вип. 7: Історичні студії. – С. 93–96.
5. Федюшин О. Украинская революция. 1917–1918 / О. Федюшин. – М. : ЗАО Центрполиграф, 2007. – 334 с.
6. Borowsky P. Deutsche Ukrainepolitik 1918 (unter besonderer Beruecksichtigung der Wirtschaftsfragen) / P. Borowsky. – Luebeck, Hamburg, 1970. – 316 s.
7. Грушевський M. C. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919 /М. С. Грушевський. – К, 1992. – 46 с.
8. Греків О. П. Весна 1918 року в Україні / О. П. Греків // За державність : матеріали до історії Війська Українського. – Торонто, 1964. – 36. 10. – С. 23-26.
9. Любинський М. М. Як прийшли німці / М. М. Любинський // Літературно-науковий вісник. – 1918. – №12. – С. 202-216.
10. Дорошенко Д. І. Історія України 1917–1923 pp. / Д. І. Дорошенко. – Ужгород, 1932. – Т. 1. Доба Центральної Ради. – 437 с.
11. Севрюк О. Галичина в Берестейських перемовах / О. Севрюк // Історичний календар-альманах «Червоної Калини» на 1939 рік. – Львів, 1938. – С. 61–70.
12. Севрюк О. О. Берестейський мир (Уривки із споминів) / О. О. Севрюк // Берестейський мир: Спомини та матеріали. – Л.; К. : Червона Калина, 1928.
13. Тинченко Я. Українські збройні сили, березень 1917р. -листопад 1918р. (організація, чисельність, бойові дії) / Я. Тинченко. – K.: Темпора, 2009. – 480 с.
14. Залізняк М. К. Моя участь у мирових переговорах в Берестю-Литовському / М. К. Залізняк // Берестейський мир : Спомини та матеріали. – Л.; К. : Червона Калина, 1928.
15. Ereignisse in der Ukraine 1914–1922, deren Bedeutung und historische Hintergruende / Hgb. von T. Hornykiewicz. – Philadelphia, 1967. – Bd. 2. – 484 s.

Джерело: https://ukr-selianyn-ejournal.cdu.edu.ua/article/view/814