Уривок книги: «Страх сцени». Ірмтрауд Тарр

Уривок книги: «Страх сцени». Ірмтрауд Тарр

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «21» вийшла книга «Страх сцени». Ірмтрауд Тарр.

Публікуємо уривок для ознайомлення.

Книжка сучасної німецької психотерапевтки, музикантки й авторки багатьох мотиваційних книг розповідає про тонкощі такого природного й звичного для багатьох людей стану – страху сцени. Якими є головні причини страху перед виступом, як його розпізнати й перетворити сценічне хвилювання на творчу енергію, як опанувати своїм тілом та голосом, подолати негативні відчуття і власні пастки й страхи і з гумором та креативом протидіяти стресу перед публікою – про це та інше з досвіду й спостережень авторки читайте у першому українському перекладі світового бестселера Ірмтрауд Тарр.

«Ми всі граємо в театрі»

Разом з емоційно забарвленими словами «виступ», «сценічне хвилювання» неодмінно виринають поняття зі світу театру: роль, п’єса, сцена. «Увесь світ –  сцена», «theatrum mundi». Уже в античні часи для опису людського життя вживалися сценічні метафори. Раніше людина бачила себе у владі богів, долі, духів чи зовнішніх сил; сьогодні суспільство накидає людині ролі й очікування, які вона має виконати. Те, що раніше приписувалось надприродним силам, тепер впало на наші плечі.

У повсякденній мові неважко знайти численні сценічні метафори: «робити (з чогось) виставу», «випасти з ролі», «добре зіграти свою роль», «грати на публіку», «розігрувати сцену», «змінити ролі». Вони свідчать про те, що мова театру описує також наші повсякденні досвіди. Саме слово «персона» початково мало значення «маска». Мабуть, у цьому полягає визнання того, що всі ми більш чи менш свідомо граємо якусь роль і діємо на різних сценах. При всіх цих сценічних термінах впадає у вічі те, що вони вживаються на позначення стану «так, ніби». Їхнє значення тенденційно негативне і протиставляється тому, що́ ми сприймаємо як реальне. До речі, і слово «вистава» має схожу конотацію. Коли когось хочуть закликати до здорового глузду або донести до людини, що їй варто б спуститися з небес на землю, їй кажуть: «Припини цю виставу!».

Однак постає питання: чи довершене шоу не є також реальністю? Так буває, коли хтось професійно грає свою роль або ж коли ця роль просто-таки створена для когось, так що вона стає його другою природою. Звісно, є відмінність між театральними й повсякденними ролями. Театральна роль – це ілюзія, і вона не має таких наслідків, як у повсякденному житті, де виконання наших ролей таки має реальні результати: ми маємо щось відшкодовувати, з нами може щось трапитися. Та дещо об’єднує театральну й повсякденну ролі: обидві вимагають реальних технік, обидві використовують маски, обидві звертаються до наперед заданого репертуару виразових засобів – й обидві перебувають перед загрозою викриття.

На сцені життя: ролі й особистість

Уже змалку ми спостерігаємо за розігруванням і розподілом ролей та запитом на них. Ми отримуємо хороші й погані, корисні й беззмістовні ролі. Деколи нас втискають у них силою, деколи ми переймаємо їх добровільно. Кожен володіє репертуаром доступних ролей та реквізитами до вже колись зіграних, що закарбувалися в нашій пам’яті. Здатність втілювати ролі закладена в самій людській природі. Наше тіло вже з народження наділене здатністю до наслідування, спонтанності й комунікації. У наших внутрішніх архівах зберігаються ролі, сцени та п’єси, тому наше єство ніколи не є лише особистим, а радше завжди соціально обумовленим. Наше «я» –  не тільки приватне «я»; воно має також і публічний бік.

За роллю стоїть подальша інстанція – особистість. З її допомогою ми втілюємо якусь роль. Завдяки особистості ми маємо вибір, як саме і які із запропонованих ролей, що пов’язують нас з іншими, ми хочемо втілювати. Усі люди через роль на життєвій сцені пов’язані з іншими акторами цієї «вистави». Ми повсякчас перебуваємо в театрі – чи то як виконавці, чи як глядачі.

Суспільні очікування виявляються в конкретних рольових моделях. Утім, у цьому ж кореняться й конфлікти. Вони постають із питання: як можна узгодити між собою індивідуальну креативність і суспільні обмеження? Як можна інтегрувати особисті сенси в суспільний контекст, щоб при цьому не стати собі чужими чи не втратити себе?

Коли ми виголошуємо промову, продаємо певний продукт чи долучаємось до дискусії, то опиняємося в якійсь визначеній ролі. Ми прагнемо створити певний образ своєї особистості. Хочемо, щоб на нас звертали увагу й поважали нас. Тому змальовуємо такий портрет себе, який має добре сприйматися чи подобатися. Ми наголошуємо чи завуальовуємо певні речі, приховуємо неузгодженість наших почуттів і поведінки. Ми завбачливо використовуємо захисні засоби –  як-от макіяж, одяг, тон голосу, жести, –  щоб відповідати очікуванням та проєкціям інших людей. Інакше кажучи, враження реальності, яке ми прагнемо викликати, є напрочуд крихким. Одна помилка, одне невдале речення, зніяковіння чи незручна пауза можуть відчутно зашкодити виступу.

Справа стає ще важчою, коли подумаємо, що наша комунікація лише частково підлягає контролю. Хоч ми можемо маніпулювати нашими словами та їхніми змістами, проте над нашою харизмою маємо зовсім мало влади. Ми не можемо передбачити враження, яке справляємо.

У цьому проявляється асиметричність кожного виступу. Як ті, хто виступає, ми свідомі того, що робимо й кажемо, проте глядачі можуть сприймати ще й інший комунікаційний потік – нашу харизму. Отже, приватність є ілюзією: слухачі можуть зчитувати із цієї енергії те, що відбувається у нас всередині.

Цікаво, що в кожному суспільстві панує виразний інтерес до перешкод чи невідповідностей при виступах. Запас історій про невдачі, викриття та конфузи просто безмірний. Люди люблять такі історії як джерело розваг чи зловтіхи – так, ніби через них вони можуть відгородитися від власних страхів і невпевненостей.

Читайте также


up