Український топос у прозі Йозефа Рота

Український топос у прозі Йозефа Рота

Євгенія Волощук

Серед найвидатніших письменників німецькомовної літератури першої половини XX століття важко, либонь, знайти автора ближчого до України, ніж Йозеф Рот [2]. Уродженець Галичини, єврей за походженням, німець за мовною приналежністю, підданий Габсбурзької монархії за документами й щирим переконанням, він був типовим «продуктом» багатонаціональної Австро-Угорщини з її політикою мудрої підтримки власного мовно-культурного розмаїття, яке набуло особливо примхливих форм у далекій східній провінції. Саме там, у маленькому занедбаному містечку Броди, розташованому неподалік від східного кордону Габсбурзької імперії, народився і виріс письменник, якому судилася слава меланхолійного співця загиблої імперії Габсбургів, «Гомера затонулої Галичини» [14, 42] і - чуйного хронографа Європи 1920 - 30-х років.

У Бродах Рот змалку звик дихати повітрям галасливого й строкатого полікультурного життя й сформувався як особистість з поліетнічною домінантою (що, до речі, й уможливило його подальше перетворення на вільного «громадянина Європи»). Тож український світ він сприймав як органічну частку свого життєвого середовища. Українська природа й культура, українські селяни, їхні звичаї та пісні були для нього складовою образу батьківщини - як «малої», тобто Галичини, що у ній поряд з українцями жили поляки, євреї, поляки, австрійці та представники інших народів, так і «великої», тобто Габсбурзької імперії, яка вирізнялася від інших багатонаціональних держав надзвичайно ліберальним і толерантним підходом до «національного питання» й надавала можливості для культурного самовияву своїх народів.

За юнацьких років вирушивши у широкий світ, письменник і гадки не мав про те, що за лічені роки він втратить обидві свої батьківщини - і «велика» імперія Габсбургів, і «мала» її галицька провінція будуть стерті з політичної мапи Першою світовою війною, а сам він перетвориться на безхатнього блукача, що у статусі роз’їзного репортера весь час мандруватиме в різних напрямках, намагаючись заякоритися то у Відні, то у Берліні, то у Парижі. Однак тим сильнішим було його бажання повернутися на «малу» батьківщину у власній літературній творчості. У своїх романах, оповіданнях та журналістських статтях 1920-30-х років Рот вперто воскрешав образ багатонаціональної Галичини разом з її українською складовою. Цей образ перетворився на його особисту духовну Мекку, опоетизовану й міфологізовану, омріяну й освячену великим сумом за неможливим. Він, за зауваженням видатного українського германіста Дмитра Затонського, став «літературною батьківщиною» Рота, «що сприяла втіленню його найсміливіших мрій - людських і літературних, особистих і навіть суспільних» [5, 151]. Раз у раз виринаючи на сторінках різних творів письменника, зазначений образ вимальовується в окремий топос, що його можна умовно (з усіма належними застереженнями щодо його зв’язків з австрійсько-галицьким контекстом) позначити як «український».

Навіть при першому знайомстві із згаданими текстами стає зрозуміло, що на український світ Рот дивився не очима повноправного мешканця, а очима близького «сусіди», який усвідомлював ментальний, духовний, емпатичний зв’язок з українським середовищем і - водночас власну відірваність, власну відчуженість від нього; звідси – архетипні для його творчості настрої ностальгії за втраченою батьківщиною й ракурс сприйняття України як напівекзотичної-напівзагадкової країни. Позиція на перетині перспектив «близького» й «далекого», «знайомого» й «незнаного», «спорідненого» й «чужого» була потужним джерелом міфопоетизації [15] України і в ротівській «українській» прозі, і в ротівській «українській» журналістиці, котра стосовно прози виконувала функцію будівельного риштування. Така міфопоетизація, що відбувалася на основі взаємодії соціально-політичних поглядів письменника, його автобіографічного галицького досвіду та індивідуально-психологічного сприйняття українських реалій, накладала специфічну печать на архітектоніку, символіку, лейтмотивні характеристики й емоційну тональність образу України.

Географічні, етнічні, соціальні та естетичні складники українського топосу були докладно досліджені М. Кланською у розвідці «Галицька батьківщина у творчості Йозефа Рота» [16]. Згідно з результатами вказаного дослідження, ротівський український світ, локалізований на території сучасної Галичини (колишньої східної провінції Австро-Угорщини) й Волині (колишньої західної провінції царської Росії), становить собою віддалений від цивілізації край незайманої природи й провінційно простодушного (селянського, гендлярського, солдатського) життя. Його топографічним і концептуальним центром є невеличке місто здебільшого на кшталт східноєврейського «штетла», реальним прообразом якого були рідні письменникові Броди, що зажили слави «галицького Єрусалима». Проте в ротівській прозі Броди безпосередньо не згадуються: письменник постійно перекодував їх в образи реальних чи фіктивних містечок та селищ (так само, як замінював їх в автобіографічних спогадах сусіднім селом Шваби чи розташованим по той бік російського кордону містечком Радзивилів, - вочевидь, воліючи уникнути асоціацій з відомим у Західній Європі центром східноєвропейського єврейства). Це містечко має усталені структурні елементи. До них належать базар, де проходять річні ярмарки, що збирають мешканців з околу; вокзал, що «функціонує як знак зв’язку з великим світом» [16, 148]; цвинтар та в’язниця, які постають протилежним, інколи єдиним полюсом вокзалу; готель і кав’ярня, котрі у жалюгідний спосіб наслідують віденську моду, а також прикордонний військовий гарнізон та казарма. Поза межами містечка розташовані пов’язані з ним графський замок та корчма, як правило, конотована негативною семантикою. Типовий природний ландшафт українського простору складається з безмежної рівнини, золотих нив, підступних і водночас спокусливих боліт; лейтмотивними його елементами є різкі переходи від однієї пори року до іншої, жорсткі зими, спів жайворонків, квакання жаб, стрекіт цвіркунів. Із соціокультурної точки зору український світ, стверджує М. Кланська, становить собою «метонімію» Дунайської монархії й відбиває притаманне їй «мирне й до певної міри толерантне співіснування різних етнічно-соціальних груп» [16, 153], представлене майже плакатною конфігурацією постатей австрійського офіцера/чиновника, українського солдата/селянина, єврейського гендляра та польського аристократа, що ідилічно солідаризуються у своїй вірності Габсбурзькій короні. В історичному ж плані український простір становить собою топос, всередині котрого процес розпаду Австро-Угорської імперії відбувається з особливою наочністю, швидкістю та сенсаційністю. Важливою його складовою є змодельований із емігрантської перспективи автобіографічний концепт «втраченої батьківщини», наділений, з одного боку, «позитивною, навіть суперлативною цінністю, яка виявляється в елементах його стилізації під Аркадію» [16, 145], а з іншого, ознаками підступності, згуби, фатальної гри руйнівних сил, що оприявнюється у долі його мешканців та прибульців.

Певна річ, цей опис можна доповнювати факультативними спостереженнями на кшталт зауваги про те, що контури українського світу в прозі митця все ж таки виходять за межі території Галичини й Волині, танучи десь на теренах центральної (Київ) та південної (Одеса) України. Проте вони лише уточнюють у принципі адекватну літературознавчу реконструкцію структури ротівського українського міфу, що її здійснила польська дослідниця. І все у цій всеохопній і детально нюансованій реконструкції бракує головного - концептуального стрижня, яким детермінуються основні складники ротівського образу України та засадничі принципи його міфопоетизації.

На мою думку, головною несною конструкцією ротівського образу України є хронотоп межі [3] з його амбівалентною домінантою, багатющим смислоутворюючим потенціалом і різноманітними символічними проекціями [8] (до слова, саме приналежність Галиції до «межової» території вирізняє її на тлі інших мультинаціональних пунктів європейської топографії [1] в есеїстиці письменника). У просторовому вимірі він задає Україні параметри ексклюзивної «межової» зони, крізь яку проходить кордон між Габсбурзькою та Російською імперіями, між західноєвропейською та слов’янською цивілізаціями, між Заходом та Сходом. У геополітичному та культурному вимірах він надає Україні статусу пункту перетину різних націй і культур, - передусім, єврейської, польської, української та австрійсько-німецької, а в часовому вимірі - значення лінії зламу різних історичних пластів, де в силу «межових» законів руху часу уповільнюється інерція минулого (існування Дунайської монархії), натомість приголомшливих форм набуває натиск майбутнього (Перша світова війна, національно-визвольна боротьба українців), внаслідок чого виникає специфічна атмосфера стагнації, «вагітної» усілякими катастрофами.

Розташована на маргінесах західноєвропейського й російського просторів, ротівська Україна й у багатьох символічних сенсах постає «межовим» краєм - уявлення, дещо дивне як з огляду на об’єктивне географічне розташування України на євразійському континенті, так і з точки зору самоусвідомлення сучасних українців. Проте саме такою її бачив Рот, і саме в цьому він вбачав її чарівливість як особливої території на мапі Європи. У своїх спогадах про Рота Й. Віттлін зазначав: «Його вабив кордон між двома різними світами [мається на увазі між Заходом, представленим Дунайською монархією, та Сходом, репрезентованим Російською імперією - Є. В. ] його притягували загадкові люди на кордоні... ніби це був кордон між життям і смертю» [22].

У ротівській прозі Галичина - це екстериторіальне пограниччя, в якому «кінець» царини цивілізації, символічно маркований через подекуди нав’язливе згадування означення «останній» в характеристиці прикмет цивілізованого існування («останнє» прикордонне містечко, «останній» військовий гарнізон, «останній» вокзал, «останній» шинок) сполучається з початком царини природи, котрий виявляється в істотному підвищенні її значимості у повсякденному людському житті. Адже природа тут постає основним тлом людського буття (як-от у «Марші Радецького», де життя протагоніста у довоєнній Галиції перебігає на тлі жаб’ячого квакання й стрекоту цвиркунів); зумовлює орієнтацію особистості у фізичному (доби, року) та історичному часі (наприклад, початок Першої світової війни, «провіщуваний» у тому ж таки «Марші Радецького» спочатку грозою, а потім зловісним наступом гайвороння); справляє магічний вплив на корінних мешканців (що найбільш помітно в історії життя головного героя новели «Левіафан», ураженого хворобливим потягом до місцевих боліт); тріумфує над раціоналістичної свідомістю прибульців із Заходу, зваблюючи їх на манівці (одним з найпоказовіших прикладів чого є кобила, що сама, без будь-яких спонук, везе закоханого героя роману «Фальшива вага» («Das falsche Gewicht», 1937) до корчми, в якій господарює табуйована для нього красуня-циганка [7]) тощо. При цьому в картинах природи акцентуються «межові» складові ландшафту або «межові» явища: болото, що являє собою «проміжну» територію між водою та сушею, раптові переходи від зими до літнього тепла й навпаки («Фальшива вага»), бурі («Марш Радецького», «Начальник станції Фальмерайєр»), спонтанні атипові трансформації природного світу («Марш Радецького», «Фальшива вага»).

На стиках «кінця» цивілізаційного й «початку» природного способів життя виникають примхливі химерні форми життєвої практики на кшталт містечка без назв вулиць та нумерації будинків («Марш Радецького»), псевдоторгівлі, що полягає у безцільному гендлярстві й безглуздому обміні хаотичним крамом («Марш Радецького», «Фальшива вага»), непорушного верховенства неписаного закону порушення всіх писаних законів («Мандрівка по Галичині») чи використання фальшивих гирь як єдино правильної міри ваги («Фальшива вага»). На цьому кордоні цивілізації та природи панує особливий життєвий ритм, який характеризується раптовими розривами гнітючої монотонності, руйнівними вибухами усталеного повсякдення. Дійсність тут виявляє схильність водночас до незворотного занепаду, котрий утворює сюжетно-концептуальну, просочену декадентськими настроями парадигму всіх «українських» творів И. Рота, і до неймовірних метаморфоз, котрі провішують доленосні зміни, як-от «кривавий» дощ, що передує пошесті холери у «Фальшивій вазі», чудесне проявлення образу Богоматері, яке стає зачином до єврейського погрому у «Тарабасі» або чудесне зцілення безнадійно хворого Менухіма у «Йові», котре в казковий спосіб рятує вщент зруйноване життя його батька. Така динаміка надає українській дійсності фантасмагоричного забарвлення, а тутешньому життєвому плинові - якості «руху без видимої мети і з загадкової причини» [9,156]. На сугестивне відтворення цього руху в ротівських художніх текстах працюють різні рівні поетики, починаючи від композиційного ритму, побудованого на техніці раптових обривів нав’язливо одноманітних смисло-образних повторів, як, скажімо, у «Марші Радецького», де заяложений до хрипу катеринки спів жаб і цвіркунів несподівано зникає з оповіді, й завершуючи комбінаторною грою реченнями, особливо широко застосованою у «Фальшивій вазі» (характерний приклад: «Але ранок теж був збляклим. Збляклим був ранок. Навіть ранок був збляклим. Скрізь були діти. Діти були скрізь» [18, 134]).

Важливими просторовими й сюжетними вузлами української топографії в ротівській прозі є ярмарок та шинок, які, окрім безпосередньо прагматичних функцій, що відбивають реалії українського побуту, маркують собою пункти зустрічі представників різних націй та культур, активізації різноманітних «маргіналів» - авантюристів, диваків, злочинців і тому подібних мешканців «межової» зони, - а також місця карнавальних порушень стабільних кордонів повсякденного існування, тобто, згідно з бахтінською теорією карнавалу, випадінь із звичного соціального статусу, перевертань «низу» та «верху», перевтілень, увінчань-роз- вінчань, публічних сутичок тощо. Найяскравіші ілюстрації цього ми знаходимо у «Фальшивій вазі», де на ярмарку розігруються скандальні трагікомедії з викриттям шахрайства, побиттям, облаюванням та раптовими перетвореннями (до останніх належить внутрішнє переродження «надто чесного» айхмістра в інтригана, що у нечистий спосіб торує собі шлях до ліжка чужої жінки), а в прикордонному шинку, окупованому представниками різних національностей, аутсайдерами та втікачами різного штибу, відбувається «увінчання» протагоніста на роль коханця прекрасної Ейфемії та володаря закладу й потому - «розвінчання», що прирікає його на амплуа покинутого, але вірного, немов пес, коханця та жалюгідного, немов злидар, служника.

В екзистенційному вимірі «межовий» український топос для ротівських героїв функціонує як кордон між життям та смертю: між самоствердженням та самознищенням особистого «я» (що утворює поле духовних шукань молодого Тротти у «Марші Радецького»), між Еросом та Танатосом (що становить собою домінанту любовної пристрасті Айбеншютца у «Фальшивій вазі»), між діонісійством, породженим надто широкою вдачею, та самовбивчою аскезою, яка врешті-решт зводить у могилу (пригоди Тарабаса в Україні), між потужними продуктивними силами природи, що їх локальним проявом є людська плодючість [4, 7] (саме так сприймає її айхмістр Айбеншютц [11, 134]), та запущеністю, застояністю, заболоченістю землі. У цей контекст вміщується, дебаналізуючись і набуваючи вагомих екзистенційно-психологічних значень [6], пияцтво, зображуване автором не просто як масове, а й як титульне явище тутешнього життя: на символічному рівні воно позначає проміжний стан між поцейбічним і потойбічним буттям, котрий у найадекватніший спосіб кореспондує існуванню у «межовій» зоні й для багатьох центральних героїв українських текстів справді слугує перехідним містком від життя до смерті. Таке потрактування докорінно відрізняється від традиційних його описових фіксацій у реалістично побутовому дусі.

Концепт межі є засадничим і в зображенні пістрявого населення українського світу. Він визначає три пріоритетні вектори художньої розробки характерів і взаємин персонажів, їхніх життєвих історій та екзистенційних доль.

По-перше, центр ваги у системі героїв локалізується у міжнаціональній «межовій» зоні, всередині котрої втрачають значення національні риси людських характерів, натомість виразно наголошуються спільні чи споріднені ознаки, екзистенційні взаємозв’яки й взаємовіддзеркалення представників різних націй та культур. Так словенець Карл Йозеф Тротта після численних невдалих спроб ствердитися в статусі австрійського офіцера й нащадка легендарного героя Сольферіно, в українському просторі поступово здобуває почуття спорідненості з корінним населенням, спочатку зовнішністю й трибом життя імітуючись з українським селянством, потім ховаючи вбитих війною українців, що видаються йому родичами Онуфрія, й, зрештою, героїчно-безглуздо жертвуючи заради українських солдатів своїм життям. Так українець Тарабас, раптом збагнувши свою провину перед євреєм Шемір’я, звалює на себе хрест його вигнанницької долі й решту своїх днів проводить у спокутних блуканнях. Так австрієць Айбеншютц захоплює місце у ліжку та корчмі єврея Ядловкера, мимохіть зраджуючи святому, як йому здавалося, обов’язку непідкупного охоронця закону. І так українські селяни у вифантазованій однодушній солідарності з польським графом Морштином за постгабсбурзьких часів постають на захист пам’яті зниклої Австро-Угорської імперії («Погруддя цесаря», «Die Büste des Kaisers», 1935), а троє з чотирьох дітей єврея Зінгера, «розчиняються» в чужих народах, втрачаючи свою національно-культурну ідентичність... Ці паралелі, перетини, переплетіння утворюють магістральне річище ротівської сюжетології.

По-друге, на концепті межі у ротівських художніх текстах тримається система суспільних взаємозв’яків. Соціальні індикатори, якими почасти компенсується редукція національної складової ротівських персонажів, зазвичай чітко закріплюються за конкретними етнічними групами, значною мірою, як то відбувається у класичному реалізмі XIX ст., перебираючи на себе функцію психологічних характеристик, але, на відміну від найвищих зразків реалізму, викшталтовуючи їх у прозорі кліше. Втім, письменника цікавлять не самі індикатори, а їх руйнування, тобто ситуації, за яких герої випадають із своїх соціальних гнізд, втрачаючи звичний статус і змінюючи екзистенційні орієнтири. У цей процес втягуються заледве не всі центральні герої ротівських «українських» романів та новел: Карл Йозеф Тротта, який скидає з себе офіцерський мундир й, свідомо «затираючись» серед українського населення, здобуває почуття єдності з самим собою та світом (що, додамо, й визначає трагічну розв’язку його життя); Ансельм Айбеншютц, що «перекваліфіковується» з айхмістра у шинкаря, реалізуючи, разом із згубною любовною пристрастю, загублену під час тривіальної служби долю; Мендель Зінгер, що, переїхавши з рідної Волині до чужої Америки, втрачає разом з вчителюванням віру в Бога; Фальмерайєр, який, покинувши заради виплеканого любовного почуття армію та війну, перетворюється на людину без роду й племені, без професії й батьківщини, без минулого й майбутнього.

У соціальній площині в авангарді населення ротівського українського топосу знаходяться фігури торгівця та декласованого маргінала, які представляють різні грані функціонування «межової» людини у «межовому» суспільстві. Торгівці, що утворюють у ротівському українському соціумі чи не найпотужніший суспільний шар, змальовуються самодостатніми посередниками між різними соціальними та етнічними групами, цивілізацією та природою, прогресом та занепадом, Заходом та Сходом. їхня діяльність, абстрагована від комерційного успіху й спотворена умовами прикордонної зони, перебігає на межі видимого закону й невидимого беззаконня. Динамічні й відкриті всім сторонам світу, підступні й химерні, вони видаються органічними породженнями заболоченого пограниччя. Саме такою постає ця гільдія у розлогому описі, що містяться у «Марші Радецького»: «Торгівці в тій місцевості жили радше випадковістю, ніж перспективами, радше інтуїтивним здогадом, аніж діловим розрахунком... Вони не мали крамниць. Вони не мали імені. Вони не мали кредитів. Зате мали дивовижне чуття на всі таємні й таємничі джерела грошей... Завжди в русі, завжди в дорозі, з меткими язиками і ясними мозками, вони могли б здобути півсвіту, якби знали, що то є - світ. Та вони того не знали. Бо вони жили осторонь від світу, далеко від нього, затиснуті між Сходом і Заходом, між ніччю і днем, самі подібні до таких собі живих примар, що їх сплоджує ніч задля появи вдень... Продавали вони й коралі жінкам з навколишніх сіл, а також селянкам, що жили по той бік кордону, в підросійській землі. Продавали й пружинні сітки для ліжок, кінський волос, тютюн, стрібні стрижні, коштовності, китайський чай, південні овочі, коней і рогату худобу, птицю і яйця, джут і вовну, масло й сир, ліси й земельні ділянки, мармур з Італії й людське волосся з Китаю - на перуки, шовкопрядів і готовий шовк, тканини з Манчестера, брюссельське мереживо і московські галоші, віденське полотно і богемський свинець. Жоден з тих розкішних і жоден з тих дешевих товарів, на які багатий світ, не минав рук торгівців і маклерів цієї місцевості... Що й казати, деякі з них торгували навіть живими людьми. Вони переправляли дезертирів російської армії до Сполучених Штатів і молодих сільських дівчат до Бразилії та Аргентини. Вони мали своїх агентів на кораблях і своїх представників у чужоземних борделях. А проте їхні бариші були жалюгідні, і їм навіть не снилася та широка й пишна розкіш, у якій можуть купатися люди. їхній розум, такий спритний і меткий у добуванні грошей, їхні руки, що вміли викрешувати грошву з пустої породи, як викрешують іскри з кременю, не вміли роздобувати втіхи для своєї душі і здоров’я для свого тіла. Вони були породжені болотами. Бо ж болота зловісно розкинулися на всьому просторі цього краю, обабіч дороги, з жабами, малярійними бацилами й зрадливою травою - страхітливою принадою страхітливої смерті для безтурботних подорожніх, незнайомих з місцевістю» [10, 139-140].

Ще чіткіше риси «межової» особистості проявляються у фігурі соціального маргінала, яка у негативній перспективі кшталтується у «темну особистість» з кримінальними схильностями, а у позитивній - в образ дивака, одержимого власною ідеєю-Ахе. Такі підозрілі суб’єкти й зухвалі злочинці, кумедні мрійники й непосидючі авантюристи, недорікуваті мудрагелі й гротескні екзоти буквально загачують ротівський український простір. На думку автора найновітнішої біографії Й. Рота, В. фон Штернбурга, цей потік різношерстих покручів генерувався дитячими та юнацькими враженнями письменника: «Російський кордон знаходився лише в десяти кілометрах від його рідного міста Броди. Контрабандисти та дезертири, євреї, які тікали від російських погромів, та зграї казаків-грабіжників, шинкарі, торгівці коралами, рабини та спекулянти, пригноблені рутенські селяни, польські шляхтичі, котрі панували, й офіцери, котрі мріяли про далекий Відень, - світ юного Йозефа Рота був населений загадковими особами, що їх боротьба за виживання та їх страждання, злети та падіння, сумніви у вірі та пристрасті незабаром сповнили собою сторінки його романів та оповідань» [21, 21]. Підтвердження цього спостереження ми знаходимо в автобіографічному фрагменті «Суниці», де, описуючи свою «малу батьківщину», письменник іронічно зауважував: «У моєму рідному місті мешкало біля десяти тисячі людей. Три тисячі з них були божевільними, навіть якщо й не загрозливими для спільноти. Сумирний безум огортав їх, немов золоті хмари» [19, 1008].

Зрештою, і це по-третє, концептом межі зумовлюється розповсюджений в українських текстах Рота психотип «біполярної» особистості, для якого є характерним роздвоєння між сліпою деструктивною силою та самозречним пориванням до найвищих буттєвих цілей. Деякі ротівські персонажі цього типу скидаються на героїв Достоєвського, які у собі сполучають іпостасі «великого грішника» і «святого». Найдовершенішими його втіленнями є «великий грішник» Тарабас, що, пройшовши крізь порушення мало не всіх заповідей і проливши на своєму шляху чимало чужої крові, переродився у «святого», який цілком присвятив себе спокутування своєї провини, а також «святий» у своїй побожності Мендель Зінгер, котрий під тиском трагічних втрат дійшов до зречення віри в Бога, з богохульством «великого грішника» демонстрованого в акті відмови від святих реліквій. Важливо відмітити, що Рот сприймав таку «біполярну» вдачу як специфічне породження українського «межового» топосу, багатого - зокрема й завдяки присутній у ньому мультикультурній суміші - на такий «людський матеріал, який може витворювати образи святих і мимовільних убивць, мелодії трагічної величі і фанатичної любові (...), грубість котрого все ще є пристойнішою, ніж приборкана бестіальність західноєвропейця, який випускає із себе пару в різних перверзіях і хитро обходить закон, ввічливо тримаючи в руці каплюха» [20, 828-829]. Та й сам автор цих рядків, судячи з мемуаристики про нього, був викуваний з такого ж «матеріалу». Це й мав на увазі проникливий знавець людської психології Стефан Цвайг, коли зазначав: «У Роті жила російська людина, я б навіть сказав, карамазовська людина, - людина великих пристрастей, людина, яка в усьому шукала крайнощів; в ньому вгадувалася російська палкість почуття, глибока набожність, але й згубний російський потяг до саморуйнації» [23, 326].

Виокремлений пласт символічних значень, а також той факт, що більшість «українських» художніх текстів створювалася Й. Ротом вже після його публічного розриву з «новою предметністю» [17], коли в його прозі виопуклилася тенденція до посилення притчових елементів [12], надають підстави стверджувати, що український топос був одним із найпотужніших джерел символізації ротівського письма та запліднення цього письма елементами модерністської естетики. Дійсно, український світ у художніх творах письменника важить значно більше, ніж конкретні часопросторові параметри чи барвисті декорації зображуваних подій, а за своїми функціями, семантикою та естетичними характеристиками наближається до знаменитих топосів літератури Модерну - Дубліна Джойса, Комбре Пруста, призамкового Села Кафки, Венеції Т. Манна, Чевенгура Платонова та ін. На структурному зрізі цей світ, подрібнений у різних прозових творах на окремі автономні «уривки», в яких виринають одні й ті ж самі герої, географічні місцини та образи природи, виявляє спільні ознаки водночас і з континуальною епічною картиною фолкнерівської Йокнапатофи, і з фрагментаризованою реальністю кафківських текстів, котрі скидаються на частинки одного великого «уламку». Комплекс його засадничих символічних значень, що охоплює концепти втраченого раю (отожнюваного в есеях Рота та окремих репліках його персонажів із розквітом багатонаціональної культури за часів Габсбургів), жаданої, але недосяжної домівки «блудного сина», що заблукав у своїх мандрах («Йов»), топосу індивідуальних згуб і загальних катастроф («Марш Радецького», «Фальшива вага», «Левіафан»), резервуару спогадів про минуле («Погруддя цісаря»), місця пошуків особистої та екзистенційної ідентичності («Тарабас») та ін., відбиває широкий спектр провідних тем літератури Модерну й продукує розмаїті символічні проекції довкола зображуваних подій. Все це свідчить про ге, що ротівська проза, попри звичку літературознавців відносити її до консервативно реалістичної, навіть тривіальної або белетристичної літератури (нехай навіть у найкращому її значенні), була зовсім не такою наївною й нечутливої до антиміметичних новацій мистецтва своєї доби. Насправді ж вона не лише, як традиційно стверджується у дослідженнях, сформувалася у фарватері класичного реалізму (Бальзака, Стендаля, Флобера, Гоголя, Толстого, Достоєвського) і не лише згодом збагатилася здобутками віденського імпресіонізму (Гофмансталя, Шнітцлера), але й прецінь в останнє десятиліття творчості письменника увібрала в себе досвід європейського модернізму. І міметизм, що ним був рустований ротівський український міф, є явищем, суголосним не реалістичному відтворенню, скажімо, затхлої атмосфери французької провінції у Флобера, а квазіреалістичному зображенню біблійної давнини у модерністському романі «Йосиф та його брати» Т. Манна.

Образ України - визолочений (у буквальному сенсі, бо його кольроистика рясніє золотистими й сріблястими барвами) [13] променями призахідною сонця Габсбурзької монархії й затемнений тінями модерної історії, що її точкою відліку стала Перша світова війна; карбований відбитком занепаду, естетизованим в дусі декадентського милування красою розпаду; змодельований як унікальний топос багатства можливостей амбівалентного «межового» існування в його індивідуально-психологічному, міжнаціональному та екзистенційному вимірах; осмислений як скарбниця цінного для всієї європейської спільноти досвіду й не ще не розкритого духовного потенціалу править у Й. Рота за меланхолійну, всередині себе драматичну й динамічну утопію. Вона локалізована водночас у конкретно-історичному минулому, що здебільшого притаманне для ротівської прози, та невизначеному майбутньому, що передусім проявляється у ротівській журналістиці, де з галицьким поліетнічним досвідом пов’язуються надії на майбутні зміни європейського суспільно-політичного життя.

Примітки:

  1. Варто в зв’язку з цим звернути увагу на інше спостереження С. Шьонборн стосовно того, що Рота цікавила не серцевина Європи, а її межі. «Насамперед, східна межа між Європою й Азією й південна межа між Європою й Орієнтом. Обидві межі Рот називає пористими просторами, які є одночасно просторами переходу, обміну й змішування й аж ніяк не кінця». - // «Факт як експеримент. Механізми фікціоналізації дійсності у творах Йозефа Рота» // Студії австрійської літератури / Упор. і ред. Т. Гаврилів. - Львів: ВНТЛ-Класика. - Т. 3. - 2007.
  2. Власне, саме завдяки щільному творчому і особистому зв'язку письменника з Україною й став можливим погляд на нього як на у певному сенсі «українського автора’»; саме такий погляд закарбований у статті Петра Рихла «Йозеф Рот як «український автор» (Див. :»Факт як експеримент. Механізми фікціоналізації дійсності у творах Йозефа Рота» // Студії австрійської літератури/ Упор. і ред. Т. Гаврилів. - Львів: BHTЛ-Класика. - Т. 3. - 2007. - С. 197-217.
  3. Дана категорія використовується тут у значенні, близькому до бахтінського поняття «хронотоп порогу», теоретично розробленого й широко проілюстрованого на матеріалі прози Достоєвського, див. : Бахтин, Михаил. Проблемы поэтики Достоевского. - М. : Сов. Россия, 1979.
  4. До речі, цю властивість акцентує у своїх спогадах і інший уродженець Галиції, що, так само, як і Рот, був німецькомовним євреєм, актор і письменник Александер Гранах: «Східно-галицька земля марнотратна й багата. У ній є густа олія, золотий тютюн, важкі, немов свинець, злаки, давні заміряні ліси, річки, озера й передусім чудові, здорові люди: українці, поляки, євреї. Всі вони видаються схожими одне на одного, але мають різні традиції та звичаї. Східно-галицька людина вайлувата, добродушна, трохи ледача й плодюча, як її земля» (Granach, Alexander. Da geht ein Mensch. Lebensroman eines Schauspielers. München-Berlin, 1973. - S. 7).
  5. Затонський, Дмитро: Феномен австрійської літератури // Вікно в світ. - 1998. - № 1.
  6. Невипадково у пізнього Рота з’являється фігура «святого пияка» («des heiligen Trinkers»).
  7. Показово, що головний герой роману «Фальшива вага», котрий, будучи айхмістром, мав би утверджувати засади раціоналізму, з перших же кроків на українській землі вчиться її розуміти виключно через мову природи: «Хоча він і розумів мову країни, йому це вдавалося не через те, що він розумів, про що балакали люди, а через те, що він розумів, що промовляла сама країна. А вона промовляла снігом, темрявою, бурульками, попри те, що календар розповідав про весну і в лісах боснійського гарнізону в Сіполлі вже давно цвіли фіалки. Однак тут, у Злотогроді, каркали ворони на голих вербах і каштанах. Цілими гронами звисали вони з гілок, скидаючись не на птахів, а на своєрідні крилаті плоди» (Roth, Joseph. Das falsche Gewicht. Тут і далі оригінальні твори письменника цитуються за виданням: Roth, Joseph. Werke in 6 Bde. - Köln u. a. : Kiepenheur & Witsch, 1990. - Bd. 4. - S. 132-133.
  8. Примітно, що й в журналістських працях Й. Рота до полікультурних просторових гібридів, за заувагою С. Шьонборн, додається часовий вимір, який перетворює їх на бахтінські «хронотопи». Так, у циклі «Білі міста», зазначає дослідниця, «оповідач бродить вуличками Турнона, наче в лабіринті, блукаючи у часі. На цих примарних прогулянках зниклим містом оповідач почувається, мовби потрапив у часову пастку, в якій відкривається неозорий, заломлений простір історії: «Можна притомним, просто білого дня випасти зі свого часу й потрапити між сторіччя історії, наче час - простір, наче епоха - країна» (Шьонборн С. Між Львовом і Марселем. Культурна топографія Європи Йозефа Рота // «Факт як експеримент. Механізми фікціоналізації дійсності у творах Йозефа Рота» // Студії австрійської літератури / Упор. і ред. Т. Гаврилів. - Львів: ВНТЛ- Класика. -Т. 3. - 2007. - С. 16.).
  9. Рот, Йозеф. Мандрівка по Галичині. Місцевість і люди. У кн. : Рот, Йозеф. Білі міста. Вибране / Переклад І. Андрущенка. - К. : Смолоскип, 1998. - С. 156.
  10. Рот, Йозеф. Марш Радецького. - С. 139-140.
  11. «Скрізь, куди не кидав оком айхмістр Айбеншютц, він бачив дітей. Місцевість була плодючою, в цьому не було жодного сумніву» (Roth, Joseph. Das falsche Gewicht. - S. 134).
  12. Цю тенденцію відмічають різні дослідники. Цікаві спостереження щодо її зростання містяться у розвідці Т. Гавриліва Гри «любовні» історії Йозефа Рота», де вона продемонстрована на прикладі генези заголовку новели «Левіафан», якому передувала назва «Продавець коралів». «Метаморфоза назви... - констатує дослідник, - відображає еволюцію змісту і способу зображення. Принагідно вона ілюструє, як Рот пише. Торується шлях від соціально спрямованої історії до понадчасової параболи. Історія виростає за часове і просторове вкорінення, не втрачаючи зв’язку з дійсністю» (Гаврилів, Тимофій. Три «любовні» історії Йозефа Рота // «Факт як експеримент. Механізми фікціоналізації дійсності у творах Йозефа Рота» // Студії австрійської літератури / Упор, і ред. Г. Гаврилів. - Львів: BHTЛ-Класика. - Т. 3. - 2007. - С. 108).
  13. «Часте вживання «золотий» і «срібний» в описах галицького пейзажу, - вказує Г. Лунцер, - навіює нам почуття коштовності спогаду й тієї особливої вартості, якої автор надає своїй вітчизні» (Lunzer, Hans, Lunzer Talos, Victoria. Joseph Roth. Leben und Werk in Bildern. - Köln: Kiepenhauer & Witsch, 1994. - S. 20.
  14. Шмідт-Денглер, Венделін. Експеримент Галичина - Йозеф Рот в історіях німецької та австрійської літератури / «Факт як експеримент. Механізми фікціоналізації дійсності у творах Йозефа Рота» // Студії австрійської літератури /Упор, і ред. Т. Гаврилів. - Львів: ВНТЛ-Класика. - Т. 3. - 2007. - С. 42.
  15. Cybenko, Larissa. Literarische Landschaftswahmehmug von Ostgalizien bei Joseph Roth // Незалежний культурологічний часопис. - Львів, 1997. - №9. - С. 124-139.
  16. Klanska, Maria. Die galizische Heimat im Werk Joseph Roths, ln: Kessler, Michael, Hackert, Fritz (Hg). Joseph Roth. Interpretation - Kritik - Rezeption. Akten des internationalen, interdisziplinären Symposions 1989, Akademie der Diözese Rottenburg-Stuttgart. -Tübingen: Staufenburg Verlag, 1990. - S. 143-157.
  17. Roth, Joseph. «Schluss mit der «Neuen Sachlichkkeit»!». In: Roth, Joseph. Werke. - Bd. 3. - S. 153-164.
  18. Roth, Joseph. Das falsche Gewicht. - S. 134.
  19. Roth, Joseph. Erdbeeren. In: Roth, Joseph. Werke. - Bd. 4. - S. 1008.
  20. Roth, Joseph. Ostjuden in Westen. In: Roth, Joseph. Werke. - Bd. 2. - S. 828 - 829.
  21. Stemburg, Wilhelm von. Joseph Roth. Eine Biographie. - Köln: Kiepenheuer& Witsch. - 2009. - S. 21.
  22. Wittlin, Jozef. Erinnerungen an Joseph Roth. In: Joseph Roth. Leben und Werk. Ein Gedächtnisbuch/H. Linden (Hg.), Köln und Hagen, 1949. - S. 57.
  23. Zweig, Stefan. Joseph Roth. In: Zweig, Stefan. Zeit und Schicksal. Ausfätze und Vorträge aus den Jahren 1902-1942. Frankfurt am Main, 1990. - S. 326.

Л-ра: Студії з україністики. Випуск Х. Література. Соціум. Епоха. – Київ - Дрогобич, 2012. – С. 248-261.

Біографія

Твори

Критика

Читайте также


Выбор редакции
up