Легітимізм Йозефа Рота: історіософський аспект
Євген Нахлік
В Європі першої половини XX сторіччя простежуються протилежні тенденції: з одного боку, відбуваються революційні потрясіння, в більшості країн поглиблюється демократизація усіх сфер людського життя, радикалізується суспільно-політичне мислення, а з іншого — з 20-х років у історіософській думці пожвавлюється увага до традиційних аристократично-патріархальних цінностей, консервативних поглядів, у яких убачається певна доцільність, відроджується ідеологія монархізму, значна частина населення прагне стабілізації суспільних процесів і громадського порядку.
З гострою критикою процесу демократизації, з пересторогами про ту небезпеку, що несе із собою для людської цивілізації й культури вихід на арену історії народних «низів», виступив іспанський філософ, соціолог еліти X. Ортега-і-Гассет, який ревно обстоював елітарні цінності від «бунту мас» («Бунт мас», 1929). В українській історіософії його ідею провідної верстви (аристократичної меншості) підтримав і активно пропагував Д. Донцов (критика демократії і натомість обґрунтування ідеї «провідної, правлячої касти» — «аристократії» в книжці «Дух нашої Давнини», Прага, 1944). «Думати, що з самих виборів маси може вийти добрий правитель, так само мудро,— слушно зауважив він,— як думати, що з вибору може вийти добрий поет, боксер або лікар. Якраз так думала демократія».
А ще раніше український історіософ В. Липинський, який у 1917 р. був одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії, однак невдовзі усвідомив обмеженість демократизму,— обґрунтував ідеологію українського монархізму в «Листах до братів-хліборобів» (1919-1926). «Без Гетьманства — Монархії — і без чести, дисципліни, ідейності та благородства, якими тільки можуть держатися монархії, — нема чого й думати про Україну, — твердив філософ, чиїм державним ідеалом була «класократія з правовою — законом обмеженою і законом обмежуючою — монархією». Щоб українці не стали «іграшкою в боротьбі татарсько-охлократичного Сходу з шіберсько-демоіфатичним Заходом», вони мають, вважав Липинський, вести «політику територіальну (згідно з якою українську націю повинен скласти весь народ України, а не лише етнічні українці. — Є. H.), монархічну і консервативну» (лист до Я. Окуневського від 12 грудня 1925 р.).
Предтечею В. Липинського і Д. Донцова можна вважати в цьому плані українського письменника і мислителя П. Куліша, який у 70-90-х роках XIX ст. виявляв виразні симпатії до «престолу самодержавного» (вірш «Сокровище благих» — рукописні редакції «Дзвону»), «царського правоправства», яке нібито «врятувало нас із ляхо-панської халепи» (лист до М. Павлика від 15 жовтня 1892 р.), схвально оцінював той факт, що Велика Русь «спромоглась на тверду законодавчу і виконавчу власть, — не так, як республіка шляхетська і її facsimile республіка козацька» (лист до М. Карачевської-Вовківни від 7 липня 1892 р.); вірив, що в Україні з'являться державні діячі «покрою» царя-реформатора Петра І — «І славная Олегова столиця Премудрого Петренка привітає» («Гімн єдиному цареві» — зб. «Хуторна поезія», 1882), доказував, що монархізм не чужий українському національному характерові: «Этою чертою украинского козачества, именно добровольным подчинением себя гетманской диктатуре, объясняется кажущееся противоречие между республиканским его духом и всегдашнею готовностью подчиниться абсолютному монархизму. Даже и современного нам украинца, во всех подчиненных, зависимых отношениях его, возмущает до глубины души только несправедливость, но никогда не жалуется он на строгую кару: он в душе деспот, и это говорится не в осуждение ему. Напротив, врожденный деспотизм украинского характера подает надежду, что рано или поздно водворятся среди зтого народа определительно выработанные и стойко охраняемые правила разумной нравственности, которых только и не достает нам для русского величия» («История воссоединения Руси», 1874, т. 2).
Слід сказати, що в українській історії існує своя давня монархічна традиція: від часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства через тенденції до абсолютизму в діяльності гетьманів Б. Хмельницького та І. Мазепи до Гетьманщини Скоропадського (1918 року), що ґрунтувалася на поєднанні монархічних і республіканських засад.
У 30-х роках нашого століття поширюється захоплення «габсбурзьким міфом» серед австрійських літераторів (данину цьому віддали, зосібна, такі відомі письменники, як С. Цвейг, Р. Музіль, Ф. Верфель). Легітимістом, прибічником скинутої династії Габсбургів стає тоді ж і Й. Рот, який у 20-х роках дотримувався радикальних поглядів і соціалістичних переконань, підписуючи свої статті в берлінській соціал-демократичній газеті «Vorwärts» промовистим псевдонімом «Червоний Йозеф». Рот друкує статті на підтримку дому Габсбургів у тижневику «Österreichische Post», органі прихильників габсбурзької реставрації, що виходив у Парижі 1939 р., викладає свої консервативні уявлення у збірнику публіцистичних творів «Антихрист» (1934), вихваляє монархічну ідею в інтерв'ю газетам Варшави, Вільна, Львова (під час поїздки до Польщі навесні 1937 р.), виправдовуючи й ідеалізуючи політичні та соціальні умови в Австро-Угорщині до 1918 р. і перетворюючи символічну постать цісаря Франца-Йосифа І в особисто обожнюваного ідола. За дорученням австрійських легітимістів Рот на початку 1938 р. навіть виїздив до Відня з місією спонукати канцлера Шушніга передати владу Отто фон Габсбургові, молодому претендентові на трон (з канцлером, однак, не зустрівся, позаяк за порадою віденського начальника поліції змушений був терміново покинути Австрію — і зробив це вчасно, бо через три дні після його від'їзду країну окупували німецько-фашистські війська).
Письменник міфологізує особу Франца-Йосифа І і ностальгійно змальовує Австро-Угорську монархію; «свою батьківщину, єдину, — за його словами, — яку він будь-коли мав», у романах «Марш Радецького» (1932) й особливо «Історія 1002-ї ночі» (1937), «Склеп капуцинів» (1938), у новелі «Погруддя цісаря» та інших творах, відкидає революційні методи боротьби, застосовані більшовиками, в романі «Фальшива гиря» (1937). У згаданій новелі, наприклад, читаємо: «Моя стара батьківщина, сама монархія була великим домом з багатьма дверима і багатьма кімнатами, для багатьох найрізноманітніших людей. Дім поділили, розбили, зруйнували. Там мені вже нічого шукати. Я звик жити в домі, а не в камерах».
Щоправда, в одному з кращих романів Рота — «Марші Радецького» ще правдиво зображено атмосферу розкладу Австро-Угорщини напередодні першої світової війни, переконливо умотивовано неминучість краху імперії. Досягає цього автор, змальовуючи не лише наростання відцентрових, сепаратистських тенденцій, соціально-бунтарських настроїв і виступів, занепад старого, австрофільського патріотизму й посилення нового, національно-окремішного, моральну деградацію в цісарсько-королівській армії, зниження пошани до влади й особи монарха, а насамперед — психологічний стан персонажів, сум'яття у головах і душах тих, хто вірно служить Австро-Угорській державі, котру має за свою єдину батьківщину, як от фон Тротта, окружний начальник поліції в одному з районних містечок Моравії, і його син лейтенант Карл Йозеф, для яких розпад імперії — це втрата вітчизни.
Як усвідомлюють різні персонажі роману, «ця держава мусить загинути», «весь цей конгломерат народів скоро розпадеться», бо «час передусім хоче створити самостійні національні держави». Навіть найвірнопідданіший у романі, окружний начальник фон Тротта — уособлення «духу колишніх часів і габсбурзької імперії»,— починає сумніватися в існуванні вітчизни і теж схилятися до думки, що «Господь залишив старого імператора», що «само Провидіння незадоволене монархією».
У Ротовому зображенні навіть сам уже геть старий Франц-Йосиф І (до речі, виписаний з певною симпатією, в ідилічних тонах) у глибині душі мириться з неминучим крахом імперії: «Для нього «золоте сонце Габсбургів» уже заходило, розпадалося на безліч дрібних сонячних кульок, які знову, вже як самостійні світила, будуть осявати самостійні нації. Видно, їм не до серця бути під моєю державою! — думав старий. —Тут нічого не зробиш!»
Власне, в центрі «Маршу Радецького» автор запропонував соціопсихологічний аналіз асимільованих вихованців Австро-Угорської імперії, котрі болісно переживають її тотальний занепад і невідворотний кінець. Цим аналізом, а також переконливим, правдивим зображенням атмосфери розкладу Австро-Угорщини, психологічним умотивуванням неминучості й остаточності її краху саме й цікавий та цінний роман Рота. Бог і історія відвернулися од габсбурзької монархії, її розпад неминучий, бо народи хочуть утворити свої незалежні національні держави. Настала їхня пора — й автор це прекрасно розуміє, а проте огортає свою пластично-мальовничу розповідь про останні мирні роки Австро-Угорщини ностальгійним сумом за втраченою батьківщиною, її устроєм, традиціями, порядками (і порядком!). Звідси— мотив некрофілії («Мертві! Я не можу забути про мертвих», — вигукує Карл Йозеф) і ностальгійно-щемливий, тужливий клімат твору. При цьому імперія, символом якої виступає в романі бадьорий «Марш Радецького» Штрауса — за висловом Рота, «Марсельєза» консерватизму, — не тільки не ідеалізується, а радше, об'єктивно, розвінчується, хоча й суб'єктивно автор подекуди оповиває її образ поетичним серпанком. Завдяки останньому монархія не раз фігурує в романі як казка — чарівна, поетична, та в тій своїй естетичній привабливості все-таки лише казка, в яку можуть вірити діти, але не вірять навчені гірким життєвим досвідом дорослі, хоча й відчувають її поетичну чарівність і навіть сумують за втраченою дитячою вірою в реальність казково-фантастичного світу.
Драматизм (із трагічним забарвленням) авторського світосприймання в «Марші Радецького» зумовлений усвідомленням того, що «старий світ», розкладаючись ізсередини, неминуче мусив загинути, а «новий» тим часом заповідається — і в дійсному житті Ротові бачиться — не кращим від нього, а навіть гіршим («Світ, у якому ще «варто жити», був приречений на загибель. Світ, який мав заступити його, вже не потребував «пристойних людей»). Вустами лікаря Сковроннека письменник прорікає «жорстокість майбутнього» — властиво, констатує атмосферу реального часу, в якому живе. А в іншому місці з жалем визнає: «В наші дні поняття станової, фамільної й особистої честі, на яких виховався пан фон Тротта, здаються пережитками малоймовірних і дитячих легенд».
Привертає увагу наявність подібних причин, що спонукали вищеназваних літераторів і філософів розчаруватися в демократизації і реабілітувати елітарні цінності або й проповідувати реставрацію авторитарних, монархічних форм державної організації. У Й. Рота ностальгія за втраченою системою «гарантованих» цінностей монархічного (зі значними феодально-патріархальними традиціями) суспільства виникає в умовах демократичного безладдя, у якому письменник убачав «найбільшу з небезпек, що загрожують людині» (оскільки воно, на його справедливу думку, штовхає до диктатури), і в період наступу фашизму (від І. Еренбурга він вимагав «визнати», що «Габсбурги все ж кращі, ніж Гітлер»).
П. Куліш після аналізу причин втрати української державності в її козацько-гетьманському варіанті зробив слушний висновок, що абсолютистська форма правління в ті часи була ефективнішою, життєздатнішою, ніж республіканська, запозичена козацькою Україною від Речі Посполитої (власне, такої думки він дійшов, порівнюючи історичну долю Росії, з одного боку, і Польщі та України — з другого). Крім того, потяг до монархічних ідеалів у Куліша підсилювався тим, що в сучасності його відштовхувала демагогія західних бюрократів (у вірші «Сокровище благих» він з осудом констатував, що кумиром західноєвропейців є «вибраний сліпим огулом демагог»). Та головним чином Куліша відлякувала небезпека охлократії (влади натовпу), тим-то й виступав він проти революційної ідеології, «безобразной коммунистической и нигилистической фантазии» (повість «Мятель в степях», 1876), що спекулювала на народних рухах минулого і загрожувала руїнницькими акціями у майбутньому, застерігав — і, як виявилося, пророчо,— що після соціальної революції, повалення абсолютизму і перемоги «сутемрявих хат» над «золотими палатами» запанує «демон тьми», настане «руйновище пусте та голоднеча» — «І будуть з мужиків знов ті ж самі пани…» («Дума-пересторога, вельми на потомні часи потрібна» — зб. «Дзвін», 1893).
В. Липинський же прийшов до ідеї відродження в Україні монархічного ладу в нових формах (а Д. Донцов — до ідеї правлячої аристократичної касти) після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., коли націонал-демократи, соціалісти і монархісти програли боротьбу за самостійну українську державу. Найбільшу загрозу змаганням за незалежність України Липинський убачав у діяльності ультралівих та ультраправих — і ті, і ті в його уяві поставали темними руйнівними, антидержавними, антикультурними й антинаціональними силами. «Першу спробу нашої державності в 1918 р., — зауважив він у листі до Я. Окуневського від січня 1928 р., — побила чорна рада соціалістична, а другу, що наступить по упадку большевиків, — збирається валити чорна рада націоналістична. І повалить, якщо на землі України не знайдеться української сили, що зможе оці чорні ради українськими руками приборкати...».
Отже, алгоритм активізації монархічних уявлень у Й. Рота, П. Куліша, В. Липинського — й авторитарних (аристократичних) у Д. Донцова — подібний: загибель монархії, усвідомлюваної як єдина батьківщина (в першого), або втрата національної державності (в решти) — безладдя демократії, що загрожує перейти або переходить в охлократію, — небезпека встановлення або й реальне панування тоталітарних режимів, диктатур крайніх лівих чи крайніх правих (комуністичної та її різновидності — більшовицької; фашистської).
Впадає в око й подібна ідейна еволюція названих діячів, пов'язана їхнім людським віком і набутим життєвим досвідом: до авторитарних чи й навіть монархічних переконань вони прийшли, коли їм було під сорок або й за п'ятдесят (П. Куліш), переживши захоплення національно-демократичними (П. Куліш, В. Липинський), національно- та соціал-демократичними (Д. Донцов) і соціал-демократичними (Й. Рот) поглядами.
Думається, сьогодні є підстави переглянути критичне ставлення сучасного австрійського та колишнього радянського літературознавства до «легітимістських утопій» пізнього Рота і трактувати його монархічні симпатії як явище історично виправдане в поступі історіософської думки людства, як закономірний вияв необхідної рівноваги до процесів демократизації і поширення радикальних ідей.
Ідеться не про те, щоб поділяти Ротову тугу за ідеалізованою габсбурзькою імперією (чи сумувати за якоюсь іншою віджилою конкретно-історичною формою монархії), а про те, що в сучасному світі монархічні форми правління демонструють свою живучість, навіть перспективність, органічно врощуючись у новоутворені форми державного устрою, з успіхом синтезуючись із формами республіканськими, демократичними чи то у вигляді конституційної монархії, офіційного існування престолу (в Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Японії), чи то виявляючи певні свої ознаки приховано, латентно (як от у міттеранівській Франції, яку називають «президентською монархією»). До речі, ще В. Липинський у «Листах до братів-хліборобів» відзначив, що «у республіканській, буржуазній, соціалістичній чи комуністичній демократії» «при виборах президентів, при змінах правителів, настановлених «волею народа», заховались ще всі темні (тобто гірші. — Є. Н.) сторони старої монархії. Спопуляризувавшись і здемократизувавшись, вони там стали тільки більш доступними».
Автор «Маршу Радецького» та головні персонажі роману — батько й син фон Тротта — тужать за Австро-Угорщиною як за імперією і монархією, не розокремлюючи і не диференціюючи цих понять, що разом уособлюють для них вітчизну, історичні традиції, державні святощі, поняття про честь і гідність, усталений ритм життя. Габсбурзька імперія асоціювалася в Ротовій уяві 30-х років не з великою колоніальною державою, якою була насправді, а з багатонаціональною країною («сім'єю народів»), у якій він убачав неперехідну цінність (себе ж Рот вважав «асимілянтом», хоча й ніколи не заперечував свого єврейського походження й виховання, що заклали його інтелектуальну основу й визначили його мислення; наприкінці життя він навіть перейшов з іудаїзму в католицизм як наднаціональну релігію).
Тим часом, гадаю, слід розрізняти в Рота ностальгію за імперією (та австро-угорською «зверхнацією», «єдиною», в очах автора «Склепу капуцинів», «що будь-коли існувала на землі») — як безперспективну — і ностальгію за монархією — в останньому випадку, на мій погляд, є своя доцільність. Якщо імперіалізм (колоніалізм) у сьогоднішньому світі демонструє свою приреченість, то монархізм — певну життєздатність. Імперії зникають, а конституційні монархії залишаються.
Існування монархічних інституцій і ритуалів у сучасному суспільстві в певних компромісних формах, зокрема як декорація державної структури, її історичний атрибут і символ (наприклад, за конституцією Японії, імператор є «символом держави та єдності народу»), може сприяти національній згоді, політичній стабільності, повазі до вітчизняної історії, збереженню історичної пам'яті та національної самобутності, плеканню національних святощів тощо. Є своя цінність в авторитарно-патріархальних взаєминах, нормах поведінки, культурі звичаїв (шанування релігійних, національних, родинних, державних святинь, поваги до закону і т. п.).
І це розуміють окремі сучасні мислителі, зокрема в Україні. Показовим є недавні висловлювання Є. Сверстюка про вже згадуваного ідеолога українського монархізму: «...Липинський уявляється мені як політичний мислитель, закоханий в українську гетьманську візію, як Дон Кіхот у Дульцінею Тобоську. Про реальність монархічної візії думав не тільки він. Англія та деякі інші країни Європи вважають її своєю національною цінністю, а Іспанія рішуче повернулася до неї зовсім недавно. А ми в більшовицькій школі мислення деякі великі питання звикли вважати смішними.
Нива, яку В'ячеслав Липинський орав та засівав,— розвиває свою думку Є. Сверстюк,— прекрасна культурна нива. І засіяна вона добірним зерном без куколю. Українська держава як неодмінна умова врятування нації від колоніального гниття, вироблення провідної верстви, своєї аристократії, іншими словами — втілення пошани, послуху, вірності, дисципліни, ідейності, шляхетності... Подолання анархічної демократії як ширми для маленьких полагоджувачів своїх особистих справ, подолання плебейських нахилів до охлократії, яка так добре злютовує рабів у бойові лави...»
І далі: «За плечима Липинського стояла передусім давня традиція, заснована на безоглядній вірі в християнські принципи, і світили йому ідеали національної аристократії, виробленої на тих принципах. Тому він протиставив монархізм, консерватизм, аристократизм провідної верстви з її діяльною державотворчою позицією — звичним і популярним, осоружним для нього поняттям, таким як анархізм, лібералізм, демократизм, соціалізм і націоналізм» (Сучасність. — 1992. — № 5).
Слушними видаються і міркування «про монархізм» сучасного філософа О. Шморгуна: «Існування королів, королев, імператорів у країнах Західної Європи, Японії, де формально відсутня президентська форма влади, далеко не випадкове. Це зовсім не атавізм феодалізму, як нас учили багато років. Монарх — своєрідний символ згуртованості нації, збереження її традицій. Як показує досвід, зокрема Швеції, Англії, Іспанії, і в наш час він може дуже ефективно впливати на суспільне життя, компенсуючи відсутність у прем'єр-міністра президентських повноважень. (...) А тому давайте не впадати в оману якогось чергового народовладдя, від якої нас з геніальною проникливістю застерігав В'ячеслав Липинський (...)» (Політологічні читання: Українсько-канадський щоквартальник. — 1993. — № 4 — С. 203).
У світлі вищесказаного, в історіософському (а не конкретно-історичному) сенсі Ротове прилучення до творення «габсбурзького міфа» бачиться мені не тільки ретро-, а й перспективним; туга письменника за монархічною формою державного правління мала в собі, на мою думку, раціональне зерно.
Ця туга може знайти — і знаходить — відгук у сучасному надто релятивістському у своєму світосприйманні суспільстві, бо виходить за рамки ностальгії за ідеалізованою Австро-Угорською імперією і не тільки суголосна прагненням певних політичних кіл у різних країнах Європи (Росії, Польщі, Україні та ін.) до реставрації монархії, а й виражає потребу врощення в сучасні державні форми монархічних компонентів, потяг широких верств до освячення національно-історичних традицій і символів.
Л-ра: Всесвіт. – 1995. – № 3-4. – С. 142-146.
Твори
Критика
