Уривок з книжки «Час для кохання». Голлі Вільямс

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Віват» вийшла книга «Час для кохання». Голлі Вільямс

Публікуємо уривок для ознайомлення.

1947 рік. 1967 рік. 1987 рік. Три історії кохання в різні проміжки часу. Незмінними залишаються головні герої, які народилися в один день. І хай би в який час вони зустрілися, їм двадцять і вони до нестями закохуються одне в одного. Та неминуче щось стає на заваді їхньому щастю: класові розбіжності, соціальні ролі, амбіції. Тож їм доводиться обирати між обов’язками та почуттями, кар’єрою та стосунками, мріями та реальністю. Що двадцять років світ змінюється, тому стосунки щораз розвиваються по-іншому, непередбачувано. Це захоплива ностальгічна історія про політику, фемінізм, вільні стосунки та запаморочливе кохання, яке всупереч обставинам розквітає знову і знову.

Уривок

Липень 1948

Роуз запхала гілочку квітів апельсинового дерева в пасмо темного волосся Летті й відступила на крок. Знизу чувся тихий гуркіт автівки, яка чекала на звивистій під’їзній дорозі Фарлі-голлу, щоб відвезти їх до церкви.

• Поглянь на себе, — промовила Роуз, закопиливши пухкеньку нижню губку. — Просто… на диво гарна.

Тепер уже Летті прикусила губу: дівчина ледве стримувалася, щоб не застрибати. Від п’янкого захвату кортіло махати руками і ногами.

Сьогодні вона виходить заміж. І віднині належатиме Берті.

А Берті належатиме їй, і вона нарешті дізнається про нього все. Від цієї думки в неї аж живіт скрутило. А від усвідомлення того, що його та її батьки — два різні світи — ось-ось зустрінуться, у неї мало не підкосилися ноги.

І щоб не виявити свого хвилювання перед Роуз, Летті усміхнулася й розгладила руками сукню кольору слонової кістки.

Нарешті Роуз була із нею поруч. Супроводжувала кожний крок: допомагала вибрати весільне вбрання в тихій і запаморочливо дорогій крамниці в Йорку, потім натягувала сукню на її плечі, які тремтіли від хвилювання, а ще поїла нескінченною кількістю чаю. Того дня Роуз то плакала, то сяяла від щастя, і тепер її рожеве, мокре, круглої форми обличчя нагадувало півонію під дощем.

• Ну ось, а зараз поглянь на себе сама! — засміялася Летті, коли помітила на очах у Роуз сльози. — Щиро кажучи, не думала, що ти така сентиментальна.
• Авжеж, а що ти думала? Я обожнюю весілля, а ти моя найкраща подруга, до того ж виходиш заміж за цього поганця — мого єдиного брата! Просто… — Роуз не спромоглася до кінця протриматися на безтурботній хвилі, і її слова лунали далі глухо, наче крізь товщу морської води. — Просто я в захваті, що ви обоє такі закохані.

Летті розчулили зворушливі слова Роуз, і вона силувалася не зважати на дещо сумні нотки в її голосі. Роуз вочевидь була б рада постійно бачити молодят у Фарлі-голлі, дарма що це болісно нагадувало б їй про те, що сама вона досі незаміжня. Але вони з Берті вирішили переселитися до Лондона, тож тепер у Роуз не буде поруч ані брата, ані подруги, вона залишалася сама серед крижаного холоду, що його створювали вдома Амелія з Гарольдом…

Проте в Летті не було часу заглиблюватися в ці думки, бо вона й без них відчувала неймовірне напруження від доленосних подій у житті.

Роуз подала нареченій букетик квітів і підняла шлейф її сукні, коли та почала спускатися сходами. А там уже чекав на неї батько, очі якого зблиснули вологою, коли він побачив доньку на сходах.

На задніх сидіннях великої чорної автівки, яка рухалася повільно й м’яко, мов по маслу, Еван міцно тримав Летті за руку увесь час, коли вони мовчки їхали до церкви. Летті знала, що батько вкладає в цей жест усю свою любов до неї, яку не годен був висловити вголос. Але водночас вона усвідомлювала, що він намагається бодай так тримати під контролем подію, яка відбувалася без втручання з його боку.

Весільну церемонію вирішили святкувати на півночі, а отже і прийом мав відбутися у Фарлі-голлі за рахунок Брінкгерстів. Летті завжди мріяла вінчатися в місцевій капличці, але цей план, нікуди правди діти, здавався геть недоцільним: у Фарлі-голлі було просторо, служив цілий штат помічників, а самі господарі могли забезпечити бенкет усім необхідним — від численних запасів яєць, масла і вершків із власного маєтку до грошей на різні делікатеси, напої і живий оркестр. Тобі, коли приїздив на гостини, давав садівникам поради щодо того, якими квітами слід прикрасити будинок і церкву. Скористатися такими можливостями здавалося логічним — і справді, чому б не заощадити?

Та ось настав час повідомити її батьків.

Еван і Ангарад вислухали її спокійно, опустивши очі долу, на добре вишкрябану підлогу кухні. Летті ненавиділа себе, коли, затинаючись, пояснювала, що такою є традиція в родині Брінкгерстів. А цим вона перекреслювала звичай, знайомий її татові і мамі: як видають доньку заміж, то мусять узяти на себе бодай витрати на святкування. І лише після того, як утрутився Берті, з ходу вигадавши якусь химерну історію про старовинні аристократичні ритуали, вони знехотя погодилися.

Отже, вінчання відбувалося в родинній церкві Брінкгерстів у Нерсборо під керівництвом сімейного вікарія, дуже шанобливого, але такого старого, що він ледве тримався на ногах — він іще хрестив маленьких Берті та Роуз. «Усе це добре, — жартував Берті після того, як вони відвідали його за місяць перед церемонією, — якби він тільки не був такий старезний, щоб, бува, через нього свято не перетворилося на похорон…»

Летті здавалося, що було щось криводушне й неприємне в бажанні Берті скористатися послугами сімейного вікарія, якого він явно не поважав. А ще несамовито дратувало те, що вона мала давати клятву вірності в чужій для неї, величезній і зимній будівлі, — яка, зрештою, виявилася звичайною провінційною англіканською церквою, — куди мали прийти численні гості, яких вона перед тим ніколи не бачила, та й самому Берті було до них байдуже. І все замість затишної каплиці в рідному містечку, в тісній і дружній юрбі парафіян, яких вона знала мало не з колиски.

Берті був вельми здивований тим, що Летті вірить у Бога, але однаково був схильний, як їй здавалося, зводити її віру до любові, яку вона відчувала до власної громади, ритуалів, співів. Це він іще якось міг пояснити з погляду здорового глузду і ніяк не міг збагнути всього того, що їй давали розмови зі Всевишнім, як-от: легкість у всьому тілі, розмивання власних кордонів, злиття з чимось безмежним, вічним і прекрасним. Берті щоразу нітився, коли вони говорили про Бога.

«Прошу тебе, Господи, — шепотіла Летті, — хай сьогодні все мине добре». Зазвичай вона не насмілювалася просити в Нього щось для себе: геть не із цим було пов’язане її уявлення про Бога, — але просто вона боялася, що все раптом може піти шкереберть.

• Уже час, Летті, люба моя. — Еван дивився на доньку вдумливо й поважно. Він простягнув до неї руку, таку надійну і міцну під її тоненькою, невпевненою кистю. Двері церкви відчинилися навстіж, і, випнувши груди, Еван повів її проходом між рядами лав уперед — до нового життя. До її нової родини.

Гримнув орган — заголосно для її вух, — і до них повернувся цілий ліс облич із двох боків.

Останнім озирнувся Берті. Йому хотілося закарбувати цю мить для себе в особливий спосіб. Після довгих місяців суперечок із рідними, підготовки церковної церемонії, прийому, списку гостей саме весілля дедалі більше скидалося на виставу, задуману не для них, а для інших людей.

Проте йому це було не до вподоби. Він хотів, щоб їхнє весілля допомогло йому і Летті краще зрозуміти одне одного.

А ось і вона. Повільно вирушає до нього — струнка, бліда і схожа в гладкій сукні, з прямим волоссям на відполіровану статую. Їхні очі зустрілися, і миттю спалахнув той самий вогник, що він його побачив того дня, коли вони вперше побачили одне одного в маленькому бреконському пабі.

Мить у часі. Мить поза часом. Коли в людній залі їхні очі промовляли: кохаю, і ніхто цього не чув, крім них самих.

І те занепокоєння, що огортало Берті, коли він чекав на неї, а два ряди присутніх у церкві з тривожною цікавістю роззиралися довкола, нараз кудись поділося. Як довго вони йшли до цього, як важко було обом родинам. Але воно того було варте.

А тоді час прискорився: церемонія проминула вервечкою яскравих митей, які він намагався осягнути і втримати в пам’яті. Гучне Еванове «Я», від якого мало не луснуло скло у вітражних вікнах, коли його спитали: «Хто віддає цю жінку?» Затинання вікарія, що намагався вимовити «Переґрін» — друге ім’я Берті, яке він сам ненавидів, — і це розвеселило Летті, і вона круто звела догори свої тонкі чорні брови. Нерішуче підспівування гостей, коли всі голосно затягнули Calon Lân, тобто «Чисте серце», валлійський гімн, на якому наполягла Летті попри певний опір самого вікарія. Усміх на обличчі Тобі, коли він виніс обручки. І м’які, спокійні звуки оркестру.

• Кохати, шанувати й підкорятися…
• Доки смерть не розлучить нас…

«Так», — подумав Берті.

Правильно підібрана обручка легко, мов ключ до замка, ковзнула на її палець.

«О Боже», — подумала Летті.

А тоді всі заходилися цілувати молоду, а головне — Берті, її Берті, коли враз усе довкола зникло. Відтак вона виступила із церкви назустріч новому життю, а дзвони бамкали, і бамкали, і бамкали лише для них.