З любов’ю до рідного міста (Київ у творчості Олеся Лупія)
Олесь Козуля
Олесь Лупій запам’ятався мені з 60-х років своїми тонкими, інколи сміливими порівняннями, метафорами. Це ж він написав: «Гірко плачуть зрубані тополі, і тополям вкоротили волі»,
«Якому серцю Вітчизна найближча, те серце злетить найвище»,
«Село. Тут джерела мої і твої, Тут найперші людські інститути: інститут розуму, пісні і рідної мови», «Київ в ніч похмуру якори закинув, Чернеча бандурою будить Україну»...
Запам’яталися й слова видатного майстра Андрія Малишка про зовсім юного тоді поета: «Пригляньтеся уважно до його писань, адже він увесь повен тонкої акварельної прозорості і того хорошого оптимізму, що не цурається гострих граней чи болючих імпульсів людської душі... Вся палітра його кольорів ніби облита свіжою росою з пахощами червневих гроз і обріїв... Ми віримо, що надійний талант Олеся Лупія завжди виведе його на тверду дорогу праці і нових відкриттів, до того світла й чистоти, яких він так жагуче прагне у своєму житті».
Знайомлячись із творчістю Олеся Лупія, я помітив, що у нього багато віршів і поем та й прозових творів, присвячених Києву чи, інакше кажучи, на київську тематику, і вони заслуговують окремої розмови. Київ без сумніву по-справжньому надихнув поета, це помічаємо в його перших віршах, перших збірках. Відчувається, що це не просто залюбленість в красиве місто, а прагнення перейнятися всією глибинною історією, падіннями і злетами нашої прадавньої столиці, сказати і своє слово про ці смарагдові пагорби над вічноплинною рікою:
Я гордий, що стольний граде,
Полоняєш мільйони...
Що на тобі від Вкраїни
Дніпра бурштиновий перстень.
«Мрія і думка « із збірки «Майовість»
Вражає вірш «Біля стіни київського собору», в якому тонко передано почуття людини, яка усвідомлює свою кровну спорідненість з усіма попередніми поколіннями, із тими дбайливими майстрами, які у віддалених століттях плекали свою духовність і високу культуру:
Стіна цеглин, здається, ще гарячих,
Коричневим і нині віддають...
Торкаюся до них і відчуваю,
Як повниться теплом моя рука
З далекого десятого століття,
Як струменіє кров, віддаючи
Своє тепло давно забутих предків.
Зворушлива «Балада про київські дзвони», де відтворено трагічні сторінки 1651 року, коли польсько-литовські війська нагло захопили Київ, храми спалили, дорогоцінні коштовності обікрали, а серед них і дзвони. Це історичний факт: литовський гетьман Радзивілл наказав слугам відвезти київські дзвони до свого маєтку. Автор одухотворює дзвони, вони хоч і полонені, але нескорені духом.
Коли у замок привезли
І там підвісили на балці,
Вони тужливо загули,
Неначе у неволі бранці.
З любов’ю пише поет про Божі храми. Церкви, собори викликають у нього цікаві асоціації, метафори, порівняння, вони зігріті особливим душевним теплом.
На схилі зеленавому стоїш —
Легкі колони, срібло-білі стіни,
Як досконалий силабічний вірш,
Коштовний знак старої України.
Та найбільше віршів О. Лупій присвятив сучасному Києву, особливо Печерську, де він мешкає. Тут ним оспівано кожну історичну пам’ятку, кожну вулицю, парки, сади. Усі речі створені під враженням пережитого, відчутого в глибині душі. В цьому їхня оригінальність, первинність:
Печерськ високочолий, древній,
Як літописець сивих літ,
Прочитую твої дерева,
Мов книги до найтонших віт.
Слова правдиві, рідні, віщі,
Минуле в них і наші дні.
Стоять, як на великім вічі,
Ряди столітніх ясенів.
Непрості роздуми викликає і пейзажна лірика. Поет дбає про філігранність образу, про асоціативну свіжість, ясність вислову. У численних творах різноманітного жанру О. Лупія «собор із сонцем розмовляє». І це зрозуміло, бо моральним та духовним стрижнем українського народу залишалася національна церква — православна, пізніше і греко-католицька. Саме церква плекала мову, письменність, видавала українські книжки, відроджувала і розвивала національне шкільництво, надихала українців на боротьбу за національне визволення. І саме цей стрижень був знищений Москвою у приєднаній Україні. Уже наприкінці XVIІ-го століття українська церква була віроломно поглинута Московським патріархатом, а з початком XVIІІ-го було заборонено друкування українських книжок та українське шкільництво. Двічі вже у ХХ-му столітті Москва кривавими методами знищувала Українську автокефальну православну церкву. 1946 року настала черга ліквідації Української греко-католицької церкви у Західній Україні, яка об’єднувала навколо себе більшість українців і без усунення якої кардинальне зросійщення їх було неможливе. Тому й не дивно, що сьогодні анти-українські сили так багато уваги приділяють розвиткові російської православної церкви в незалежній Україні, віддавши їй і святиню українського народу — Києво-Печерську лавру.
Першим історичним твором Олеся Лупія, з яким познайомився, був роман «Падіння давньої столиці» — його мені доручили редагувати під час видання у популярній серії «Український історичний роман». Щиро кажучи, я дістав не тільки насолоду від читання цього неординарного твору, а й значно поглибив свої знання з нашої давньої історії, зокрема літописного Києва. Наскрізна національна ідея, яка і нині живе, — єднання усіх українських земель. Це бачимо в тому, як воїни Галицько-Волинського князівства і воїни Київщини стали разом на захист рідної землі від татаро-монгольської навали на високих берегах Дніпра. Серед найвдаліше виписаних образів — князь Данило Галицький. Перед нами постає справді мужній, безстрашний воїн, мудрий і передбачливий державотворець, згодом перший український король.
З особливою симпатією відтворено в романі образ літописного воєводи, галичанина Дмитра — посадника князя Данила Галицького, провідника військових дружин і народного ополчення. В окремих епізодах помітний авторський суб’єктивізм, особливо в описі родинних стосунків воєводи, його родоводу, але все настільки переконливо подано, що віриш кожному слову, власне, могло ж бути так насправді. Але що найцікавіше — маємо перший твір в українській літературі, де художньо, переконливо висвітлено тривалу тримісячну, а не кількаденну, як твердили шовіністично настроєні історики тоталітарного режиму, боротьбу киян із татаро-монгольськими полчищами. Падіння Києва — це не тільки велика поразка, а й високий героїзм наших предків, які прийшли з усієї України-Руси захищати рідний Київ, — ось що засвідчує письменник Олесь Лупій.
Роман «Падіння давньої столиці» викликає глибокі роздуми. Чому у ті часи не було поділу нашого народу на східняків і західняків, а була єдина сім’я? Чому і сьогодні, продовжуючи підступну справу червоної Москви, різні яничари намагаються роз’єднати українців, перебільшуючи регіональні відмінності «східняків» від «західняків»? Чи не продовжують вони запопадливо прислужуватися «білокам’яній»?
Історія свідчить, що лише з початком XVIII століття державні кордони в Україні стають більш-менш визначеними, хоч і тоді міграція українців зі сходу на захід і навпаки не припинялася аж до встановлення більшовиками «залізної завіси». А до XVIII століття українське населення лівобережжя і правобережжя цілком вільно переливалося в обох напрямках.
Найславетнішими нашими гетьманами були Петро Конашевич-Сагайдачний, який народився в Галичині, вчився на Волині, а зрілі роки провів на Запоріжжі та в Києві, а також Богдан Хмельницький, народжений на Львівщині, де здобув освіту, а прославився на Запоріжжі та всій Україні, його урочисто вітав стародавній Київ. Перший український президент, академік Михайло Грушевський народився в галицькому Холмі, навчався в Київському університеті, тривалий час працював у Львові та Києві, отже, належить і заходу і сходу. У буремні 1918-1920 роки тисячі «західняків» — січових стрільців під проводом полковників Євгена Коновальця та Андрія Мельника, вояків Української Галицької армії, відіграли надзвичайно важливу роль в історичних подіях того часу, прийшовши на допомогу Києву — столиці Української Народної Республіки. Логічним завершенням взаємного зближення «західняків» і «східняків» став акт Злуки УНР та ЗУНР в єдину державу 22 січня 1919 року задовго до так званого «возз’єднання» українських земель комуністичним режимом. Ідея соборності, єдності навколо святого і стародавнього стольного Києва завжди була провідною для нашого народу.
Київська тематика присутня і в повісті О. Лупія «Гетьманська булава». Хоча всі шляхи в Україні в середині XVII століття схрещувалися в Чигирині, але духовно над усім володарював стародавній Київ. Про нього часто думає гетьман Виговський і не тільки тому, що в юності там навчався, що там була батькова оселя, а й тому, що священна духовна серцевина постійно притягувала його. До Києва він їде прийняти благословіння від Київського митрополита, провідати друзів, побути хоч днину із рідними. «Справжню полегкість відчув Виговський у батьківському домі, де багато що нагадувало про молодість, — читаємо у повісті. — Перед сном вийшов на ганок.
Свіже холодне повітря враз відігнало сонливість, а різкий вітер із дніпровських ярів нагадав, що тут поряд за стінами нічної темряви стояли святині рідної землі, — і Десятинна церква, і собор святої Софії, і Михайлівський Золотоверхий». Як ці думки перегукуються із романом «Падіння давньої столиці».
Із драматичної поеми О. Лупія «Княжий суд» постає розумний, мужній, далекоглядний вождь полян Кий. Він не задовольняється малими успіхами, для нього головне захистити свій замок на горі над Дніпром, а потім розбудувати місто, де б спокійно жила його родина, дружинники, численні ремісники, майстрові, втікачі з віддалених міст і сіл. Автор зумів створити і колоритний образ будівничого Коса, який, повернувшись з візантійського полону, палає бажанням спорудити над Дніпром перший християнський храм.
Мабуть, найбільше пощастило драматичній поемі О. Лупія «Любов і лад». За її мотивами був створений двосерійний телефільм «Малуша», який здобув схвальну оцінку глядачів і критики, а радіовистава за назвою «Кохана київського князя» протягом багатьох років звучить в ефірі і щоразу викликає немало листів-відгуків від слухачів. Справді, час підтвердив, що це один із найкращих драматичних творів О. Лупія.
У липневому номері за минулий рік журналу «Кур’єр Кривбасу» опублікований новий твір О. Лупія — драма «Закоханий четар». Події відбуваються влітку 1919 року, коли війська Української Галицької армії з окремими частинами армії УНР звільнили Київ від більшовиків, але в скорому часі через підступність і віроломність білогвардійців змушені були відступити. На тлі трагічних подій не згасає кохання юної киянки Ярини та молодого четаря УГА Романа Рісного. Твір читається з неослабним зацікавленням. Віриться, що з таким же інтересом кияни дивилися б і виставу, якби її здійснив якийсь із столичних театрів. Я цілком поділяю думку критика Сливинського, який у рецензії на цей твір «Сила закоханого четаря» («Час», Х. 1997) пише: «Яке б то було театральне дійство... Тут іще, сказати б, народжується дивовижної сили сплав чистої людської любові поміж юнаком і дівчиною з любов’ю вищою до України».
Доречно згадати, як його було звільнено з посади відповідального секретаря «Літературної України» 1972 року за статтю «Собори душ людських» та інші критичні й публіцистичні матеріали. Він щиро висловлював почуття до України, зокрема у таких віршах, як «Самостійна Україна», який часто передруковують і передають по радіо, «Таємниче починалась днина», «Час повернення», «Рідне», «Українські лицарі»... Тут, у стародавньому Києві, проголошено незалежність нашої держави, звідси вона, як море, розлилася по всій нашій землі. Та поет закликає не заспокоюватися і завжди бути на чатах, бо:
Знов підповзають чорні корогви,
Нагадують про шал страшного іга,
Та забувають кляті вороги,
Що ти під захистом архістратига,
Що ти під його іменем святим
Повинен дочекатися раїни.
Стоїш іконостасом золотим
В блакитному соборі України.
Думається й таке. Зараз ми розбудовуємо незалежну державу, тому найбільше треба дбати про виховання нового покоління українців на славних традиціях і звичаях. Це передусім приналежність стародавньої України до Трипільської та антично-грецької цивілізації, це світова слава могутньої Київської Руси-України, це неперевершені шедеври українського іконостасу, традиції київського і львівського православних братств, інтелектуальні і мистецькі здобутки Острозької школи і Києво-Могилянської академії, це українське бароко, героїчна Запорозька Січ. А також вишукане оточення високоосвічених державних мужів — князів, гетьманів, видатних митців, письменників, філософів. Тобто наша історія і культура спроможні просвітити, облагородити, гуманізувати наше суспільство, отже, творити національний державницький світогляд і тим самим прокласти шлях і до економічного піднесення України.
Багато корисного для цього можна почерпнути і в творах Олеся Лупія. Скільки захоплюючих рис справжнього українського лицарства і високої культури в образах князя Кия і будівничого Коса, князя Святослава, воєводи Дмитра, князів Данила і Василька, київських бояр, ремісників, гетьмана Виговського, полковників Богуна, і Гуляницького, четаря Романа Рісного. Жаль, що наша критика ніби обходить стороною такі твори, які нині можуть прислужитися загальнодержавній справі виховання. Було б доречним і вчасним ввести до шкільних програм історичні твори О. Лупія «Падіння давньої столиці» і «Гетьманська булава».
Роздумуючи над творами О. Лупія, доходиш висновку: та в усі часи, в усі роки Київ був наш, незважаючи на те, які тут зайди тимчасово не перебували, він завжди був і буде українським. Це засвідчують романи, повісті і поеми, вірші талановитого митця і патріота — киянина Олеся Лупія.
Л-ра: Київ. – 1998. – № 5-6. – С. 128-131.
Твори
Критика
