Літературний портрет доби: життєвий і творчий шлях Олеся Лупія
Т. Щерба
Олесь (Олександр) Васильович Лупій народився 28 березня 1938 року в селі Нова Кям’янка Жовківського району Львівської області.
Після закінчення Київського університету (1961) працював у редакціях республіканських газет «Молодь України», «Літературна Україна», звідки був звільнений за статтю «Собори душ людських» про роман Олеся Гончара «Собор».
Був редактором альманаху «Поезія», серії книг «Бібліотечка поета». З 1991 року - відповідальний секретар, заступник голови Спілки письменників України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка (1994), заслужений діяч мистецтв України.
Автор п’ятнадцяти збірок поезій, серед яких найвідоміші: «Вінки юності» (1957), «Майовість», «Перевал», «Невпинність», «Любов і лад», «Довголіття бджоли», «Кольорами предків», «Повернення лицарів», «Золоті еклоги», «Птахи небесні», «Вибрані твори».
Видав понад десять романів і повістей, серед них - «Милява», «Грань», «Грець», «Відлуння осіннього грому», «Чоловіки не відчувають болю», «Нікому тебе не віддам», історичні романи «Падіння давньої столиці», «Гетьманська булава».
Написав сценарії художніх фільмів: «Малуша», «Багряні береги», «Данило - князь Галицький», а також збірки поезій і новел для дітей. Окремі його твори перекладені російською мовою і видані в Москві, а також польською, білоруською, молдавською, литовською, німецькою, іспанською мовами.
Ціле суцвіття імен шістдесятників (до яких належав і Олесь Лупій), за якими сотні талановитих книг поезій, романів, поем, балад, повістей, мистецьких полотен, кінофільмів, музичних творів, театральних вистав. Спочатку їхні твори широко друкували «Літературна Україна», «Дніпро», «Зміна» (тепер «Ранок»), «Дзвін», «Вітчизна», інші газети й журнали, і ці публікації викликали велике зацікавлення інтелігенції, студентської та шкільної молоді, можна сказати, сколихнули ціле суспільство. Потім, після перших репресій, влада запровадила жорстоку цензуру; і вже рідко кому щастило опублікувати свій твір у первісному вигляді.
Хто не погоджувався на редакторські виправлення, для того закривався шлях до читачів. З’явилися чорні списки заборонених авторів. І тут на підмогу прийшли українські журнали й газети із зарубіжжя - США, Канади, Англії, Німеччини, Австралії, Чехословаччини, Польщі, де передруковували кращі твори шістдесятників або публікували нові, передані нелегальним шляхом на Захід. Рідко хто з них бачив ті публікації, переважно довідувалися про них від друзів, знайомих або через радіопередачі.
Широкого розголосу набрала антологія Богдана Кравціва «Шістдесят поетів шістдесятих років» (Нью-Йорк, 1967, «Пролог»), де вміщена добірка віршів Олеся Лупія. Ще через рік видавництво «Молода Україна» (Торонто - Нью-Йорк) надрукувало роман Олеся Лупія «Грань», який полюбився читачам в Україні і за кордоном і який із осудом зустріла комуністична влада. Десь у той час, згадує письменник, його викликали в ідеологічний відділ ЦК комсомолу і стали розпитувати, як він ставиться до таких публікацій своїх творів за кордоном. Сам Олесь Лупій нічого не міг відповісти, бо принаймні ніколи не бачив тих видань. Один із працівників відділу поклав перед письменником тоненький великого формату журнал. Так Олесь Лупій вперше побачив український зарубіжний часопис «Смолоскип».
Ось як згадує сам письменник про той час: «Нелегко нині передати тодішні душевні почуття. Наша національна символіка на обкладинці, навіть незвичайний шрифт, спогади із дитинства, коли мій дядько, політвиховник куреня «Галайда» Михайло Лупій приносив подібні видання до батьківського дому, і думка, що десь у світах нині є мужні люди, які обстоюють усе наше рідне, породила теплу хвилю, яка обгорнула все моє єство і сповнила ще більшою вірою і впевненістю - ми врешті-решт звільнимося з імперської неволі. Мені не дозволили оглянути весь журнал, а відразу показали сторінку, де була надрукована велика збірка моїх віршів, раніше опублікованих у «Літературній Україні», «Дніпрі» та моїй збірці «Майовість». «Прочитай ось це!» - у наказовій формі звелів працівник ЦК комсомолу і ткнув пальцем на вступне слово, де писалося, що я є одним із активних поетів-шістдесятників і зараз мене заарештовано. На душі стало ще тривожніше, спочатку подумалося, чи це не якась провокація. «Чому мовчиш? - вивів мене із задуми апаратник. — Це ж неправда, ти на волі». «Нині на волі, а завтра все може статися», — подумалося мені. «А який підбір віршів: все про Україну, про минувшину, про смуток і жодного вірша про радянську дійсність. Із тобою радилися?» Я заперечив, сказавши, що вперше бачу цей журнал і публікацію. «Тоді ти повинен написати заяву і засудити такі дії буржуазних націоналістів, які використовують твоє ім’я, друкують, як хочуть, твої вірші. Ти прочитай уважно, там все твоє? Може, щось пропущено, щось дописано...» У кількох віршах справді були пропущені окремі строфи, але про це промовчав і підтвердив, що в публікації все гаразд. «Диво, - закивав головою апаратник. - Коли читаєш твої вірші у такій підбірці, можна подумати, що ти націоналіст. Розумієш? А ти ж комсомолець, хороший, молодий поет. Ми тебе посилали на з’їзд і сподівалися, що ти зрозумієш нашу підтримку...» Він ще довго говорив, повчав, радив виступити із заявою-протестом у пресі. Я відповів, що почуваюся вкрай схвильованим і щось писати зараз не можу, а через декілька днів повідомлю про своє рішення. Минув тиждень, і секретарка газети «Літературна Україна», де я тоді працював, передала записку того апаратника, але я не подзвонив йому. Після того контакти з ЦК комсомолу, як і так звана їхня підтримка, були припинені. Відтоді я з великим зацікавленням читав журнал «Смолоскип», а згодом книжки одноіменного видавництва, які передавали друзі, рідні та колеги.
Відверто кажучи, не вірилося тоді, що так швидко настане час, коли осередком видавництва стане Київ. Нині ми є свідками активної діяльності «Смолоскипа», який найперше підтримує талановитих молодих людей, видає нові романи й повісті, вірші й поеми, антології, підручники, спогади учасників визвольних змагань, політв’язнів і репресованих. Згадуючи різні поневіряння та знущання цензорів тоталітарної імперської доби, радію, що збірка моїх поетичних творів виходить у «Смолоскипі», який нині так яскраво палає в самостійній Українській державі».
«Зелене весілля» - збірка поезій, видана в Києві 1998 р. у видавництві «Смолоскип», обіймає 77 віршів і одну поему з однойменною назвою. Збірка складається із чотирьох розділів: «Коли тебе коронували», «Щовечірні медитації», «У тиші моляться собори», «Кримські акварелі».
Добрий день, Україно, тобі
На Дніпрі, на Дністрі, на Дінці,
Де собі небеса голубі
Заплели золоті промінці.
Де в полях бубнявіють жита,
Благовіст оповив цілий край.
Де веселка рясна вироста,
Як святковий новий коровай.
Добрий день, Україно свята,
Чую гомін далеких віків,
Як дитячі співучі вуста
Опановують мову батьків.
Рідні наспіви, рідні слова,
Рідні символи і кольори.
Жовте сонце, немов булава,
Сині хмари, немов прапори.
Добрий день, Україно, тобі
На Дніпрі, на Дністрі, на Дінці,
Де собі небеса голубі
Заплели золоті промінці.
Цій поетичній публіцистиці надають художності не стільки риторичні оклики чи експресивна лексика, яскраві образи, позичені з народних дум, пісень, скільки висока напруга пристрасті, напнутої, мов тятива, межи полярних сил: з одного боку - вічний народ, його волелюбна козацька кров, з іншого - вороги українського народу. Ліричний герой відстоює національний дух, честь України, любов до рідної землі, мови й ненависть до ворогів (яка притаманна була і Т. Шевченку, І. Франку, Лесі Українці, Є. Маланюку, В. Симоненку...).
Справжню любовну лірику аналізувати, розкладати по поличках гріх. В. Симоненко якось говорив: «Рецензувати поезію — значить цитувати її. Ніякий переказ, ніякі коментарі не в силі відбити всі барви, тони і півтони, настрої і найтонші порухи душі».
«Зелене весілля» - це назва поеми, яка дала назву цілій збірці. Перед нами - особливий жанр: поема- цикли; її частини досить самостійні (вони б могли мати окремі назви), але тісно між собою пов’язані, однак не стільки спільним сюжетом і персонажами, скільки єдиним почуттям і художньою ідеєю. Це почуття тривоги за санітарку із сотні «Хорти» і лицаря із сотні «Верхрота», за відважних легенів, що пішли до чоти УПА. Поет розповідає про їхню звитягу і щире велике кохання, якому не судилося розквітнути, життя, яке обірвалося на найвищій ноті...
...Хто нині згадає про тих молодят.
Про їхнє велике кохання?
Хіба тільки сокіл прилине, як брат.
Побуде, почує зітхання
І знову злетить у захмарну блакить,
Щоб душі отих відшукати.
Хто щиро умів усім серцем любить
Й життя за кохання віддати.
Збірка «Золоті еклоги» (Львів, видавництво «Логос», 1999) обіймає дві балади, одну поему, вісімдесят сім поезій різних за жанрами і тематикою.
Ще в далеких 60-х роках XX століття Андрій Малишко писав про нього: «Надійний талант Олеся Лупія виведе його на тверду дорогу праці й нових відкриттів, до того світла й чистоти, яких він так жагуче прагне у своєму житті».
Отже, ще в 60-х роках Олесь Лупій узяв свою загінку на поетичних гонах української літературної ниви, так і веде її по сьогодні безперервно і невтомно, віддаючи улюбленій справі свою силу, талант і душу, як добрий косар.
«Гетьманська булава» - гостросюжетний твір про трагічні події XVII ст. коли вирішувалося: бути чи не бути Україні як державі. У повісті психологічно тонко і переконливо виписано образи гетьмана Івана Виговського, полковників Петра Дорошенка, Івана Богуна, Мартина Пушкаря, молодого Юрася Хмельницького, відтворено героїчні сторінки Конотопської битви 1659 року, що уславила українське козацтво.
Історичний роман «Лицарі помсти» (2001) - це твір про морські походи запорозьких козаків, ця тема цікавила автора ще з дитячих літ, коли він вперше почув розповідь про минулі події, легендарний край —- Запорозьку Січ, про Чорне море - загадкове і таємниче.
Згодом Олесь Лупій перечитав немало книг і найперше наших видатних істориків В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Яворницького. Автор згадує: «Пізнавши всю трагедію українського народу в минулому, не раз побувавши на Чорному морі, я почав задумуватися: а чому ж так сталося, - од віку наша Україна була морською державою, од віку українці були не тільки дбайливими хліборобами і мужніми воїнами, а й відважними моряками, для яких не було проблемою вздовж і впоперек перепливти Чорне море, подолати Босфор і Дарданелли, на рівних змагатися із грецькими і турецькими флотами і часто перемагати супротивників. То чому ж тут, на наших землях, на нашому морі, творили собі славу інші народи, і їхнє возвеличення дійшло до того, що про колись славетні походи наших предків або замовчувалося, або говорилося напівправду, надто лаконічно, ніби між іншим, і ледве не ставилося під сумнів, чи українці могли бути моряками».
На наших очах підростає наймолодше покоління українців, і воно повинно знати правдиву історію свого народу. Його потрібно постійно захищати від фальшивих історій ультрашовіністичних авторів, книги яких заполонили ринки в Україні. Ось із цією метою і написаний історичний роман «Лицарі помсти», в якому Олесь Лупій відтворив події середини XVII ст. на Запорожжі, на Чорному морі, в Чигирині та Стамбулі, виписав колоритні, неповторні образи талановитих полководців і отаманів від Богдана Хмельницького до Антона Ждановича - людей високоосвічених і добре вихованих. Примхлива доля не раз їх ставила у безвихідь, і вони, керуючи полками і корпусами, долали ворога або змушували його втікати з поля бою. У морських походах і битвах запорозькі козаки не шукали романтики чи можливості розбагатіти, завжди в них на першому місці було визволення земляків із невільницького полону та захист рідного краю.
Про мужність і героїзм українських моряків є сотні свідчень у вітчизняних і зарубіжних хроніках, літописах, архівних документах. Ще в XVIII ст. французький Історик Жан Бенуа Шерер писав, що завдяки своїм численним плаванням по Чорному морю запорозькі моряки-козаки так добре його пізнали, що почувалися на морі більш певно вночі, аніж турки серед білого дня. Вельми цікаве для нас і свідчення турецького літописця XVII ст. Наїма: «Можна впевнено сказати, що неможливо знайти на цій землі сміливіших людей, які так мало дбали про своє життя і так мало боялися смерті».
Нам хочеться, щоб молоде покоління українців не тільки добре знало історію рідного краю, пишалося звитягами наших предків, а й усвідомлювало, яке значення для нас нині мають Чорне та Азовське моря, почувалося на них володарем і господарем, тим більше тепер, коли Україна є самостійною державою. Задля цієї благородної мети Олесь Лупій написав цей роман, задля цього ми доторкаємося своїми серцями не лише до сивої давнини, а й до нашої духовної пам’яті.
Л-ра: УЛШ. – 2003. – № 5. – С. 14-18.
Твори
Критика