Чому австралійські тварини нагадують інопланетних істот
З часів Дарвіна біологи знають, що найцікавіші експерименти еволюції проходять на островах. А якщо відрізати від решти світу цілий континент, то результати будуть ще дивовижнішими. Саме це сталося з Австралією, природа якої після 30 мільйонів років ізоляції почала нагадувати інопланетну. Еволюція тут йшла своїм шляхом: наприклад, багато екологічних ніш зайняли сумчасті, які майже зникли в іншому світі, не витримавши конкуренції з плацентарними ссавцями. А різноманітність довкілля дозволило з'явитися численним видам птахів і рептилій. При цьому більшість мешканців Австралії – ендеміки, тобто зустріти їх можна лише тут.
Качкодзьоб
Австралія - батьківщина безлічі химерних створінь. Однак якщо вибирати з них найнезвичніше, то перемогу напевно здобуде качкодзьоб (Ornithorhynchus anatinus) — звір з качиним дзьобом, густою шерстю та бобровим хвостом, який живе у воді та відкладає яйця. Перша зустріч європейських учених із цією твариною закінчилася конфузом. Коли в 1798 році його тушку привезли до Великобританії, багато зоологів вирішили, що перед ними майстерна підроблка, і навіть спробували знайти на ній сліди швів, що з'єднують дзьоб качки з тілом бобра. А ті, хто все-таки повірив у реальність качкодзьоба, вважали його неприродною поміссю птаха та звіра.
Сьогодні вчені знають, що качкодзьоб зовсім не гібрид, а ссавець — щоправда, дуже примітивний. Подібно до рептилій, качконоси відкладають дрібні яйця, покриті шкірястою шкаралупою, проте дитинчат, що вилупилися з них, вигодовують молоком, яке витікає з розширених пор на череві матері. Інша пташина риса качкодзьоба — м'який дзьоб, усіяний чутливими до електрики клітинами. З його допомогою звір знаходить під водою їжу: хробаків, раків та інших безхребетних. А ще у самців качкодзьобів є отруйні шпори, що використовуються у шлюбних турнірах.
У минулому австралійці полювали на качкодзьобів заради їхнього хутра. Людська активність, наприклад, вирубування лісів та забруднення річок, і сьогодні завдає шкоди популяції цих дивовижних звірів, проте не можна не визнати, що ставлення до них змінилося. У наші дні качкодзьоби перетворилися на один із головних символів Австралії, а також приманку для туристів. Не дивно, що одним із талісманів літніх Олімпійських ігор у Сіднеї у 2000 році було обрано качкодзьоба на ім'я Сід. Його партнерами стали інші австралійські ендеміки: кукабара Оллі, і єхидна Міллі. Єхидни, до речі, припадають качконосам найближчими родичами: обидва види належать до загону однопрохідних, який не зустрічається за межами Австралії та сусідньої Нової Гвінеї.
Тилацин, або сумчастий вовк
В 1642 нідерландський мореплавець Абель Тасман причалив до берегів острова, який пізніше отримає його ім'я. Група, відправлена їм на обстеження невідомої землі, повернулася з тривожними новинами: її члени натрапили на сліди диких звірів із кігтями, як у тигрів. Це була перша зустріч європейців зі слідами сумчастого вовка (Thylacinus cynocephalus) — найбільшого сумчастого хижака, який дожив до сучасності. Протягом наступних століть білі колоністи побоюватимуться цих звірів, помилково звинувачуватимуть у вбивствах худоби та нещадно переслідуватимуть.
Одного погляду на зображення сумчастого вовка достатньо, щоб зрозуміти, чому європейці його так не злюбили. Цей звір виглядає точнісінько як звичайний вовк, з хижими звичками якого вони були добре знайомі. Ілюзію псує хіба що довгий хвіст і жовтувато-буре забарвлення з поперечними темними смугами на спині та попереку. Проте подібність сумчастого і справжнього вовків — не свідчення їх спорідненості, а лише результат конвергенції (так біологи називають явище, у якому види, що походять від різних предків, але пристосовані до подібного способу життя, стають схожими друг на друга). Зайнявши нішу швидконогого мисливця, сумчастий вовк набув багатьох рис, характерних для сімейства псових. В Австралії є й інші сумчасті двійники плацентарних ссавців. Серед них сумчасті кроти, сумчасті мурахоїди і навіть сумчасті летяги, які освоїли плануючий політ.
Колись сумчасті вовки мешкали по всій Австралії, але не витримали конкуренції з динго, завезеними з Південно-Східної Азії близько трьох тисяч років тому, і повсюди вимерли, крім Тасманії. Однак острів не став для них безпечним притулком: у першій половині ХХ століття європейські колоністи повністю винищили цей вид. Останній його представник, самець на прізвисько Бенджамін, помер у зоопарку міста Гобарт у 1936 році. На архівних кадрах можна побачити, як він безцільно бродить своїм вольєром.
Деякі ентузіасти вірять, що сумчасті вовки все ще ховаються в густих лісах Тасманії, проте вчені не сприймають подібні заяви всерйоз. На жаль, цей вид далеко не єдина жертва європейської колонізації Австралії: за розрахунками зоологів, за останні століття безповоротно зникло близько 30 видів місцевих ссавців, а багато інших опинилися на межі вимирання.
Тасманійський диявол
Під загрозою опинився й інший житель Тасманії — тасманійський диявол (Sarcophilus harrisii), найбільший сумчастий хижак, що дожив до наших днів. До середини 1990-х він відносно непогано уживався з людьми, проте з того часу населення виду скоротилася більш ніж на 80%. Виною всьому інфекційний рак, який передається від однієї особини до іншої при укусах за морду і призводить до смерті лише за рік-півтора. Австралійці докладають величезних зусиль для порятунку тасманійських дияволів. Зокрема, запустили проект створення здорової популяції цих тварин у материковій частині Австралії, де вони вимерли близько трьох тисяч років тому. Після кількох років планування в березні і вересні 2020 року 26 дияволів випустили на території, що охороняється на сході континенту. Найближчими роками до них приєднаються ще 40 особин. Фахівці сподіваються, що нова популяція дияволів не тільки стане страховкою для вимираючих родичів з Тасманії, а й допоможе місцевій екосистемі справлятися із завезеними видами, такими як кішки та лисиці.
Квока
Квока (Setonix brachyurus) - наочний приклад того, як неприязнь білих колоністів до австралійської фауни поступово змінилася бурхливим коханням. Перша зустріч європейців з цими маленькими кенгуру відбулася у 1658 році, коли нідерландські моряки помітили на острові Роттнест біля узбережжя Західної Австралії тварин, яких вони прийняли за диких котів. Через сорок років квокки удостоїлися більш докладного, хоча і дуже критичного опису. Мандрівник Віллем де Вламінк, який побував на Роттнесті в 1696 році, порівняв їх з величезними пацюками і здивувався, що такі дивні створіння взагалі існують у природі. Він же дав острову назву, яка в перекладі з нідерландської означає «Острів щурячих гнізд».
Квоки – ендеміки Південно-Західної Австралії. У минулому їхня популяція була досить численною, але поява європейців не пішла тваринам на користь. Люди перетворили багато улюблених місць проживання цих мирних травоїдних сумчастих на сільгоспугіддя і, що ще гірше, привезли з собою лисиць і кішок. Проти цих майстерних мисливців квока не мала жодного захисту. Не дивно, що їхня чисельність значно впала і на материку вони збереглися лише в кількох обгороджених заповідниках. Єдині місця, де квоки процвітають — це острови Роттнест і Бальд біля австралійського узбережжя, куди завезені хижаки не проникли. На жаль, зі схожими труднощами зіткнулися і багато інших аборигенних ссавців Австралії, насамперед дрібні сумчасті та гризуни. З 2013 року австралійська влада реалізує план з охорони квок, який включає боротьбу із завезеними хижаками та збереження лісів.
Протягом століть про існування квок знали лише деякі зоологи. Однак у середині 2010-х років ці тварини стали справжніми зірками інтернету. Вся справа у зовнішності квок: через незвичайну будову рота здається, що вони весь час усміхаються. Так істоти, яких колись зневажливо порівнювали з пацюками, перетворилися на символ радості та позитивного ставлення до життя. А острів Роттнест тепер приваблює численних туристів, які сподіваються зробити селфі із квокою. Це нескладно, адже тут вони не бояться людей.
