Уривок з книжки «Панна Софія» Ольги Купріян

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Ранок» вийшла книга «Панна Софія» Ольги Купріян.

Публікуємо уривок для ознайомлення.

«Панна Софія» — перша в серії книжок про трьох подружок — Софію, Олю й Діану, що нещодавно вийшла у видавництві «Ранок». Дівчата дуже різні, і якби не випадковість — навряд чи стали близькими подругами. Однак тепер у них є спільне дітисько — блог @panna, який усі троє бачать по-різному. Софія мислить себе головною редакторкою і весь час конкурує з Олею. Діана не хоче вплутуватися в їхні суперечки, проте й блог кинути не може. Адже якщо вони не робитимуть «Панну», то не побачать більше Софіїного старшого брата-студента… Перші несміливі закоханості, перші непорозуміння з батьками і перший великий концерт улюбленої групи — про все це розповідає Софія. Із перших вуст!

Уривок з книги «Панна Софія»

Я проконсультувалася щодо блогу з  татом. Оля — з мамою. А Діана… Не знаю, чи вона з кимось консультувалася. Мій тато порадив погуглити, як роблять бізнес-план. Олина мама зауважила, що нам потрібна «стратегія». У результаті ми довго морочилися й ледь не посварилися, поки склали табличку «Панна: стратегічний план». Там-таки розписали рубрики й обов’язки кожної «панни». Я мала писати пости, Оля знімати відоси, а Діана була нашою ніби як «ведучою». Вона вміла безперервно говорити, навіть коли не було про що. Хотілося почати все це відразу, але ми з Олею досі були зачинені у  своїх квартирах, а Діану поглинули танці. Минав черговий тиждень карантину. Я перестала чухатися, але вигляд мала такий собі. На носі — вавка від прища, яку тато категорично заборонив здирати, бо буде рубець. Перший пост ми присвятили карантину.

@panna Карантин Привіт, ґайз! У  школах тепер карантин. Ми з  дівчатами зі 172  школи вирішили створити блог про наше життя. Ставте лайки, у кого теж карантин.

Подивилися критично  — треба трошки більше наповнення.

Оля категорично відмовилася зніматись у відео, бо в неї на обличчі досі виднілася плямка від фукорцину, рожева така. Ну і я теж ні. У мене дурнуватий вигляд у кадрі. Тож відео записала Діана. На ньому вона підводкою робить стрілки.

«Тобі не здається, що це не зовсім на тему карантину?» — написала я в чаті.

«Ну, це те, що я вмію робити гарно на камеру!» — відповіла Діана.

Тут я мусила погодитися. Дурнувата була ідея з блогом, якщо чесно. Одне діло — робити так, як ти хочеш. Зовсім інше — починати ліпити всяку дурню тільки тому, що це всім подобається. Через плече зазирнув мій брат Макс.

—  А  вам що, малявки, уже можна фарбуватися? — запитав і засміявся.

Я одразу вимкнула екран і зиркнула на нього недоброзичливо.

— Іди куди йшов! Тебе забули спитати!

Узагалі, я б хотіла, щоб він був добріший — типу, водити мене в місця, куди можна тільки старшим. Захищати від інших хлопців, які дражняться й  улюлюкають, коли я проходжу повз. Одного разу я йшла додому в нових штанях, а старшокласник Вітька В. прокоментував мою дупу! Сказав, що вона «нічого так», але надто велика!!! Хоч скільки мама мене не  вмовляла, я  більше ті штани так і  не вдягла. Після того цілий тиждень сиділа на дієті з кефіру та яблук. Скинула два кілограми, але дупа, здається, так і  не  зменшилася! Відтоді споживаю кефір і  яблука тільки окремо, до речі.

От мені б дуже хотілося обернутися до Вітьки В. і сказати йому просто в морду:

— Я своєму братові розкажу!

А потім так і  зробити. І  щоб Вітька  В. злякався, а брат щоб прийшов і наваляв йому. І Вітька б так злякався, що нікому про це не сказав би, а тільки обходив мене стороною.

Але Макс не такий. Він брат із категорії «сама розбирайся». Ми почали запрошувати на нашу сторінку всіх, кого знали (і кого не знали також). Пост про карантин набрав стільки ж лайків, скільки й  відео Діани з підводкою. Ось що ми написали в завданні для інформатика.

Карантин закінчився — ми понесли свій проєкт у школу.

Чесно скажу: однокласники здавали якусь несусвітню дурню!

Сашко запропонував блог про двері. Цікаво, яка в цьому ідея?!!

Іванка — закриту групу для мемчиків про навчання. Її проблема в тому, що вона відмовилася ту групу показувати вчителеві.

Ха-ха! Тіна вирішила корчити з себе старшу й подала проєкт про дорослішання, повністю злизаний із книжки про «це» (минулого року мама мені таку подарувала). Кравчучка і Ко. зробили майже те саме, що й ми. Тільки все дуже гламурно.

Лєра, Інга й  Віка  — блог про брендовий одяг і косметику. На тих постах, які вони вже зробили, була тупо реклама. Але Діані сподобалося. А інформатик узагалі не січе різниці! Серйозно?

Нам поставили по 10 балів. Інформатик сказав, що 12 ставить тільки якщо все правильно оформлено. А як же ідея?! Ну де справедливість?!

Більшість проєктів були «для галочки», це очевидно. Майже всі роблять свої блоги, а спільні нікому не треба. Я  б теж хотіла свій блог, але я  не вмію ні фотографувати, ні знімати відоси. Для цього мені потрібні Діана й Оля.

Якщо чесно, я дуже здивувалась, коли побачила, що блог про двері Сашко веде з минулого року. Навіщо це комусь узагалі треба? Із чемності підписалася. А він на «Панну» — ні!

Ми з  дівчатами зібралися на перерві радитися про те, як бути далі. Діана сказала, що вона за те, щоб продовжувати. Олю обурила оцінка. Тим паче, що за блог Кравчучки поставили 12! А вона ж навіть фотки натирила в інтернеті!

—  Треба придумати щось бомбічне,  — сказала я, не маючи анінайменшого уявлення, що це може бути.

Оля зосереджено мовчала. Діана жувала кінчик свого хвоста. Фу, що за звичка!

—  Я  можу вести рубрику про танці,  — сказала вона, не перестаючи жувати. І  як у  такої красуні можуть бути такі огидні звички?! Не здивуюсь, якщо вона й  у  носі колупається! (Якщо чесно, я теж, але ж я не принцеса!)

Тоді я спробувала поглянути на нашу трійцю відсторонено.

Ми з  Діаною вчилися разом із першого класу. Подружилися тільки минулого року. Ну як подружилися — так, сіли разом, на перервах інколи стояли в  одній компанії. Але я  трохи збоку, бо біля Діани весь час були якісь люди. У мене й друзів особливо немає. А коли стоїш біля Діани, то ніби трохи в колі. Якось Юлька сказала:

— З тобою прикольно обговорювати книжки. Ну там… і кіно.

Звучало це так, ніби зі мною насправді нема про що поговорити, крім книжок і «там… кіно». Я не уточнила, що вона мала на увазі, але відтоді мене мучило питання: а як же всі інші теми? Я ж багато читаю про історію, і про техніку, про стосунки було кілька книжок. О боже… Невже я… зануда?

Оля приєдналася до нас у п’ятому класі й ні з ким особливо не тусила. Я Олю ніби «вдочерила» (якщо розумієте, про що я). Оля була дуже схожа на мене, але переважно мовчала й слухала. Мама про таких каже, що вони «інтроверти». У мене все навпаки: я коли прочитаю чи подивлюся щось дуже класне, відразу хочу всім розповідати! Але в класі не дуже порозказуєш, бо на тебе всі дивляться як на сильно розумну. Юлька це сказала, коли ми разом ішли з малювання. Я саме читала «Не кажи нікому» Саші Камінської, і мені кортіло всім про цю книжку розповісти.

— Знаєш, я більше ні з ким так багато не розмовляю про книжки, як із тобою, — сказала тоді Юлька, і я замовкла. Дорогою додому з мого рота час від часу випадали короткі «так» або «ні». Зрештою, Юлька перестала намагатися підтримувати розмову. Як на зло, я ніяк не могла придумати, про що б таке поговорити, крім книжок!

Тоді я витягла наш план по «Панні» й викреслила рекомендації кіно й книжок. Навряд чи наш блог набере багато переглядів, якщо ми будемо заучками.

— Якого милого ти прибрала книжки й серіали? — напосілася Оля відразу, щойно побачила оновлений план.

— Це нікого не цікавить. — Я старалася говорити впевнено, але все одно розуміла: це брехня. Як мінімум, це цікавить мене та Олю.

— Коротше, Софіє, — Оля тицьнула пальцем майже мені в носа. Її ніздрі роздувалися, ніби каптур у кобри. Я відступила крок назад. — Я так не працюю! Якщо ми робимо це разом, то робимо разом. Про що писати блог — це стратегічне питання. Ти не мала права вирішувати його сама.

Оля сопіла. Я подивилася на Діану: на чиєму вона боці?

Діана жувала жуйку. Секунда паузи — і вона допетрала, що ми дивимося на неї та чекаємо на її думки. Діана дипломатично розвела руки в  боки й поглянула на екран смартфона.

Оля відвернулась. Я мовчала. Хіба я могла сказати справжню причину своєї поведінки? Довелося б визнати, що думка Юльки для мене важлива. Але чому — я й сама не могла б пояснити.

Юлька вчилася в  паралельному класі й  ніколи зі мною не розмовляла поза гуртком із малювання. Максимум — дорогою додому. Я нервово крутила в  руках смартфон. Може, тато б написав щось. Було б дуже зручно втекти додому від розлюченої Ольки.

Чесно  — я  готова була й далі робити рубрику про книжки, якби там не стояло моє ім’я. Може, узяти псевдонім?

— Гм… — я зайшла здалека, звертаючись до когось невидимого між Олею і Діаною. — Знаєте… Я тут подумала… Я не хочу підписувати блог своїм іменем. Діана вирячилася на мене.

— І взагалі…

— Що взагалі? — спитали дівчата хором.

— Нічого! — огризнулась я, бо не мала що сказати.

Тупо було б зізнатися, що мені перестала подобатися вся ця ідея з блогом. Тепер куди не плюнь — у всіх блоги! А толку? Все одно всі читають тільки найпопулярніших…

Я заплющила очі, проте думки все одно лізли в голову. Ми не популярні й ніколи ними не станемо. Я буркнула щось собі під ніс, махнула рукою й пішла додому, не озираючись. Іти було десь одну пісню. Я накрутила навушники на повну гучність і зійшла на тротуар.