09.12.2023

Колір і знак

Денис Лукін

Згадую, як вчора підійшов з книгою до дівчини за барною стійкою і сказав:
— Ваша сукня кольору обкладинки книги, яку я зараз читаю.
Це правда. Ідеальний збіг. І книга, і сукня мають темно-зелений відтінок.
Дівчина відповіла:
—Дійсно схоже.
Я посидів трохи поруч з нею. Кольори схожі, а те, що вона зацікавлена у спілкуванні — не схоже...
Сьогодні я розумію: не дотиснув. Став на місце тієї дівчини. Підходить чувак і каже: колір сукні і книги схожі. І що? У світі мільйон всього схожого! Якби я був тою дівчиною, я би розсміявся(лась) і сказав(ла):
—І що тепер робити?
—Віддатися мені...
Що б я на таке відповів, я не знаю. Дала би ляпаса. Чи за це не б'ють? Ні, треба просто щось влучне і дошкульне сказати. Наприклад:
—Нехай тобі твоя книжка віддається, кольористичний мрійник!
Людину треба зацікавити. Вразити. Людина має зрозуміти свою вигоду чи інтерес.
От якби я сказав:
—Колір вашої сукні і моєї книги схожі. Може, це знак?..
—Знак чого?
—Що я маю пригостити вас вином.
Хоча вона вже стільки випила, що ще одна склянка у неї б не влізла. Так, я рахував. Це було нескладно. Раз, два, три. У закладі, в якому ми були, вино наливали у склянки — по 200 грам. Я випив дві.
Це мені в ній і сподобалось. Обожнюю жінок, які п'ють більше за мене. Правда, таких дуже рідко зустрінеш...
Пам'ятаю, вона глянула на обкладинку. Колір вона вже бачила, коли я показав їй книгу, то ж тепер, очевидно, прочитала ім'я автора. Гійом Аполлінер. І промовчала. Це теж знак...
Що вона або не знає його(тоді який сенс з нею спілкуватися?), або зневажає таку застарілу і неактуальну літературу і всіх ретроградів, що пруться по цій минувщині...
—Не знаєш Аполлінера? Чого мовчиш?
—Та знаю я Аполлінера. І прекрасно знаю тих, хто його читає. Тому і мовчу...
А може, якби я посидів ще трохи поруч з нею, і вона би допила свій третій келих, поезія вдарила б їй у голову, вона б рвучко обернулася до мене, стряхнувши своїм золотавим волоссям і важкою груддю, і промовила:
—Знаєш, колір цієї книги — як колір моєї сукні. Так. Тут ти вірно підмітив. Але ти не можеш знати, що колір моєї шкіри під цією сукнею такий же білий, як папір цього видання. А чорний шрифт збірки — чорний, як моя душа, і така ж загадкова і романтична, як вірші Аполлінера, надруковані цим шрифтом...
—Кхм, кхм. Перепрошую.
—Я сподіваюсь, ти не думаєш, що я брешу тобі? Ти можеш переконатися у правдивості моїх слів, пішовши зі мною до мене додому. Там ти допоможеш мені звільнитися від моєї сукні — сама я можу тільки вдягнути її, зняти ж мені має хтось допомогти. Сьогодні це будеш ти. Я живу сама, в одинокому будинку в кінці всіх доріг...