Інтерв’ю Із Мар’яною Стефак
Про українську (і не тільки) міфологію, правильність вибору та чому авторові підліткових творів слід самому вміти бути підлітком
Мар’яна Стефак — уродженка Івано-Франківщини, за освітою вчителька початкових класів та вчителька англійської мови й зарубіжної літератури. Працювала SMM, копірайтеркою, журналісткою у канадському щомісячнику «Разом». Саме для цього журналу вперше почала писати казки для дитячої сторінки. «Ключ Горгона» — це її дебютний роман-фентезі для підлітків, в якому міфічні істоти із Чарлісу проживають цілком собі звичні підліткові життя. Окрім того, що їм ще потрібно врятувати світ від Прадавнього зла.
Які саме міфологічні вірування Карпат репрезентовано у книзі? Чому вирішили побудувати історію саме навколо них?
«Ключ Горгона» — це мікс української демонології та міфології загалом, а не лише гуцульської. Я б не виділяла лише вірування мешканців Карпат як якусь окрему систему, кардинально відмежовуючи її від загальноукраїнської. Справді, на теренах Українських Карпат є кілька персонажів (ті ж чугайстер, повітруля, нявка), що не притаманні іншим регіонам. Причина у побуті, способі життя, які диктують гори. Але це правило працює і навпаки! Навряд чи місцеве населення буде знати, хто такий донецький шубін. А ось болотниця, водяник, відьма, вовкулака, перевертень відомі широкому загалу.
До речі, деякі міфічні істоти, які стали прототипами моїх персонажів, фігурують у переказах багатьох народів. Нявки, тобто істоти з Наву, Потойбіччя, згадуються в багатьох слов’янських легендах, песиголовців можна побачити на середньовічних європейських гравюрах, а люзини (мелюзини) — поширений персонаж норманських та саксонських переказів. І навіть змій-горгон, якого не згадують більше ніде в Україні, окрім Карпат, мало того, що має у назві спільний корінь з грецькою Медузою Горгоною, то ще й фактично брат-близнюк скандинавського змія Мідгарда Йормунґандра або ще древнішого Уробороса . Хто у кого запозичив цих персонажів? Хтозна.
Чому саме міфологія? Мабуть, тому, що я трохи знаю про всіляку нечисть (і готова дізнаватися ще більше!), і цього достатньо, щоб вплести її у фентезійний сюжет. Це моє, рідне. Близьке мені й зрозуміле. Хотілося, щоб ці персонажі стали такими ж близькими сучасному читачеві.
Наразі ми маємо класичну літературу, де представники української демонології переважно якісь… надто нелюдські, а тому далекі, ворожі, зайві. А я хотіла зробити їх зрозумілішими читачу-підлітку, живішими, реальнішими. Такими, у яких легше повірити. Тому моя нявка носить кофтинки з відкритою спиною, хапун працює в піцерії, а болотниця (насправді не болотниця, але тсс…) — це та бабулька-сусідка, якій завжди заважають підлітки.
Звісно, не я перша до цього додумалася. Зарубіжного фентезі на основі міфології купа-купезна, та й українські автори не відстають. Це своєрідний виклик, який стимулює створити щось своє.
Як ви гадаєте, наскільки знайомими та зрозумілими є згадані у книзі міфічні істоти для читача?
Якщо читач знайомий з класикою на кшталт «Лісової пісні» Лесі Українки (хоча, каюся, це не мій улюблений твір), «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського, «Нечистою силою» В. Короліва-Старого, то основи демонології він вже опанував. Мої «непрості» хіба що більш олюднені, осучаснені й не такі прямолінійно-хрестоматійні. Деякі риси персонажів я залишила класичними, декого вигадала «з нуля». Наприклад, пекун і скарбник в українській міфології не мають якихось характерних рис, які відрізняють їх від звичайного чорта. А в мене вони — доволі екзотичні звірятка.
Крім нечисті у книзі згадано ще й богів вищого пантеону — Білобога, Чорнобога та Сокола Прабатька Рода. Ці образи не натерпілися від авторської фантазії. Поки що.
Якщо ж зазначена вище класика — терра інкогніта для читача, то нічого страшного. У книзі є доволі розлогі описи міфічних істот, тому їх не важко уявити.
Розкажіть трішки про головних героїв. Чи є серед них ваші улюбленці?
Ось ви зараз фактично спитали у мами, кого з дітей вона любить найбільше! Мабуть, я таки погана мати, навіть трохи мачуха, бо не залюблюю героїв, а немилосердно ганяю. Та ще й мені постійно здається, що замало.
Якби я виділила когось із головних героїв, це вже було б читерство. Мимоволі починаєш ним більше перейматися, віддавати йому «найкращі шматочки» тексту, найвдаліші фрази, тобто робити надто ідеальним, «прилизаним». Так нечесно. Тому мої герої живуть і діють так, як підказує їхнє серце. А я просто збоку спостерігаю і записую. Переважно, коли сідаю писати, навіть не уявляю, що вони зараз утнуть. Звісно, вказую їм кінцевий пункт подорожі, але яким шляхом вони туди дійдуть, навіть не уявляю, аж поки не поставлю фінальну крапку. А деколи вони взагалі не доходять :)
Мої герої всі неідеальні, мають як позитивні, так і негативні риси. Ярко, до прикладу, — хороший, загалом, хлопець, але трохи інертний, невмотивований. Йому простіше визнати, що ось такий він «непримітний» на фоні інших, ніж щось із цим робити. Мелашка, навпаки, «відмінниця, спортсменка, екоактивістка». Але хіба її активності трохи не забагато? Тур — вірний друг, спортивний хлопака, але трохи бельбас. Леля — самовпевнена красуня, яка водночас страшенно боїться здатися «непопулярною». Словом, пубертат у повній красі. А тут ще зі Всесвітнім Злом треба давати раду! Дорослі персонажі також кожен зі своїми «тарганчиками». Все, як у житті.
А знаєте, є таки у мене улюбленець! Так люблю, що вкатрупила бідосю на перших сторінках і воскресила аж у третій чернетці. І то за рекомендацією найлояльнішого у світі редактора Івана Андрусяка. Якщо читали повість, то здогадалися: так, це нечупара скарбник! Люблю цю безіменну, патологічно скнарну істоту за те, що він… справжній, такий, як є і не «париться», що про нього подумає решта світу. Це, насправді, дуже круте й корисне вміння.
У якому часі живуть вашої герої? Як це допомагає їх розкрити?
Читач має можливість побачити два світи: людей (прОстих) і нечистої сили (непрОстих). Але ці світи не існують окремо, вони частина одне одного. У Чарлісі час дуже сповільнений, фактично застиг на етапі Великого Лиха, тому нечисть живе без сучасних технологій. За межами Завіси минуло аж сто років, під її покровом — заледве дванадцять. Такий трюк був важливий саме для того, щоб чарлісівці не втратили своєї міфологічності. Давніми залишилися побут, звички, традиції мешканців Чарлісу. Але підлітки-непрості поводяться як нормальні сучасні підлітки-люди. Гадаю, якби я почала писати про вечорниці, «вулицю» та інші речі столітньої давнини, то читачів би таке не зацікавило. А от вечірка року — саме те, що треба!
За межами Чарлісу — наша сучасність з усіма її проблемами та перевагами. На її фоні чіткіше проглядається занедбаність міфічного світу поза захистом Завіси. Люди не вірять у непростих, тому ті ледве жевріють: хтось намагається асимілюватися, хтось виживає, як може…
Які проблеми розкриваються у вашому творі?
Якщо розібрати «Ключ Горгона» на запчастини, то таких проблем багато. Насамперед, це бажання розкритися як особистість, віднайти своє місце у цьому світі, відчути себе важливим, вартісним.
Зрештою, кожен у книзі знайде щось своє. Це і вічна тема стосунків батьків і дітей, дружба і перша закоханість, шкільний булінг, трохи аб’юзу, екологічні проблеми та інші.
Наскрізним є питання вибору. Вважаю, що вибір не буває правильним чи неправильним, як і не буває лише чорного та білого. Це було б надто просто. Насправді, все, що ми маємо і де ми є — це послідовність виборів, які ми коли-небуть зробили. Тож обираймо обачно та свідомо!
У чому, на вашу думку, полягає основна складність написання книг для підлітків?
Треба трохи самому бути підлітком. Розуміти їх, або хоча б намагатися це зробити. Їм важко, реально важко! Технології, неймовірні обсяги інформації, швидкий темп життя — усе це тисне на сучасного підлітка. Перед ними інші виклики порівняно з попередніми поколіннями. А ще сучасні підлітки настільки перенасичені різноманітним контентом, що їх важко вразити. Додайте сюди ще кліпове мислення і — уф! — іноді здається, що ця місія неможлива.
Я б ще додала, що «підлітки» — це дуже широке поняття. Є разюча відмінність між молодшими підлітками і старшими, не кажучи вже про young adult. Та й двоє рандомних читачів-десятирічок можуть відрізнятися, як небо і земля: один уже читає серії фентезі-товстунців і жваво дискутує щодо сюжетних ліній, а інший потребує більш лінійних необ’ємних історій. Писати для середнього арифметичного читача також провал, бо у чистому вигляді він просто не існує.
Але, як доводять сучасні письменники, які пишуть для підлітків (і українські зокрема!), — усе можливо!
Як зробити текст цікавим для підлітків?
Навряд чи існує єдина формула, яка гарантовано спрацює. Мені легше сказати, що зробить текст НЕЦІКАВИМ. Я доволі багато читаю, у тому числі й дитячої та підліткової літератури, тому встигла зробити певні висновки. Мої пункти «як НЕ робити» включають:
— Моралізаторство. Підлітки (щонайменше ті, котрих я знаю особисто) не терплять нав'язування якоїсь думки. Висновки — правильні чи ні — читач має зробити сам. Жодного читання моралей!
— Фальш. Не можна писати просто «на замовлення». Якщо вам не подобається те, що ви написали, то з якого дива це мало б «зайти» читачу? Коли пишу, маю просте мірило для своєї творчості: я б купила цю книжку? Якщо відповідь «не знаю», то вперед переписувати.
— Спроба «закєнтуватися» / надмірна «правильність» у мові, якою розмовляють герої. Дуже важко намацати ту межу, коли підліткового сленгу занадто багато, коли переграєш. Коли автор починає тулити усі ті «крінжі» та «іспанський сором» куди треба і куди не треба, щоб виглядати максимально підлітково, то це такий крінжовий іспанський сором, що просто капець! :)
— Сюжетні діри. Підлітки до біса злопам'ятні. Не варто їх недооцінювати, думаючи: «Ай, все одно не помітять!» Помітять. Не приведи господи у вас через десять сторінок випадково на столі лежатиме книжка, яку викинули у вікно розділом раніше. Або, ще гірше, хтось випадково «воскресне» (тих, кого автор цілеспрямовано повертає до життя, до уваги не беремо). Із вчинками те саме: він зробив це, щоб ЩО? Ніщо не має відбуватися просто так.
— Довгі описи. Сама їх не люблю. Часто читаю «по діагоналі». А підлітки взагалі їх скролять. Привіт, кліпове мислення!
Що ж допомагає «витягнути» текст? Мабуть, почуття гумору. Впевнена, що гумор має бути у кожному дитячо-підлітковому творі. Необов'язково бурхливий безтурботний регіт, коли все навколо просто пречудово. Адже пречудово буває рідко, та ще й у нинішніх реаліях. Але це може бути й саркастичне гмикання, і зверхнє фиркання, і ядуче підколювання чи похмурий сарказм. Навіть у творах на важкі теми знайдеться місце мікроскопічній краплині гумору. Хай мене вибачать професіонали, але якщо підліток з чогось не регоче, то він або в глибокій депресії, або несправжній підліток. І якщо ваша книжка хоч раз не змусила кутики губ читача смикнутися вгору, то їй бракує життя.
Розмовляла Олена Буда
