Режисер Крістоффер Борглі, або Як я перестав боятися і полюбив нарцисизм

Норвезький режисер Крістоффер Борглі вперше попрацював із американською студією, отримавши підтримку A24 та продюсерську руку Арі Астера. Незважаючи на нові умови, Борглі вкотре зняв кіно про те, що займає його всю кар'єру. Протягом трьох повнометражних та десятка короткометражних фільмів Борглі тестує терпіння глядача, який спостерігає за одними й тими самими роздумами. Не завжди найгостріші, але кумедні і, як говорили наші предки, актуальні.

З чого все почалося

Крістоффер Борглі народився в Осло 1985 року. Слухав панк, катався на скейтборді, знімав аматорські відео про екстремальні види спорту — стандартні захоплення для підлітка. Однією з перших робіт Борглі став відеосалон. Постійне оточення фільмами, а також досвід аматорської зйомки підштовхнули його до музичних кліпів. Деякі з них цікаві не як самостійні твори, а як натяки на майбутні роботи. Наприклад, 2010-го Борглі зняв кліп на пісню гурту Donkeyboy. В одному з кадрів з'являється перебинтоване обличчя, яке згодом дістанеться героїні «Мене від себе верне» (воно ж потрапить на постер картини).

У десятих Крістоффер Борглі змінив кліпи на короткометражні фільми, поступово підбираючись до повноцінного дебюту. З 12-хвилинного Internet Famous, знятого у 2014 році, у 2017 народиться DRIB із тим же головним героєм. Короткометражний Eer спойлерує грим із «Мене від себе верне», а «Колишній член культу вперше чує музику» виглядає так само абсурдно, як половина сцен у «Сценарій сну». Але крім приватних збігів є спільні теми, що кочують із фільму до фільму.

Необхідність визнання

Герої Борглі страждають через брак визнання. Визнавати їх мають за їхні якості, а не вчинки: за почуття гумору, не виявлену геніальність, тонке розуміння мистецтва. Але демонструвати світові свої таланти необов'язково. Персонажі мислять інакше: мене не визнають лише тому, що на мене звертають мало уваги. Ймовірно, це є ключовою ідеєю всіх повнометражних картин режисера — нарцисизм, не обумовлений нічим.

Режисер постійно вигадує нові умови для героїв. Сігне в «Мене від себе верне» справді важко виділитися — вона працює в кав'ярні і перебуває в тіні свого бойфренда-художника. Викликати смертельну алергію та стати жертвою — чи не єдиний короткий шлях до кохання та співчуття. Амір Асгарнеджад знімає фейкові пранки, щоб набрати перегляди. А ось Пол у «Сценарії сну» має всі шанси здобути увагу, написавши книгу, яку задумав десятки років тому і яка, як показує досвід його колишніх колег, здатна принести успіх. Але він носить книгу в голові, припускаючи, що вона колись все ж таки буде опублікована — для нього ідея написаної книги дорівнює випущеній роботі.

При цьому Пол стає зіркою, коли починає всім снитися. Однак замість написання книги то домовляється про її видання, то дає інтерв'ю. У цілому нині йому вистачає і дешевого визнання, а книжка залишається у голові. Але він знає, що вона важлива і революційна (нехай і про еволюцію), так що насолоджується заслуженою (на його думку) увагою.

Але нарцисизм не рятує героїв від сумнівів. Точніше від підозри, що вони не такі й прекрасні. У DRIB героя викривають фразою "І що?". Можна нескінченно міркувати про мистецтво, перформанс і тонкощі комедії, але якщо художник сумнівається в доцільності своїх дій, то питання «І що?» вибиває ґрунт з-під ніг. Пол з «Сценарію сну» щось підозрює, коли йому пропонують рекламувати «Спрайт» замість публікації наукової книги.

Заразливий нарцисизм

Незважаючи на яскравих головних героїв, що виділяються на загальному тлі, режисер наповнює картини схожими людьми. Сігне в «Мене від себе верне» — найекстремальніший, але не єдиний нарцис. Її хлопець співчуває їй доти, доки не вигадує роль жертви собі. Навіть коли в одній із перших сцен він бачить Сігне, залиту кров'ю, то одразу говорить про себе: «Я злякався».

А в DRIB пранкер і маркетолог шукають одну і ту ж славу, але один йде класичним шляхом (робота на компанію), поки другий користується Інтернетом та вірусністю. Кейдж у «Сценарії сну» швидко потрапляє в лапи юних маркетологів, готових творити успіх із нічого. При цьому деякі герої Борглі виглядають сіро. як щось середнє. Це не означає, що вони не мають амбіцій чи бажань, просто вони приземлені і здійсненні — деяким достатньо вечерь із відомими вченими, інші насолоджуються визнанням колег.

Рівнозначність героїв призводить до того, що ніхто не здатний заявити: «Ти погана людина». Усі погані, ну чи як мінімум не кращі. Рівність породжує вакуум, у який не може проникнути мораль, отже, і осуд.

Реальне і не зовсім

Інша ключова для Борглі тема – розрив між реальністю та образом. Він фіксується у різний спосіб: сновидіннями, мріями, брехнею. Чим далі розходяться реальність та образ, тим складніше героям контролювати своє життя. Борглі щоразу зупиняється за крок від психічного розладу, намагаючись утриматися в рамках норми — лише для того, щоб його герої залишалися звичайними людьми.

Наприклад, у короткометражному фільмі «Місце, яке ми називаємо реальність», демонструється духовне переродження режисера — йому допомагає людина, яка не випускає з рук вейп навіть під час медитацій. Химерні ракурси в дусі пізнього Теренса Маліка генерують тонни пафосу, в якому купається плачущий Борглі. Але це в лоб, він уміє і тонше.

2012 року норвежець зняв Whateverest — документальний короткий метр про музиканта Тодда Тер'є, який відмовився від кар'єри, щоб доглядати хворого батька у своєму селі. Whateverest – це символ, гора нереалізованих амбіцій та бажань. Зворушливий фільм вразив рецензентів великих медіа, аж до The Guardian. А потім з'ясувалося, що це мокументарі, як і Inspector Noise — там той же Тодд Тер'є грав музиканта, який виготовляє наркотики.

Під час зйомок "Сценарій сну" на своєму ютуб-каналі Борглі опублікував відео "Режисера інтерв'юють уві сні". Інше відео з каналу – інтерв'ю, під час якого у Борглі стріляють. Здається, якщо поруч є знімальна бригада, то режисер зніматиме нескінченно — і нескінченно абсурдно.

Відчуття дереалізації норвежець проніс до повнометражних робіт. У «Мене від себе верне» Сігне перебуває при смерті, але мріє про автобіографію, після якої її всі полюблять. Розрізнити реальність і фантазію неможливо, допоки героїня не повернеться до повсякденності — межі спеціально відсутні.

Але максимального розриву Борглі досяг у першому повнометражному фільмі. Дебютний DRIB — це художній, але водночас документальний фільм про спробу зняти фальшиву рекламну кампанію, що ґрунтується на підроблених пранках. У десяти шарах брехні та іронії Борглі почувається чудово, йому по-справжньому комфортно жартувати у ситуації, коли глядач не зовсім вірить тому, що відбувається. Раз на дві сцени розумієш, що тобі брешуть, а за кілька хвилин розумієш, що, швидше за все, не брешуть — і так до кінця.

На тлі двох перших фільмів «Сценарій сну» здається лайт-версією минулих шукань Борглі, оскільки він вперше ділить реальне та нереальне, тобто неспання та сновидіння. Можливо, студія попросила режисера спростити цей розрив.

Медіа підігрують

На стику нарцисизму та віртуальності Борглі виявляє ЗМІ. Медіа служать кривим дзеркалом, але не тому, що спотворюють дійсність, просто вони відображають занадто багато всього. З нескінченного потоку інформації можна зібрати будь-яку картину світу. А люди, які бажають привернути увагу, лише заповнюють потік новин, роблять його ще більш диким і безглуздим. Борглі дивиться на ситуацію з обох боків: якщо персонажі Drib паразитують на брехні в медіа, то герой Eer губиться у фейк-новинах. Цікаво, що у фільмах режисер майже ігнорує соціальні мережі — мабуть тому, що інституційність та традиційність медіа дає довіру заголовкам.

Але Борглі важко назвати критиком чогось. Там, де умовне «Чорне дзеркало» пафосно голоситиме «Подивіться, ким ми стали», Борглі сміється через абсурдність того, що відбувається. Якщо критики вірять його псевдодокументальним фільмам, то чому б не вигадати історію про фейкову рекламну кампанію?

Смішно, як дійсність підіграє режисеру. 2023 року німецький журнал Die Aktuelle опублікував інтерв'ю з Міхаелем Шумахером, який десять років не може давати інтерв'ю через травму голови, — точніше, замість колишнього гонщика «Формули-1» на запитання відповідав штучний інтелект Сharatcter.ai. Звичайно, Die Aktuelle отримали критику від медіа, який із задоволенням передруковує будь-які чутки про здоров'я зірки. На цьому тлі Борглі навіть надто м'який до навколишнього світу.

Абсурд та смуток

Характерна риса комедії Борглі - абсурд, що спирається на смуток. Будь-якого героя шкода, навіть якщо він робить щось зовсім безглузде. Іноді гумор Борглі виглядає як одкровення людини, яка щойно вийшла з депресивного епізоду і жартує про нього. Однак потім починається сцена, що натякає, що депресивний епізод не закінчився, але це не заважає продовжувати з нього жартувати, причому ще гостріше.

Найзворушливіша сцена «Сценарію сну» — найабсурдніша. Сігне така невдаха, що втрачає місце на першій смузі норвезьких ЗМІ через теракт (у світі Борглі це теж смішно).

Через сміх і сльози герої Борглі завжди підходять до грані, за якою слідує прийняття себе — реального, а не фантазованого. Однак повне прийняття, на їхню думку, означає відмову від усіх амбіцій, а вони хочуть залишити хоча б трохи.

Незважаючи на всю свою унікальність та інакшість, Борглі із задоволенням спирається на структуру комедій нульових. "Сценарій сну" цілком схожий на "Брюс Всемогутній". «Мене від себе верне» будується на тому ж каркасі. Але там, де звична комедія йде до вирішення конфлікту, Борглі звертає до питань без відповідей.

Фінал

Борглі навчився маніпулювати медіа ще на початку кар'єри. Приблизно розуміючи, як улаштований світ жовтої преси, заголовків та маркетингу, він став ділитися знаннями зі своїми героями — простими людьми, яким просто хочеться більшого. Однак до третього повнометражного фільму Борглі довелося стати трохи простіше — співпраця із серйозною студією передбачає серйозність режисера. Судячи зі зборів (а «Сценарій сну» з тріском провалився у прокаті), більше Борглі не проситимуть бути простішим.

Сучасна людина по Борглі - той, хто прагне уваги і має мільйон способів її досягти. Щоправда, ніякої користі отримати не виходить, це дешевий і марний трафік. Але це знання не скасовує бажання.

Унікальність норвезького режисера не в тому, що він відкрив щось незвідане. Просто він серйозно захопився тим, що розуміє приблизно будь-який користувач соціальних мереж. А потім виявилося, що розрив між реальним та віртуальним майже нікому не цікавий. Після хвилі десктоп-хорорів (у дусі «Астрал: Онлайн»), хорорів про копії вебкам-моделей («Веб-камера») та горезвісного «Чорного дзеркала» Борглі виглядає як режисер, який не соромиться знімати комедії про те, що саме по собі смішно.

Зате норвежець завжди матиме глядача. Того, хто іноді затримується в душі на додаткові десять хвилин, тому що захоплено дає інтерв'ю в голові. Напевно, Борглі і сам так регулярно робить.