Осердя насильства. Рецензія на книжку Софі Оксанен «Війна путіна проти жінок»
Автор: Норберт Райхель, редактор онлайн-журналу Demokratischer Salon.
«Чи можемо ми взагалі ставити питання про те, який образ жінки транслюється і чи не зміцнює цей образ патріярхальні структури, які вже існують? Можливо. А може й ні. Можливо, лише згодом. А може, вже зараз. Я не знаю».
(Фрагмент з есею Ірини Герасимович «Сила незнання» у збірці «Білорусь! Жіноче обличчя революції» за редакцією Андреаса Ростека, Ніни Велєр, Томаса Вайлєра, Тіни Вюншман, Берлін, edition.fotoTAPETA, 2020.)
На Заході захоплювалися повстанням жінок у Білорусі, але іноді репортажі також створювали далеко не безпроблемний образ жінки. Ми бачили жінок, які протестували в білих сукнях і знімали взуття, коли ставали на лавку. Деякі медії, на жаль, забули, що проти режиму Лукашенка повстали не лише жінки в білих сукнях. В інтерв’ю онлайн-журналу «Demokratischer Salon» Ірина Герасимович розповіла про історію, передумови та форми вираження протестного руху в Білорусі. У диктатурі Лукашенка, в диктатурі Путіна і в примітивних фантазіях їхніх симпатиків, деякі з яких, на жаль, живуть і на Заході, нам загрожує образ людства, який описує фінсько-естонська авторка Софі Оксанен у своєму есеї «Війна Путіна проти жінок». 2023 року книжка вийшла німецькою у видавництві «Kiepenheuer & Witsch». Переклали з фінської Анґела Плеґер і Максиміліян Мурман. Тема зневаги, насильства та підтримуваної державою безпорадности жінок є лейтмотивом романів Софі Оксанен від «Сталінських корів» (2003) до «Собачого майданчика» (2019).
Sofi Oksanen, Putins Krieg gegen die Frauen, Aus dem Finnischen ins Deutsche übersetzt von Angela Plöger und Maximilian Murmann, Kiepenheuer & Witsch, 2023
Проти великої байдужости
Перш ніж детально представити книжку Софі Оксанен, я хотів би нагадати про контекст політичних дебатів у медіях, які спочатку оперативно реагують на масові вбивства, геноциди чи погроми, але з часом релятивізують, тривіялізують або навіть повністю ігнорують їх. Страждання жінок в Ірані й терор режиму мул, біженці рогінджа, яких вигнали з М’янми, люди, які втекли від азербайджанського насильства з Нагірного Карабаху до Вірменії, езиди, які втекли від «Ісламської держави», яка намагалася їх знищити, і тепер знову опинилися під загрозою депортації в Німеччині, китайський державний терор проти уйґурів та інші лиха — все це з часом починають ігнорувати. А хто сьогодні ще говорить про Білорусь? Повстання не вдалося, тема закрита?
Слід зрозуміти одне: час не лікує рани, жодної. Вочевидь ми звикаємо до терору, який не зачіпає нас особисто на затишному Заході. Принаймні не сьогодні. Дехто вдається до «блокування емпатії», так назвала це явище педагогиня і політологиня Мелтем Кулачатан. Перспектива жертв терору відсувається на задній план. Це стосується жертв масових вбивств, які вчинив Хамас 7 жовтня 2023 року, жертв російських масових вбивств у Бучі, Ірпені та інших містах. Особливо згубною є тенденція протиставляти масові вбивства, погроми та геноциди між собою. Навіть люди, які вважають себе співчутливими, поводяться так. Однак емпатія не може бути вибірковою. Ті, хто скандують «Свободу Палестині!» і вважають Хамас визвольним рухом, забувають про це. Це ігнорують люди, які вважають, що про Голокост вже достатньо сказано і тепер справа за тим, щоб допомогти жертвам німецького колоніялізму здобути справедливість. Це стосується і тих, хто ототожнює досвід російських солдатів, яких Путін у своєму імперському божевіллі відправив на смерть, зі стражданнями українських жертв у Бучі, Ірпені та інших місцях.
Така байдужість до страждань жертв та їхніх родин в Україні, Ізраїлі та інших країнах закрадається навіть серед тих, хто висловлює свій жах при перших новинах. Очевидне небажання деяких феміністичних груп, представників квір-руху, культурної чи клубної сцени засудити вбивства з боку Хамасу є неприйнятним, навіть попри дії ізраїльського уряду в Газі, які завдають величезних страждань місцевому населенню. Зрештою, ООН, яка аж ніяк не симпатизує Ізраїлю, була змушена визнати в доповіді ймовірність згвалтувань з боку терористів Хамасу (хоча, звісно, вона їх так не називає). Це не зашкодить розумінню страждань цивільного населення в Газі. Хамас враховує і навіть планує таку реакцію, тому що може використовувати її, щоб змусити Ізраїль дедалі більше виправдовуватися перед світовою громадськістю. Ізраїль вже програв медійну війну.
Жорстокість Хамасу і Путіна очевидна. Так і має бути. Але іноді я запитую себе, які докази ще потрібні? Ізраїльська армія змонтувала 45-хвилинний документальний фільм з відеозаписів мобільних телефонів терористів Хамас і показала його обраним політикам і журналістам. Фільм «20 днів у Маріуполі» отримав премію «Оскар» за найкращий документальний фільм. Фільм доступний у медіятеці ARD, звісно, з попередженням про те, що він зовсім не для вразливих глядачів. Попереджень про тригер немає у щоденнику очевидиці Наталії Сисової з Маріуполя, який опублікував журнал «J.E.W.» («Jüdisches Echo Westfalen-Lippe»), а згодом видав і «Demokratischer Salon». Він незабаром вийде у вигляді книжки.
Наскільки байдужими ми прагнемо стати? Рафік Шамі описав ставлення байдужих людей в статті «Süddeutsche Zeitung» від 7 березня 2024 року: «Нічого не засмучує байдужих, бо вони нічого не хочуть розуміти. Страждання інших для них нічого не означає. У них завжди знаходиться виправдання. Наприклад: “Одна людина нічого не може змінити”. Вони запрограмовані на просте виживання, і історія це таємно підтверджує: “Байдужі завжди виживають.” Вони нічим не ризикують і завжди намагаються бути на правильному боці — навіть ціною власної гідности. Поразка їхньої улюбленої футбольної команди зворушує їх більше, ніж геноцид». У своєму романі «Коли зникли голуби» Софі Оксанен описує людину, якій вдалося вижити і в совєтській, і в нацистській Естонії.
Путінська Росія не відправить свої війська на Берлін ні завтра, ні післязавтра, ні навіть в найближчі кілька років. Але є ще інша небезпека — непомітна адаптація та прийняття антидемократичних і антиліберальних тенденцій. Ще в 1960-х роках багато хто попереджав про «фінляндизацію». Софі Оксанен згадувала про це в німецькій газеті Zeit за кілька днів до російського вторгнення в Україну 24 лютого 2024 року: «Фінляндизація сформувала історичну пам’ять, національну ідентичність і мову. Мислення мовця змінюється разом з мовою. Фінляндія була експериментальною лабораторією для багатьох психологічних операцій Совєтського Союзу і, з точки зору східного сусіда, стала історією успіху. Наша держава, яка виглядала як скандинавська демократія, здавалося, була доказом того, що Совєтський Союз здатний до мирного співіснування зі своїми сусідами». Багатьом на Заході, як я писав у березні 2022 року, подобалося це умиротворення, їх заспокоювало відчуття безпеки. Ніхто не замислювався над тим, хто, де і в якій мірі постраждав від такої політики.
Надмірне насильство та економічна вигода
Але в чому суть, яка мета російського терору? Можна сказати, що в основі лежить війна проти демократії, яка в першу чергу ведеться як війна проти жінок, що в своїй крайній формі постає як війна проти «гейропи». Ляйпцизьке дослідження авторитаризму описує ненависть до жінок як «спільну ідеологію» нових правих, прихильникам яких в західних країнах Путін надає фінансову, логістичну і пропагандистську підтримку.
Софі Оксанен детально описує, як російські солдати використовують сексуальне насильство як зброю війни і як їхні сім’ї підтримують їх: «Росія перетворила сексуальне насильство на зброю і знаряддя для залякування представників різних статей і національностей». Випадок з Бучею був не першим. Софі Оксанен згадує режисерку Алісу Коваленко, яка разом з Любов’ю Дураковою задокументувала воєнні злочини 2014 року у своєму фільмі «Alisa w krainie wojny» («Аліса в країні війни», доступний на Netflix), коли російські солдати, тоді ще без розпізнавальних знаків і під цинічну, заспокійливу репліку Путіна про те, що вони просто приїхали у відпустку, окупували український Крим і частини східної України. Ґвалтували і ґвалтують не лише жінок, а й чоловіків. Станіслав Асєєв втік з табору на вулиці Світлий шлях в Донецьку і задокументував те, що там відбувалося, у своїй книжці «Світлий Шлях. Історія одного концтабору» (німецький переклад вийшов у видавництві ibidem 2022 року).
Софі Оксанен документує прослухані телефонні розмови, в яких матері та дружини заохочують своїх чоловіків ґвалтувати українок; вона описує, як російські солдати грабують будинки людей в Україні і приносять своїм дружинам пральні машини та спідню білизну українок. Російські солдати дзвонять своїм подругам під час мародерства, щоб дізнатися розмір їхніх грудей. Так само робили під час совєтської окупації Естонії, коли росіянки носили естонську спідню білизну як святкове вбрання.
Війна нині стала економічним фактором номер один в Росії. Росія перейшла на військову економіку, де близько третини виробництва — це військові товари. Але справа не лише в цьому, адже «війна стала економічно вигідною для сімей». Наприклад, через мародерство. Солдати, які мародерствують, ґвалтують і вбивають, — це батьки сімей, які привозять з фронту своїм дружинам, дітям або, якщо вони ще не одружені, своїм подружкам всілякі гарні речі. Це ті люди, яких Бертольт Брехт описав у своєму цинічному вірші: «Що отримала дружина солдата?». Високі підбори, шовкову сукню, брюсельське мереживо, красивий капелюшок, а потім смерть коханого: «Від Росії / Вона отримала траурну фату». Ґетц Алі повідомляє, що Гайнрих Бель також привозив додому шовкові панчохи для своєї коханої Анемарі.
Ґетц Алі описав націонал-соціялістичну «диктатуру прихильности» (нім. die Gefälligkeitsdiktatur) у своєму дослідженні «Народна держава Гітлера, грабіж, расова війна та національний соціялізм» (2005). Щось подібне зараз відбувається в Росії. Страждання людей, яким відмовляють у людській подобі, не лише ідеологічно, а й фінансово винагороджує голова держави. Зарплата російських солдатів у багато разів перевищує середній дохід росіян. Софі Оксанен пише: «Я називаю тих, хто на боці уряду, що б він не робив, опортуністами, і саме цю частину населення Кремль успішно задовольняє, забезпечуючи економічний добробут тилу».
Такий добробут робить людей нечутливими, байдужими, недобросовісними. Така байдужість існує не лише в Росії, вона існує скрізь, і байдужими є ті, хто, можливо, активно не прокладає шлях диктатурі, але дозволяє їй безперешкодно просуватися прокладеним силою шляхом, бо стоїть осторонь і радіє з того, що режим нібито дарує їм блага, які стають прихованою формою корупції. Набута байдужість приносить свої плоди.
Софі Оксанен стверджує: «Без підтримки тилу воєнні злочини були б неможливі: солдати повинні бути впевнені, що вдома їх зустрінуть, бажано як героїв». І вони мають таку впевненість, адже на основі розмов, записаних українцями, можна з упевненістю стверджувати, що дружини, подруги і матері російських солдатів знають про воєнні злочини, які скоїли їхні родичі, і що вони навіть заохочують їх до цього, навіть до застосування певних тортур.
Матері та повії
Софі Оксанен розповідає про практику росіян, які під час совєтської окупації Естонії, під час совєтського періоду України, кричали на людей в Естонії, Україні та інших країнах і вимагали, щоб ті говорили «человеческим языком». Вони називали тих, на кого нападали, комахами, паразитами, метафора, поширена в жорстокому і геноцидному антисемітизмі нацистів. Жінок, яких неодноразово ґвалтували, називають «повіями», жінок, які втекли з України на Захід, звинувачують у тому, що вони хочуть приїхати до ЕС для праці і щоб заволодіти европейськими чоловіками. Соціяльні мережі та інтернет є не останнім місцем для такого наклепу. У книжці «Сталінські корови» (2003) головну героїню Анну, естонку, також обмовляють як російську повію в сусідній Фінляндії.
Цей наратив іноді падав на сприятливий ґрунт на Заході. Деякі чоловіки чекали з чіткими пропозиціями на головному залізничному вокзалі Берліна. Ультраправа польська партія «Конфедерація» використовувала цей наратив у своїй передвиборчій кампанії і здобула прихильність деяких польських жінок, які побоювалися, що українські біженки заберуть їхніх польських чоловіків. «За допомогою такого сконструйованого інтернет-наративу вони також намагаються вбити клин між жінками, які залишилися в Україні, і тими, хто покинув Україну, дестабілізувати готовність країн допомагати біженцям, не дати росіянам відчути співчуття до них, зобразити насильство, яке чинять росіяни, як нормальне явище, і перешкодити зусиллям України досягти рівних прав, що є важливою складовою демократії», — додала вона. Експлуатація має багато облич, і російські солдати — це, можливо, лише верхівка айсберга сексуального насильства. Якщо ви хочете дізнатися про це більше, прочитайте роман Софі Оксанен «Собачий майданчик» (2019) або «Лялечка» Лани Люкс (2017). В обох романах західні чоловіки, а в «Собачому майданчику» також жінки, відіграють центральну роль у сексуальній експлуатації українок — як викрадених повій в «Лялечці» і як сурогатних матерів та донорів яйцеклітин у «Собачому майданчику».
Не можна сказати, що жінки ніколи не відігравали активної ролі у війні. Софі Оксанен наводить цифру в 800 000 жінок, які служили в Червоній армії під час «Великої Вітчизняної війни». Світлана Алексієвич задокументувала їхні досягнення у багатьох інтерв’ю в книжці «У війни не жіноче обличчя» (1983), а також чоловічі образи та приниження, які доводилося терпіти навіть досвідченим снайперкам. Військові меморіяли ніколи не вшановують пам’ять жінок. «У Росії немає таких героїнь, які б увійшли у свідомість усього населення, тому що, наприклад, рупор російського МЗС Марія Захарова не є прикладом для наслідування щодо боротьби за права жінок. Влітку 2022 року можна було побачити, як вона на її телеграм-каналі облизує полуницю, натякаючи на мінет».
З цим сприйняттям жінки також пов’язане захоплення Путіна колишнім президентом Ізраїлю Моше Кацавом, якого засудили за зґвалтування: «Він здивував нас усіх. Ми всі йому заздримо». Це висловлювання також потрапило до репортажів західних медій. Втім, помітної реакції не було. Рух #MeToo тоді ще не сформувався. Винна завжди жінка, а не чоловік. Тут уже недалеко до Ірану та інших ісламістських країн і угруповань, де зґвалтованих жінок, якщо не вбивають, то звинувачують та піддають остракізму. Але Путін не був би таким циніком, якби не підкреслив, що є різниця між росіянкою, яка займається проституцією, і не росіянкою. Тож «Путін похвалив російських повій, заявивши, що вони найкращі у світі». А російські чоловіки, за цією логікою, наймужніші з усіх.
Ми також бачимо це в меморіялах на території колишнього Совєтського Союзу. Ми бачимо «надзвичайну маскулінність, фізичну силу та міцні м’язи». За жінками залишається роль матері: «Масивні статуї матері-батьківщини знову стають символами країни». Це також частина історії дегуманізації жінок у Росії. Однак не варто забувати, що щось на кшталт прав жінок існувало і в совєтські часи. На Заході багато хто бездумно захоплювався тим, що в Совєтському Союзі та його державах-маріонетках, включно з НДР, майже всі професії були відкриті для жінок. Вони ігнорували відсутність жінок у політбюро та центральному комітеті. Сталін вважав, що гноблення жінок у соціялістичних державах мало зникнути завдяки самій формі державного устрою. Тому більше не було потреби в окремих жіночих організаціях. Жіночий відділ Центрального комітету комуністичної партії, так званий «женотдел», створений 1919 року, Сталін просто розформував у 1930 році. Причина: «Перехід жінок у суспільне життя поставив під загрозу народжуваність».
87 років потому: «У 2017 році в Росії практично легалізували насильство в стосунках шляхом послаблення відповідного законодавства. (...) Патріярх Кіріл заявив, що криміналізація домашнього насильства це вигадка іноземців і що завданням закону є захист росіян від іноземних впливів». Ця стратегія перегукується з конспірологічним наративом про «гейропу», яка загрожує російським цінностям. ЛГБТІК+ спільноту вже криміналізували, навісивши на неї ярлик «іноземні агенти», вже навіть є пропозиція включити «фемінізм» до переліку іноземних, а отже, антиросійських впливів. У Путіновій імперії жінки мають лише одне завдання — народжувати дітей. Софі Оксанен повідомляє про ініціятиву депутатів Держдуми приймати жінок до вищих навчальних закладів лише за умови, що вони вже мають дітей (очікування полягає в тому, що відтак у жінок взагалі не буде бажання здобувати освіту). Авторка гостро зауважує: «Росія повертає своїх жінок назад у ХІХ століття» під приводом «захисту традиційних цінностей».
Російський есенціялізм
Третій і найдовший з п’яти розділів книжки називається «Homo putinicus», тоді як у двох наступних розділах описується колоніяльне підґрунтя дій Росії та спосіб, у який ці дії «експортуються» в інші країни. Але як виник міт про Путіна? Софі Оксанен згадує внесок Гліба Павловського, «совєтського дисидента, який неодноразово змінював свої погляди та став політтехнологом після розпаду Совєтського Союзу» і, як кажуть, зіграв важливу роль у виборі Путіна наступником Бориса Єльцина. «Гліб Павловський створив образ президента, заснований на вподобаннях народу. Чоловіка, який перехитрив Захід, пройшовся повз нацистську символіку і був сповнений патріотичних думок, якого б любили жінки і наслідували хлопці та чоловіки. Володимир Путін, молодий агент спецслужб, який служив у Німеччині, ідеально підійшов на цю роль». Для деяких росіянок тверезий і стриманий Путін був привабливою протилежністю свого залежного від алкоголю попередника Бориса Єльцина.
Безумовно, не тільки Гліб Павловський привів Путіна до влади, КДБ і ФСБ безсумнівно доклали до цього руку. У своїй книжці «Люди Путіна», опублікованій 2021 року, Кетрін Белтон детально описує ці події, включно з шантажем Єльцина, який був змушений сам запропонувати кандидатуру Путіна. Англійська назва «Putin’s People» дещо нагадує шпигунський роман Джона Ле Каре «Smiley’s People» («Люди Смайлі»), але німецький переклад «Putins Netz» («Путінська мережа») не відображає натяк на зв’язок з секретними службами і, по суті, тривіялізує дії чоловічого клану, який править Росією. Софі Оксанен справедливо проводить паралелі між мітом про Путіна і персонажем Джеймса Бонда, тим більше, що вона визнає зовнішню схожість між Деніелом Крейґом, останнім на сьогодні актором, який зіграв Бонда, і Путіним (ця схожість довгий час заважала мені дивитися фільми з Крейґом, хоча врешті-решт я зміг переконати себе, що Крейґ, який наділив свого персонажа сумлінням і сумнівами, був, можливо, найкращим з усіх акторів, які колись грали Бонда). Путін, по суті, позиціонує себе як могутнього месника за ганебну поразку колишнього Совєтського Союзу в Холодній війні.
Павловський назвав виборчу кампанію Путіна «реванш переможених». Путін прийняв цю точку зору, коли у 2005 році назвав розпад Совєтського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Його тема — постійне приниження Росії. Софі Оксанен зазначає, що Путін «охарактеризував 1990-ті роки як “Cмуту”, тобто час потрясінь. Спочатку Cмутою називали тимчасовий занепад Росії в період після правління Івана Грозного між кінцем ХVI і початком XVII століття. Радіо, телебаченню та пресі було наказано пов’язувати Смуту з 1990-ми роками, а Кремль забезпечив трансляцію історичних “документальних фільмів” на підтримку наративу, в якому Смута і 1990-ті роки ототожнювалися. З іншого боку, ток-шоу засуджували ностальгію за тим часом і розповідали людям, наскільки небезпечно тлумачити анархію як свободу». Деякі західні політики та журналісти, безумовно, повелися на таку інтерпретацію російської історії, як наприклад фундаторка німецької партії «Альянс Сари Ваґенкнехт», яка була заснована на початку 2024 року, або колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер, який неодноразово намагався виправдати напад Росії на Україну приниженям з боку Заходу. Однак у медіях вони майже не знайшли відгуку.
Після повномасштабного вторгення Росії в Україну Алєксандру Дуґіну, якого ще 2014 року виключили з оточення Путіна, вдалося серйозно просунути свою концепцію «вічної місії Росії». «Цивілізація» можлива тільки з Росією та в Росії. Той, хто не підтримує цей образ Росії, ризикує всім. Доля України — це доля країн Балтії, анексованих у 1940-х роках. «Геноцид» має багато облич, це не обов’язково фізичне вбивство людей, це також знищення їхньої культури. Мова, пам’ять про власну історію — все це має бути знищено. Це стосується і західного образу жінки. Дуґінський образ жінки, який нині суттєво характеризує ідеї Путіна, «спирається на біологічний есенціялізм».
Цей есенціялізм полягає в тому, що все, що не відповідає російському баченню світу, в якому панує Росія, називається «фашистським». Цей образний вислів має мало спільного з історичним фашизмом. Йдеться про спотворену пам’ять про традицію Великої Вітчизняної війни, яка продовжується в так званій «спеціяльній військовій операції» в Україні. Ворога потрібно не тільки дегуманізувати, а й зробити втіленням самого зла. Про це також йдеться у четвертому розділі під назвою «Прискорений курс російського колоніялізму». Тут Оксанен пише про Крим, який далеко не такий вже й російський, як намагається переконати нас Путін. Катерина ІІ завоювала Крим і розпочала процес «русифікації», який продовжили її наступники і який, зрештою, означав «детатаризацію» — процес, який Сталін завершив у 1944 році, депортувавши татарське населення до Середньої Азії. 2014 року Путін продовжив ці лиходійства.
Софі Оксанен: «Російський колоніялізм — це очевидна проблема, яку відмовляються помічати». Мова не лише про Крим, а й про численні регіони Сибіру, де меншини становлять більшість і фактично мали б бути законними власниками нафтових і газових ресурсів, за рахунок яких Путін фінансує свою війну. Софі Оксанен говорить про «одержимість» Росії Кримом і цитує американського україніста Рорі Фініна, який описує реакцію Заходу як «кримнезію», амнезію, яка також впливає на корінні народи Сибіру, які ніколи не користувалися тією увагою Заходу, яку мають, наприклад, корінні народи Америки. «Міт про “одвічну” російськість регіону закріпився міцніше, ніж історія татар, і це відбулося тому, що не використовувалися терміни, відомі з дебатів про колонізацію, наприклад, російське населення регіону не називали колоністами». Дивує те, що натомість у західному сприйнятті закріпилася думка про «російські меншини», причому не лише в Україні, а й в країнах Балтії, Молдові та Грузії, не кажучи вже про Якутію, Бурятію чи Татарстан. «Заміна корінного населення росіянами була частиною силової політики Росії протягом століть», і це саме те, що зараз відбувається на окупованих територіях України. Слід зазначити, що в якості гарматного м’яса Росія використовує в Україні переважно національні меншини.
Чи можливі зміни?
Ми занадто мало знаємо про жорстокість російських солдатів, часто лише мимохідь побачивши пару новин і одразу ж повертаючись до своїх повсякденних справ, бо ми занадто довго відверталися і ніколи не хотіли помічати, як живуть люди, чиї країни захопила російська армія. Софі Оксанен цитує коментар американського історика Тимоті Снайдера про те, «що більшість геноцидів забуваються, тому що інші народи не звертали на них уваги, коли вони відбувалися».
1 вересня 1939 року німці вдерлися до Польщі, а 22 червня 1941 року до Совєтського Союзу. 17 вересня совєтські війська вдерлися до Польщі.Це було результатом так званого пакту Гітлера–Сталіна від 23 серпня 1939 року. Мало хто в Німеччині сьогодні знає про лінію Молотова–Рібентропа, визначену в додатковому протоколі до цього пакту, згідно з яким Німецький Райх і Совєтський Союз розділили світ між собою майже так само, як це зробили Іспанія і Португалія в Тордесільяському договорі від 7 червня 1494 року. Під час «Великої Вітчизняної війни» совєтські війська вчинили безпрецедентну кількість зґвалтувань та грабунків на окупованих, визволених чи завойованих територіях. Путін перекручує цей аргумент, звинувачуючи Польщу у розв’язанні Другої світової війни через її небажання віддати Гітлеру контроль над так званим Польським коридором навколо Гданська. Однак німецькі та совєтські/російські злочини не можна ототожнювати, так само як не можна ототожнювати Голокост і колоніяльні злочини. Геноцид залишається геноцидом, воєнні злочини — воєнними злочинами, злочини проти людства — злочинами проти людства. Винятковість Голокосту залишається незмінною.
Софі Оксанен наводить цитату правозахисниці Антоніни Вихрест про фільм, в якому російський сексолог стверджував, що «народне повстання (Евромайдан 2014 року) сталося через сексуальну фрустрацію українських жінок», однак на Заході такій пропаганді просто не приділяли уваги. На думку Антоніни Вихрест, «відсутність інтересу свідчила про нерозуміння поза межами Східної Европи, як гомофобія, мізогінія і націоналізм йдуть пліч-о-пліч в Росії». Зрештою, постає питання, коли саме Захід усвідомить, «що він перебуває у стані війни з Росією», і чи буде він готовий захищати західні цінності, або й надалі дозволятиме Путіну поширювати свої погляди через ультраправі партії.
Партії нових правих, як-от «Альтернатива для Німеччини» і «Австрійська партія свободи», грають у гру Путіна, так само як «Альянс Сари Ваґенкнехт» у Німеччині, Віктор Орбан та партія «Фідес» в Угорщині, Роберт Фіцо та його партія «Смер» у Словаччині. Звичайно, на боці нових правих є й ті хто підтримують Україну, наприклад, Джорджа Мелоні або фінська партія «Істинні фіни». Однак у питаннях гендерної рівности та толерантности до меншин на них не варто покладатись. Ті, хто цікавиться подіями, можуть побачити багато паралелей зі світом книжки Марґарет Етвуд «Оповідь служниці». Але, можливо Джорджа Мелоні, представниця правих поглядів, є винятком. Вона високо оцінила фільм Паоли Кортелезі «Є ще завтра» про насильство над жінками з боку чоловіків, який в Італії вже переглянуло більше людей, ніж фільм «Барбі». Численні протести на захист демократії, прав людини та прав жінок у США, Польщі перед зміною уряду 15 жовтня 2023 року, Словаччині, а тепер і в Угорщині, також вселяють надію, що Путін зазнає поразки у «війні проти жінок».
І останнє, але не менш важливе, Софі Оксанен ставить на позір просте запитання про те, як можна покласти край правлінню Путіна, щоб Росія також могла розвиватися як ліберальна і демократична країна, і відповідає: «Зміни неможливі, якщо цієї теми уникають або якщо медії вважають, що вона занадто гнітюча для громадськости». Але, можливо, на Путінову Росію чекає доля Совєтського Союзу: банкрутство держави після переозброєння? Це також можливий сценарій. Чи здатен Захід просувати такий сценарій — це вже інше питання.
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Der Kern der Gewalt. Sofi Oksanen, Putins Krieg gegen die Frauen» в журналі Demokratischer Salon 14 квітня 2024 року.
Українською мовою публікується з дозволу автора.
Переклали Дарина Демиденко та Анастасія Коваленко
