Марго Пугаченко. Казка: Як лінь перемогла мрії
Давним-давно, коли люди тільки-тільки навчилися будувати хатини, на нашій планеті ще мешкали дивовижні істоти. На кримській землі жили прекрасні дивоглядні літаючи слони. Вони літали використовуючи, свої вуха, а їх шкіра випромінювала рожевий блиск! Слони були трохи менше теперішніх їх нащадків і харчувалися нектаром, пилком квітів та фруктами! Але таємниця їх здатності літати полягала в іншому: вони літали завдяки свої мріям. Літуни жили великими сім'ями на найвищій вершині гори Кара-Даг, і життя було їх легким та безтурботним!
А знизу біля підніжжя гір жили люди. І якось шаман одного племені проголосив: «Людське життя стане легшим тоді, коли ми змусимо служити нам слонів-перельотів!» Мовляв, нехай вони носять людям валуни та інші тяжкості.
І сталося! Найвідважніші воїни племені забралися високо в гори, щоб поневолити хоч пару слонів . Люди кралися обережно і безшумно, тож їм вдалося заскочити летючих мрійників зненацька. Багато постраждало серед літунів і дорослих, і малят, але і всі загарбники загинули – їх скинули з високих скель. Літаючи слони занурилися в безодню горя, адже ніколи до цього вони не завдавали біль живим істотам . Тож не дивно, що попереду на них чекали ще страшніші чорні дні.
Через страхи та переживання слони перестали мріяти, і, виявилося, що літати ставало все важче і важче. Так, у малюків вуха стали рости якось по-іншому: до менших розмірів, а окремі слоненята ставали зовсім дурнуватими. Слони-старійшини зауважили, що їхні онуки звикають жити без мрій — деякі малюки навіть не перевислонювалися між собою. І на Усеслонячому зборі було прийнято рішення, що всі слони повинні покинути Землю якнайшвидше.
Поки йшли збори і навчання молодих слоненят, хитрий шаман придумав, як роздобути хоча б парочку слонів. Він зі служницями став приносити квіти і фрукти до місця прогулянки ледачих слоненят, у яких поки не дуже добре виходило літати. Коли слоненята начастовувалися ласощами, шаман розповідав як захоплюються ними у людському племені: «О, прекрасні гіганти, якби тільки ви погодилися у нас жити, то отримували б найчарівніші квіти і фрукти щодня. Ми б співали для вас і вклонялися вашій божественності!».
І прийшов той час, коли двійко найледачіших і найдурніших слоненят стали з нетерпінням чекати приходу людей і вже відмовилися і мріяти, і літати. Дізнавшись від них, що мрійники вже вранці прийдешнього дня покинуть Землю, шаман вирішив, що цих дурників треба затримати тут назавжди! Він відправив найкрасивіших служниць із запашними квітами та смачними фруктами поклонятися слоненятам, наче божатам. До вечора дурні слоненята наїлися і шаман нагодився зі своїми улесливими промовами: «О, прекрасні діти Всесвіту, божата, мрії яких здійснилися і ми служимо радо вашій мудрості, ви – неймовірні чарівні, ви – неймовірні літні, ви – неймовірні сильні та мужні! Все у вас є! Лише жоднісінька рисочка заважає вам стати найдосконалішими у цілому світі».
– Яка риса? – ліниво поцікавилося слоненятко, що валялося на траві і ледве ворушило хоботом.
– Ваші величезні вуха, огидні, навіть, ви ж-бо на них як наступите, то впадете.
– Вони занадто малі для польотів, – каже інше слоненя.
– Саме так! І якби ми вам їх вкоротили, то ви б набули остаточної неперевершеності!
І чим більше шаман лестив дурним слоненятам, тим їм більше подобалася ідея з обрізанням вух. Зрештою, перед самим світанком, вони дозволили вкоротити собі вуха.
Зранку літаючи мрійники залишали один за одним Землю. Коли всі піднялися в повітря, то підбігли двоє заплаканих від болю дурників, хоч попрощатися з ріднею. Слоненята піднялися на гору і, коли перші промені сонця торкнулися їх, сльози на їхніх очах перетворилися в потоки солі, які перетворили слоненят на скелі.
Так і стоять у кримських горах дві слоноподібні скелі і дивляться в небо вже багато століть!
