Дмитро Пресліцький. Конкурс одноактних п'єс
Дерево
Біля дерева у дворі власного дому на ослінчику сидить літній чоловік. На ньому тепле пальто, голова не покрита. Зрозуміло, що на дворі глибока осінь, листя з дерева вже опало. Це яблуня, доросле дерево.
Слова жінки подаються голосом жінки. Власне, це і є другий актор. І дерево теж.
СТАРИЙ: О-хо-хо, майже зима. Знову зима. Вже третя без тебе. Як ти могла піти раніше за мене, як ти могла? А ще кажуть, жінки витриваліші, ніж чоловіки, о-хо-хо... Я теж на це розраховував, що ти мене проважатимеш, а не я тебе. А вийшло... (проводить рукою по стовбуру дерева, посміхається).
А пам'ятаєш, як ми її тільки посадили? Тої осені, коли тільки одружилися. Я запропонував, ти погодилася: "Нехай росте разом з нашим коханням", сказала ти. Ти навіть не запитала, що ми посадимо, дала мені самому то вирішити: "Чоловік має вирішувати", сказала ти, "На то він і чоловік" додала. Отож. я вирішив все сам. Ти тільки сказала, що то має бути щось корисне, а не просто так, аби що: "Добре, якщо то буде щось з плодових дерев, щось на кшталт яблуні, краще зимової. Тоді і яблука будемо мати, і варення на зиму".
Розумна дівчинка! Тоді я ще не знав, як добре ти вмієш готувати. Мені неймовірно пощастило з тобою! (посміхається, відчутно трохи сарказму).
Отож, ми посадили яблуню. "Золотий ранет", такі як ти любиш. Як виявилося, і я теж. Вони і на смак чудові, і варення з них смачне, і лежать вони до самої весни - ідеальний вибір. Як і більшість того, чого ти торкалась. Мабуть, це остання яблунька цього сорту, кажуть, його вже немає, виродився. А у нас є, любов не помирає.
Як я переживав за неї весь перший рік, гадав, чи переживе вона зиму, чи не замерзне, не всохне - ходив, кутав її у старе пальто, здував сніг з її тендітних гілячок. Я, мабуть, біля тебе так не танцював, як біля тої нашої яблуньки (підводиться робить кілька незграбних па, сміється) Ти, мабуть, вже й ревнувала до неї, хотіла її спиляти (голос жінки: "Дивись, бо доходишся до неї, я спиляю її до біса!") Але я не міг інакше, ти ж розумієш, хтось мав доглядати наше кохання. Та й ти б ніколи не знищила її - я знав, ти просто жартуєш.
Ми пережили ту першу зиму, наша яблунька вижила. Весною вона навіть заквітла, але плодів не дала - перший рік, вона тільки звикала. Як і ми звикали бути завжди разом, бути родиною. Я обробляв її хімією, коли вона починала хворіти того літа - павутинний кліщ, листовертка, мучниста роса... Я вивчив, напевно, всі хвороби плодових дерев, всі їх різновиди. Це був мій фронт. У тебе тоді вже був свій, ти готувалася до іншого, дихати хімією тобі було зле.
Наступна зима була вже легшою. Яблунька підросла, зміцніла, та й зима видалася не такою вже холодною. А навесні у нашому домі вперше пролунав дитячий крик, народився наш малюк. Як ми чекали його появи. Син! Нащадок! Помічник!
Все стало одразу іншим. З дітьми воно завжди так, їх поява все змінює, вони перебирають на себе всю увагу. Особливо, коли ще малі. Та і потім теж, будемо чесними, з тих пір ти вже ніколи не була тільки моєю (зітхає, посміхається).
Але я тоді ще не був готовий до цього. Зізнаюся, я ревнував тебе, як ревнують жінку до іншого чоловіка. Як ти колись мене ревнувала до яблуньки. Тільки я, на відміну від тебе, ніколи не погрожував знищити нашого малюка (посміхається). Я любив його так само як і ти, можливо, навіть більше за тебе. Хоча... навряд це можливо взагалі.
Тої осені наша яблунька дала перші свої плоди. Такі ще непевні, такі маленькі - вона святкувала разом з нами, раділа появі дитини. Дерево зростало і міцніло разом з ним.
Наступного року вона вже дала більше, ми вперше змогли наїстися своїми яблуками. Тоді я відчув цей ідеально грушевий присмак, якого не знав раніше (посміхається).Я закохався у нього. І у тебе. Ще раз.
Насправді, нормально плодити яблунька почала лише після п'ятого року, коли малюку було вже чотири і він впевнено стояв на своїх ногах. Ти тоді вже винашувала нашу дівчинку-зіроньку. Вона народилася якраз на збір врожаю. От тоді ми і яблук поїли, і навіть варення зробити. Ти ще була слабенька після полог, але дуже хотіла спробувати: "Я хочу!", сказала ти. Хіба я міг заперечувати? (посміхається)
Ммм, яка смакота, це перше твоє варення! Здається, нічого смачнішого за нього я не їв ніколи. Ні, звісно, після того ти робила його кожного року, але... то перше… воно було найсмачнішим (зітхає, відступ)
Добре, що ти ніколи не втомлювалася його робити. Кожного року. Його ще досі є трохи у мене Я бережу його, дістаю лише за особливої нагоди, коли ми всі збираємося разом. Всі... Але без тебе -Зітхає). І тепер так буде вже завжди. Сподіваюся, я помру раніше, ніж воно закінчиться - те, створено твоїми руками. Це дійсно витвір мистецтва!
Так, я пробував зробити його, але… моє не таке, не так смакує. Напевно, справа не тільки у рецептурі - ти додавала щось ще, можливо часточку нашої любові. Але ти пішла і... забрала все із собою, без тебе я не можу відтворити твій рецепт, - моє варення зовсім не таке (зітхає)
Тому я не хочу без тебе - я хочу бути з тобою. Так, розумію, я пам'ятаю, що ти сказала на це: "Не поспішай, любий, ти все ще потрібен нашим дітям". І ти права, завжди була права, але... я все одно хочу до тебе, мені тут самотньо без тебе.
А яблунька наче відчула, що нас стало більше і стала рости ще скоріше. Розгалужилась, потягнула свої руки-гілки доверху, стала більшою. Прийшов час обрізати зайве, зробити "чашу". Пам'ятаєш, я зрізав центральний стовбур? Ти тоді ще обурилася, що я тобі нічого не сказав, не попередив, сам все вирішив: "Хіба не можна його було все залишити так як є?" питала ти. Але потім ти сама все зрозуміла - яблук стало більше, світла стало більше. Та й малюк, що почав лазити на дерево, не міг вже залізти занадто високо, щоби впасти. Безпека теж важлива річ. Хоча я тоді не думав про те. Не тоді (відступ)
Я все думаю, чи могли ми того уникнути. Якби я тоді сів за кермо, сам відвіз вас у лікарню, а не викликав таксі... Чи зреагував би я краще за водія таксі, чи встиг би вивернути кермо і уникнути аварії. Та вантажівка... Звідки вона взагалі взялася, чому виїхала на зустрічну полосу? (гірко зітхає)
Так, розумію, лопнуло колесо - ніхто від того не застрахований, таке на дорозі іноді трапляється. Та ще й слизько так було, на дорозі сльота, кінець листопада. Майже як зараз. Але чому сталося саме з нами? (плаче)
У лікарню ви попали, але вже з іншої причини (витирає сльози) Застуда у малюка пройшла, але... ми його втратили назавжди, він пішов на небо.
Того року Різдва у нас не було. Ти шукала самотності. Я теж не знаходив собі місця, всі наші розмови закінчувалися мовчанням. І то зрозуміло: як поява дитини змінює все, так і її трагічна втрата теж змінює все, навіть ще більше. Після загибелі малюка ми більше ніколи не повернулися до самих себе - ми втратили частину життя, нас самих стало менше.
Наступного року весною одна із гілок на яблунці засохла. Я не розумів, що сталося, яка хвороба її вразила, намагався спасти, але… вона втратила свою найбільшу гілку. Та навіть не квітнула того року. Напевно, дерево теж відчуло відсутність малюка і хотіло померти. Я теж хотів померти, відчував себе майже мертвим. Та що там казати, ми всі померли тоді разом з ним.
Ту гілку довелося зрізати. Але сама яблунька не засохла - вона знайшла для себе, задля чого жити. Нас всіх врятувала наша дівчинка-зіронька. Вона повернула нас до життя і знову об'єднала, змусила згадати про себе і те, що ми є один в одного. Вона відродила нас, навколо неї зосередилося наше нове життя - зіронька повернула тебе до мене. Отож, сум про малюка і турбота про неї поєднали нас.
А потім МИ знову завагітніли. Мабуть, хтось там наверху почув нас і вирішив повернути віру у себе. І ми знову повірили, наші діти стали нашим спасінням.
Як ми пильнували тоді одне одного (посміхається). Можливо, навіть занадто. "Не спускай з нього ока, - казала ти мені про малого. - Слідкуй за нею", - наказувала про нашу дівчинку. Я ледь у туалеті з ними не сидів, аби не залишати їх одних без нагляду. Любові не може бути забагато, вважали ми. З цим важко було не погодитися після того, що ми пережили.
Зіронька швидко зростала. Вона якось одразу подорослішала, я й не помітив, вона почала допомагати тобі доглядати за малим, вчитися готувати. Не все виходило з першого разу. Пам'ятаєш, як вона замість цукру додала солі, коли ти вчила її робити варення з яблук? Добре, що то була тільки перша партія? (сміється) Як ви тоді дали мені спробувати того варення, а потім довго сміялися з мене, коли я плювався і не міг зрозуміти, що це за гидота. Як можна спаклюжити все, додавши не той інгредієнт. Так само, як у житті, не все пасує одне до одного, - треба бути обережним, щоби нічого не зіпсувати.
А потім все якось одразу прискорилося. Дитячий садок для малого, школа для нашої зіроньки, навчання, університети, випуски. Ми з тобою повільно старіли, діти швидко ставали дорослими, і більше вже піклувалися про нас, ніж ми за них. Ми вже так не встигали за ними, як раніше. Діти швидко ростуть, особливо чужі. Принаймні, так кажуть. Брешуть, свої виростають ще швидше - не встигаєш радіти їхнім малечим досягненням і ось, вони вже дорослі і самостійні. Ну, майже дорослі - для батьків діти завжди залишаються дітьми.
А потім - оком не встигнеш моргнути - діти вже мають власні сім'ї. І своїх дітей, наших любих онуків. Нас стало багато. Я навіть подумав тоді, чи не посадити нам ще одну яблуньку,таку саму як цю. Адже наша яблунька - символ кохання - давно досягла свого максимуму і не задовольняла всіх наших потреб.Хоча й віддавала все. Твоє варення любили всі - воно завжди було найкращим. Звісно, якщо без солі (посміхається).
Але ти сказалана те: "Віддай їм своє". І я віддав. І ти віддала своє. І всім вистачило. Ти знала, що так і буде, ти завжди була розумнішою за мене.
А потім ти пішла. Ніхто не чекав такого від тебе - то мала бути не ти, тільки не ти. Ти мене випередила. Мабуть, та аварія далася взнаки - ти першою пішла до нашого малюка, не дочекавшись мене, щоб піти вже разом. "Не поспішай старий, ти їм ще потрібний", казала ти мені кожного разу, коли я жалівся тобі на свій тиск і зрадливе серце. Але сама не дотрималася того, що повчала мене - пішла поперед батька. Але не у пекло, а до раю, - я знаю, такі як ти стають ангелами ще на землі. А там... (дивиться у небо)
Сподіваюся, ти не станеш довго тягти і прийдеш за мною невдовзі? Я стомився без тебе тут, я хочу до тебе. А яблунька... (гладить стовбур дерева) Наше кохання досі живе. І воно буде жити навіть без нас, йому є про кого дбати і піклуватися - ми дали плоди, ми кинули в землю сім'я - тепер ми можемо йти, ми вільні. Я чекаю на тебе, приходь (дивиться у небо, затемнення)
