Рубаник Дарина. Конкурс одноактних п'єс
ОСТАННІ ДИНОЗАВРИ
ДІЙОВІ ОСОБИ
ЛИСИЙ – лисий чоловік, близько тридцяти років.
РУДИЙ – рудий чоловік, близько тридцяти років.
Купе потягу, що їде. За вікном ніч, у купе спекотно. На нижніх полицях напівсидять двоє чоловіків: лисий та рудий, рудий дрімає. Лисий одягнений у джинси, заправлені у шкарпетки, та футболку. На підлозі валіза, рюкзак та ще кілька сумок. Потяг зупиняється, від поштовху рудий прокидається, явно дезорієнтований.
РУДИЙ: Перепрошую, а ви не знаєте, куди ми їдемо?
ЛИСИЙ: Ви не знаєте, куди їдете?
РУДИЙ: Знаєте, це прозвучить кумедно, та здається, я геть не пам’ятаю.
ЛИСИЙ:Я теж не пам’ятаю.
РУДИЙ: Справді?
ЛИСИЙ: Так.
РУДИЙ: Але я не розумію. Ми що, обидва не пам’ятаємо?
ЛИСИЙ: Схоже на те.
РУДИЙ: Маячня якась. Але, схоже, я геть нічого не пригадую. Взагалі – нуль.
ЛИСИЙ: Ну, щось же ви мусите пам’ятати. Наприклад, що ви знаходитеся в поїзді, що ця шафа з полицями, де ми сидимо, називається купе?
РУДИЙ: Так, це я пам’ятаю.
ЧОРНЯВИЙ: А я і цього не пам’ятаю. Дуже дивно, мабуть, щось сталося, що стерло нам пам’ять обом. Можливо, якийсь нейротропний вірус, чи щось таке. Я навіть не певен, щодо свого імені. А пункт призначення потягу і поготів.
РУДИЙ: А що написано у вашому квитку?
ЛИСИЙ: Подивіться у свій.
РУДИЙ: Та я б подивився але.. не пам’ятаю, де я його..
ЛИСИЙ: Він у вас в нагрудному кармані, ондо кутик стирчить.
РУДИЙ: О, моє ім’я Віталій Петренко. А потяг Київ-Одеса. Гм, чудово…
ЛИСИЙ: Чудово?
РУДИЙ: Ну так! Одеса – це море, пляжі, старовинна архітектура, колоритні вулички. Ви пам’ятаєте, що таке море?
ЛИСИЙ: Щось таке пригадую.
РУДИЙ: Мені здається, ви з мене кепкуєте. Якщо це так, припиніть негайно, мені це діє на нерви.
ЛИСИЙ: Ваші нерви – ваші проблеми. Та я не кепкую. Навіщо мені це?
РУДИЙ: Що ж. Як нам дізнатися, чи скоро прибуття?
ЛИСИЙ: Не знаю. Та коли ви прокинулися, ми саме зупинялися на станції «Капустине».
РУДИЙ: О, скоро почнеться санітарна зона, треба встигнути сходити в туалет.
ЛИСИЙ: Отже це ви пам’ятаєте??
РУДИЙ: Так.
ЛИСИЙ: Дивно.
РУДИЙ: Нічого дивного, навіть при повній амнезії людина все ще пам’ятає мову, базові поняття, наприклад, як тримати ложку чи застібати гудзика. Також може пригадувати деякі окремі важливі речі, однак важко передбачити, які саме. Це пов’язано з виживанням, універсальні знання потрібні, щоб вижити, а особисті - ні.
ЛИСИЙ: Отже, ваш мозок не пам’ятає, як вас звати, але коли можна і не можна посцяти на маршруті Київ-Одеса він не забув?
РУДИЙ: А ви часом не пам’ятаєте, чому ви таке хамло?
ЛИСИЙ: Ні. Йдіть вже.
Рудий виходить з купе та швидко повертається, має розгублений вигляд.
РУДИЙ: Цікаво, там зовсім не було черги. І в тамбурі ніхто не палить.
ЛИСИЙ: Гм, можливо, всі палять в своїх купе. Будете?
РУДИЙ: Не палю, дякую.
ЛИСИЙ: Ні? Дивно, бо цю пачку я дістав з вашої валізи.
РУДИЙ: Моєї валізи?! Ану віддайте. І цигарку теж.
Рудий вириває валізу з рук Лисого та починає вивчати її вміст.
РУДИЙ: Так, троє трусів, три пари шкарпеток… Здається, я їду ненадовго. На уікенд? Може, відрядження. Хоча одяг не схожий на робочий. Маска, ласти…
ЛИСИЙ: То ви вже пригадали, ким працювали? Тобто, працюєте.
РУДИЙ: Ні. Але мені здається, я людина науки. Викладач університету, наприклад. Або ж працюю в якійсь компанії, менеджер середньої ланки, чи щось таке…
ЛИСИЙ: А може ви рятувальник Малібу? Чи пак, Ланжерону.
РУДИЙ: Відколи рятувальники їздять у відрядження? Ні, я людина інтелектуальної праці, це ж очевидно. Чекайте, ми зупинилися. Але ніхто не виходить, і, що ще більш дивно, ніхто не входить. Судячи зі спеки, зараз пік сезону. Щось тут не так!
Рудий метушиться, виглядає у вікно, але там темрява. Лисий сидить на місці, не приєднуючись до паніки сусіда, по ньому видно, що він чудово розуміє, що відбувається.
ЛИСИЙ: Ну чому ж одразу не так?
РУДИЙ: А ви не розумієте? Схоже, ми тут самі!!! Ми геть самі у цьому клятому вагоні! Як це взагалі?
ЛИСИЙ: Ну, якось. Чи вам не однаково? Може, ми його викупили?
РУДИЙ: Весь вагон, навіщо? Хто так робить? Що ви мелете? Чому ви такий байдужий? Це дуже підозріло. І взагалі, ти якийсь дуже дивний. Точно щось приховуєш, ще й в валізі моїй порпався. Мудило…
ЛИСИЙ: Я бачу ми плавно і ненав’язливо перейшли на ти. До речі, моє ім’я Сальвадор.
РУДИЙ: Та яка в біса різниця? Може ти мене вбити задумав? Сальвадор… Ім’я для кота. Чи для кілера. Ти кілер, Сальвадор? Тобі замовили мене? Накачав мене і посадив у потяг, щоб ніяких свідків?
ЛИСИЙ: Заспокойся, якби я хотів тебе вбити, давно би це зробив. А може ми взагалі друзі? Чого ти накручений такий?
РУДИЙ: Які ще друзі?!
ЛИСИЙ: Найкращі.
РУДИЙ: Іди в дупу, Сальвадоре. Я ніколи б не дружив з таким, як ти.
ЛИСИЙ: Ну звісно, куди нам до менеджера середньої ланки…
РУДИЙ: Ні, серйозно. Ти якийсь максимально дивний. Хто заправляє джинси у шкарпетки? І знаєш, не хотів цього казати, але від тебе пахне. Точніше тхне. Брудними ногами і наче чіпсами.
ЛИСИЙ: Ну, вибачай, чувак. Там цілий вагон вільний, хочеш – іди собі в будь яке купе і насолоджуйся свіжим повітрям.
РУДИЙ: Але в мене місце номер 23! До речі те, на якому ти сидиш. Ти віджав мою нижню полицю?! Як тобі це вдалося?
ЛИСИЙ: Ти сидиш на нижній.
РУДИЙ: Так, але це номер 25.
ЛИСИЙ: Яка різниця?
РУДИЙ: Велика. Я люблю бути на своєму місці. Але і смердить! Я відкрию вікно.
ЛИСИЙ: Ні! Не роби цього.
РУДИЙ: Чому?
ЛИСИЙ: Ну, не варто цього робити. Принаймні, в темний час доби. Я майже певен, що нам нічого не загрожує, проте… Та забий. Звичка.
РУДИЙ: Що ти верзеш? Що нам може загрожувати?
ЛИСИЙ: Ох, чуваче. Невже ти справді нічого не пам’ятаєш? Взагалі? Який твій останній спогад?
РУДИЙ: Гм. Крутиться пісенька… «Заходить до хати мурло волохате… І стиха так каже чомусь: Я з’їм твою маму, я з’їм твого тата, а потім за тебе візьмусь». Згоден, дурня повна, але це щось на кшталт розкладу станцій і санітарних зон. В’їлося… І так, наче я малий, в піжамі, накриваю ковдрою себе з вухами, щоб «мурло» не побачило, а мама сміється і каже, що це лише пісенька. Дурна пісенька.
ЛИСИЙ: Що ж, твій мозок не надто вибирав які файли видаляти. Окей, якщо коротко: стався кінець світу, і ми з тобою – єдині, хто вижив.
РУДИЙ: Чекай, що? Ти геть здурів?
ЛИСИЙ: Та ні. Світу більше немає. Точніше, він є. Але людей більше не існує.
РУДИЙ: Що?
ЛИСИЙ: Те.
РУДИЙ: А ми?
ЛИСИЙ: Ми останні.
РУДИЙ: Як це? Ти певен?
ЛИСИЙ: На дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих відсотка.
РУДИЙ: Як ти можеш бути певен?
ЛИСИЙ: Завдяки інтернету.
РУДИЙ: Дуже смішно, в «Вікіпедії» прочитав?
ЛИСИЙ: Та ні, серйозно. Я облазив всі сайти, щодня протягом місяця шукав соцмережі, форуми, навіть порносайти по всьому світі. Ніхто нічого не постить. Абсолютно. Повний нуль. Нічого не відбувається, один я всюди пишу коментарі і нуль відгуку.
РУДИЙ: А я? Як ти знайшов мене?
ЛИСИЙ: Чувак, не повіриш, але це ти мене знайшов.
РУДИЙ: Що? Як??
ЛИСИЙ: В тебе був квиток на цей потяг. Продаж відкривається за два місяці, ти мабуть купив його у перший день, а потім все сталось. І ти, ну, ти просто мабуть вирішив, що скористаєшся ним, що б не сталося. Мабуть, дуже на море хотів. Армагедон армагедоном, а відпустка за розкладом.
РУДИЙ: Це схоже на мене. Мабуть.
ЛИСИЙ: Так, гідно поваги. Мужик сказав – мужик зробив. А там хоч потоп.
РУДИЙ: Потоп? То це був потоп?
ЛИСИЙ: Ні. Точніше, не зовсім. Був і потоп, але маленький. Сюди не дістало.
РУДИЙ: А що тоді? Що винищило людство?
ЛИСИЙ: Ох, чувак, я не певен що ти хочеш…
РУДИЙ: Кажи вже, блін.
ЛИСИЙ: Ну, була війна. Точніше, війни. Спочатку маленькі, в різних куточках світу. Страшна біда, та для людства – нічого нового, на жаль. Всі думали, що станеться черговий перерозподіл влади, та й по всьому. Та цього разу було інакше. Хтось використав ядерну зброю.
РУДИЙ: Навіть здогадуюсь, хто…
ЛИСИЙ: Та не лише вони. Тоді була відповідь. З того моменту все було стрімко. Люди гинули в таких кількостях, що більшість усвідомлювали: це початок кінця. Та хтось все ще сподівався… Коротше, є і хороша новина: ядерної зброї на планеті більше нема.
РУДИЙ: Чудова новина.
ЛИСИЙ: Так! І якщо ти та я не змайструємо, то і не буде. Принаймні, я не збираюсь. А ти науковець, хто тебе знає…
РУДИЙ: Продовжуй. Що було далі?
ЛИСИЙ: Ну, бомби влучали по всій планеті, перетворювали глобус в друшляк. Звісно, попри все вижила купа людей. Але на жаль, це було ненадовго, бо їх всіх вбив зомбі-вірус.
РУДИЙ: Що за маячня?! Ти мультиків передивився? Бляха, та ти дуриш мене. Мудило ти, от і все. Не хочу більше нічого чути.
ЛИСИЙ: Чувак, на жаль, ні. Влучили в якусь круту лабораторію, мабуть, там готували біологічну зброю, то якась чупакабра звідтам повилазила, а потім ще й мутувала під дією радіації… Далі були жахливі речі. Ніколи не забуду запах, коли я вперше вийшов на вулицю.
РУДИЙ: Але як ти вижив?
ЛИСИЙ: Збіг обставин. Знаєш, я просто жив у підвалі, ще до того як все почалося. Ну, там була облаштована кімната, хазяйка адекватна, оренда недорога. А я займався фрілансом. Не дуже часто і вилазив звідти без потреби. Коли була жива Роксі, виводив її тричі на день. А як померла, я взагалі перестав виходити. Хіба що раз на місяць закупитися. Потім як все почалося, то, ну, я просто ще місяць не виходив. Розтягував свої місячні припаси якомога економніше, спостерігав за новинами. В новинах повідомляли, що вірус передається з повітрям і радили не відчиняти вікон та закрити вентиляцію. Вікон у мене й не було. Потім, як зомбі ходили містом у пошуках їжі, вони просто оминали моє житло, не помічали. Знаєш, як відлиглі бублики десь глибоко у тумбочці, про які ніхто не згадує, поки раптом не виявиться, що до чаю нічого немає. Так і пересидів. Думав, таких багато. Але, схоже, що нас лише двоє.
РУДИЙ: Чекай, нас то може і двоє. А зомбі? Вони ж так і ходять досі? Тому ти і не хотів відчиняти вікно.
ЛИСИЙ: Та ні. Знаєш, в фільмах трохи перебільшують їх живучість. Вони собі ходили, поки їжа була. Ну, тобто живі люди. А потім, як їсти стало нічого, то вони просто… ну, померли. З голоду. Принаймні поки що ніхто з них не ожив.
РУДИЙ: Чекай… А як же ми їдемо… Поїзд! Машиніст!!! Господи, а що як він заражений?!
ЛИСИЙ: Віталік, твій мозок тебе в минуле тисячоліття закинув? З 3007-го року не бачив потягів з машиністами, і то тільки в парку розваг. Давно вже все автоматизовано.
РУДИЙ: Шо ж… То нас справді двоє? На всій землі?
ЛИСИЙ: Думаю, що так.
РУДИЙ: Чорт. Яка ж дурня.
ЛИСИЙ: Що?
РУДИЙ: Кінець світу. Вижило двоє людей. І обидва – чоловіки. Чи могло пощастити менше?
ЛИСИЙ: Могло. Могли б залишитись я, моя красуня-дружина Марго Роббі і… ти. Ти часом не гей?
РУДИЙ: Що? Ні. А ти?
ЛИСИЙ: Не пам’ятаю. В будь якому разі, мене не приваблюють руді.
РУДИЙ: Пф-ф. Отже, Марго Роббі. Думаєш, ми б не поділилися?
ЛИСИЙ: Чуваче, по-перше, вона жива людина і має право вибору. По-друге, в такій ситуації важливо обирати найбільш генетично вигідного партнера, найкрасивішого, найсильнішого, тобто, очевидно, мене. Щоб заселити землю найкращими. І по-третє, якщо не зможе вибрати, нехай іде к бісу, я жадібний моногамний мужик.
РУДИЙ: Ну даєш. Кінець світу! Ті, хто якимось чудом вижив, намагаються відродити людство! А він влаштовує сцени ревнощів уявній Марго Роббі. Когось образили. Це часом не Марго Роббі виглядає з твого бумажника?
Рудий вихопив гаманець, що стирчав з рюкзака та розкрив його.
ЛИСИЙ: Ану віддай. Не лізь в мої речі. І в мою душу теж не лізь.
РУДИЙ: Я думаю, нечесно, що ти пам’ятаєш все, а я нічого. Ще й не хотів розказувати. Це як взагалі? Що ще я маю знати про світ, якого більше нема?
ЛИСИЙ: Тобі вистачить. Інше по ходу діла розкажу, чи сам допетраєш. Петренко.
РУДИЙ: Цікаво, як я це все пережив. І чому я взяв з собою ласти? Так багато питань, так мало відповідей. Так, що тут ще… О, карти.
Рудий дістає в валізи гральні карти і починає їх тасувати.
ЛИСИЙ: Ти пам’ятаєш, як в них грати?
РУДИЙ: Здається, що так. Давай зіграємо?
ЛИСИЙ: В покер?
РУДИЙ: Покер… ні. Мабуть, не вмію. Але вмію в «двадцять одне». Якщо я виграю, ти дістаєш зі своєї сумки річ і розказуєш про неї історію. Тільки правдиву.
ЛИСИЙ: А якщо виграю я? Ти ж нічого не пам’ятаєш. Що ти зможеш розказати? Та і який сенс тобі згадувати своє минуле? Що б ти не мав у своєму житті, найімовірніше, цього більше немає.
РУДИЙ: Ну що ж. Давай на інтерес. Чи буду виконувати якесь твоє бажання.
ЛИСИЙ: Чувак. Я справді не гей. Вибач.
РУДИЙ: Та ні, ну можу чай заварити. Чи ще щось. Придумаємо.
ЛИСИЙ: Ну ок. Роздавай, круп’є.
Рудий роздає.
ЛИСИЙ: Ще. Ще. Бляха. Собі.
РУДИЙ: Рівно двадцять одне, в тебе скільки?
ЛИСИЙ: Двадцять п’ять.
РУДИЙ: Діставай щось, будь який предмет.
ЛИСИЙ: Що ж, фото ти вже побачив.
Лисий дістає фото, на ньому красива молода дівчина обіймає мопса.
РУДИЙ: Це твоя дівчина?
ЛИСИЙ: Дружина. Колишня.
РУДИЙ: Ну так, логічно… Вибач.
ЛИСИЙ: Вибачаю. А з нею Роксі. Вона хрюкала і пукала, тож іноді ми її називали Рохсі. Ми розлучилися за півроку до кінця. Вона злиняла до якогось професора. Все казала мені: «Котик, ти сидиш на місці, не реалізовуєш свій потенціал». Той кандидат наук мабуть був дуже реалізованим, але це він її від зомбі-вірусу не врятував. А не я.
РУДИЙ: Чувак, мені шкода.
ЛИСИЙ: Забудь. Що було, те було. Давай тепер я роздам.
Лисий роздає.
РУДИЙ: Так. Ще. Досить. Собі.
ЛИСИЙ: Шістка… Сімка… Так, і… Десять. Бляха! Двадцять три.
РУДИЙ: А в мене двадцять. «Недобір» краще ніж «перебір», адже так? Тягни, що там ще в тебе? О, батончик Рошен! Фу, він відкушений і розтікся від спеки.
ЛИСИЙ: Дай сюди. Люблю їх, особливо сині.
Лисий доїдає батончик.
РУДИЙ: А я не знаю навіть що люблю.
ЛИСИЙ: Не переймайся. Навіть якби знав, цього більше немає.
РУДИЙ: До речі про це. Там що, справді більше нічого немає?
ЛИСИЙ: Ну, ніщо не береться нізвідки і не зникає безслідно...
РУДИЙ: Ти мене зрозумів. Вулички, будинки, каштани. Альтанки біля пляжу.
ЛИСИЙ: Скоріше за все, цього немає.
РУДИЙ: А море?
ЛИСИЙ: Море є.
РУДИЙ: Добре.
ЛИСИЙ: Добре.
Обидва сидять якийсь час мовчки, думаючи кожен про своє.
РУДИЙ: Давай ще, може відіграєшся.
ЛИСИЙ: Ну давай.
Рудий роздає карти.
ЛИСИЙ: Так, ще. Ще. Гм, досить. Тепер ти.
РУДИЙ: Так… О, двадцять одне!
ЛИСИЙ: Та що за фігня? В мене двадцять.
РУДИЙ: Кажуть, дурникам щастить. Дивно, чому ж ти програв. Що то за коробочка стирчить з кишені? Показуй. Наче ліки якісь.
ЛИСИЙ: А ще каже що я хамло і мудило. В чужі речі заглядати – неввічливо. Чи цей файл твій мозок видалив?
Рудий ігнорує його слова, він встиг вихопити коробку з ліками, розгортає інструкцію.
РУДИЙ: «Прозак»? Ти приймаєш антидепресанти? Ого...
ЛИСИЙ: Приймав. І що такого? Чи ти зі своєю амнезією, як золота рибка, вже й забув усе, що я розказав тобі? Забув, що я пережив? Буквально – кінець світу. Було б дивно, якби я їх не приймав.
РУДИЙ: Та я ж не засуджую. Просто я не знав. Знаєш, це мабуть прозвучить тупо, але мені так шкода, що я все проґавив. Тут таке було! Це ж історичні події, ми з тобою як останні динозаври, це ж абсолютно унікальний досвід, а я нічогісінько не пам'ятаю! Це жалюгідно.
ЛИСИЙ: Ти не проґавив.
РУДИЙ: Технічно – так. Але ж того «я», що це все бачив, більше не існує. Є інший «я», який своє ім'я не може пригадати. Віталій Петренко. Я б ніколи не згадав, що мене так звати. Чуєш, здається, тут порожньо, самі пусті блістери. В тебе є ще?
ЛИСИЙ: Ні. Це остання, яку мені вдалося знайти. Пройшовся по всіх уцілілих аптеках Києва. Тричі.
РУДИЙ: Це ж їх ніби по-особливому слід приймати, поступово «злазити». Тепер будеш тяжко відходити. Коли ти прийняв останню?
ЛИСИЙ: Перед твоїм пробудженням.
РУДИЙ: Можливо, ми знайдемо ще. Може, в Одесі...
ЛИСИЙ: Може. Так, давай останню партію. Щоб ти вже ліз під стіл та кукурікав. Роздаю.
Лисий роздає.
РУДИЙ: Так, давай ще. Ще. Супер, досить. Собі.
ЛИСИЙ: Бляха, дві вісімки і шістка. Двадцять два. В тебе що?
РУДИЙ: А в мене два тузи. Здається, це зветься «королівське очко»?
ЛИСИЙ: Не пригадую такого правила.
РУДИЙ: А я пригадую. Вибач, але ти знову програв. Тягни, якщо ще щось є там в тебе.
ЛИСИЙ: Немає.
РУДИЙ: Як немає? Я ж бачу щось є, та й важкеньке, дно відтягує. Діставай.
ЛИСИЙ: Ні!
РУДИЙ: Що ти як дитина. Там що, стос плакатів з Марго Роббі?
ЛИСИЙ: Нічого там немає, що тобі тре...
Чоловіки перетягують рюкзак, поки з нього не випадає на підлогу пістолет.
РУДИЙ: Пістолет? Ти що, ти... Ти все таки збирався мене вбити, так?
ЛИСИЙ: Що? Ні, дурню.
РУДИЙ: Отже, ти все ще збираєшся?
ЛИСИЙ: Ні, ми вже це обговорювали. Навіщо мені тебе вбивати?! Ми останні люди на землі. Я хоча й інтроверт, але не настільки.
РУДИЙ: Не знаю. Щоб не зіпсував тобі всю «маліну», коли зустрінешся з Марго Роббі.
ЛИСИЙ: Імовірність мізерна. Подивися на себе, і подивися на мене. Я на коні. Нічого ти мені не зіпсував би.
РУДИЙ: Імовірність того, що ти програєш мені чотири рази підряд теж була мізерна, та ось ми тут.
ЛИСИЙ: Е ні, це логічна помилка. Імовірність щоразу була п’ятдесят на п’ятдесят. Виграв чи програв. Пан чи пропав.
РУДИЙ: Що ж, тоді імовірність, що ти мене вб'єш, така сама. Пан чи пропав.
ЛИСИЙ: Чого ти так нервуєшся? Ти пережив кінець світу, чувак. Та помирати все одно доведеться, як не крути. Колись, якось. Чи не все одно тепер, коли і як?
РУДИЙ: Звісно, що ні! Навпаки. Я щасливчик. Я як той тарган, чи тихоходка. Я не знаю, як мені це вдалося, але я пережив кінець світу. Яка була ймовірність?? Ми з тобою останні люди, ми не складаємо навіть нуль цілих одну десяту відсотка населення. Ми менше ніж статистична похибка. Але ми живі. Я живий. Я вільний, я можу робити все що хочу. Ніхто не зупинить мене. Я можу танцювати наче ніхто не бачить. Я можу навіть посцяти в санітарній зоні!
ЛИСИЙ: Так, дійсно, це надає сенсу життю.
РУДИЙ: Ага, а ти, мудило, задумав мене вбити! Які люди все-таки дикі створіння! Знаєш що, я тобі не дозволю, я….
Лисий починає істерично сміятися.
РУДИЙ: Що тут смішного? Ти геть здурів?!
Лисий досі сміється. Рудий роздратований але розгублений, чекає пояснень. Лисий, все ще сміючись, дістає з рюкзака конверт та протягує Рудому. Рудий розгортає і читає вголос.
РУДИЙ: "Дорогий друже, я втомився. Дякую тобі, що був зі мною, але далі я піду сам. Я не мав би вижити, я мав би вмерти одним з перших, але чомусь пережив усіх, кого любив. Крім тебе, звісно, і я щасливий тепер, що жорстока доля дала мені шанс піти з цієї вечірки не останнім. Всі і все, що мало сенс для мене, було для мене опорами, більше не існує. Я слабкий і жалюгідний, та все ж не думаю, що заслуговую на страждання. Я вмер вже давно. Коли Ліна пішла від мене, це стало початком кінця. Я впав на дно, та щодня ніби якісь плити розвергалися і скидали мене у ще глибші глибини дна. Я чесно намагався, я гриз зубами і чіплявся нігтями за ті уявні плити, але час визнати: я не вилізу з цього урвища, і воно вже стало моєю могилою. Лікар поставив мені діагноз і виписав ліки. Потім збільшував дозу, грався з комбінаціями. Але після того як світ пропав остаточно, я вирішив, що не втрачу нічого, якщо вийду з свого підвалу. Був готовий, що зомбі розірвуть мене на шмаття. Але їх як на зло ніде не було. Тож я вигріб усі антидепресанти, що були в аптеках, та їв їх на сніданок та обід. Вже я, а не лікар, грався комбінаціями. Ліків з ліками, ліків з алкоголем, ліків з чіпсами. Можливо, справа у несумісності антидепресантів з чіпсами. Не знаю, проте легше на якісь хвилини ставало саме після них. Ліна пішла давно, але це я ще міг пережити. Мабуть, моя хвороба почалася ще до того моменту, я вже не пам’ятаю. Можливо, вона тому і пішла. Я був спустошений, я плакав і бухав, але думки про самогубство були лише як реклама по телевізору. Коли вона записалась у добровольці, я навіть не міг більше злитися на неї. Я теж думав про це, та я не зміг, а вона змогла. Я, мабуть, ніколи так сильно не кохав її, як того дня, коли дізнався про її загибель. Можливо, вона тому і пішла. Не певен, що маю право злитися. Втім, яка тепер різниця? Я злюсь лише, що вона не вберегла свого життя. Вижити мала вона, а не я. Навіщо я? Який з мене толк? Я – помилка. Статистична похибка. Що ж, я виправлю цю помилку. Як дивно, колись я відчайдушно сподівався, що виживу у випадку кінця світу, хоч і не вірив у це. Та це сталося, й тепер я сподіваюсь, що зможу померти».
Рудий шокований, дивиться на Лисого, ніби запитуючи «Якого хріна?»
РУДИЙ: Сальва, якого хріна? Ти не мене хотів вбити, а себе.
Лисий знову заливається сміхом.
РУДИЙ: Друже, ти геть здурів?! Якого хріна?? Ти що, не знаєш останні думки тих, хто вижив після спроби самогубства? «Коли летиш з мосту, раптом розумієш, що усі проблеми можна вирішити, крім однієї: ти вже летиш з мосту». Тобто, що б не сталося, це ж не кінець світу. Ну, тобто, кінець але… Ми ж як останні динозаври. Розумієш? Думаєш, вони так вимерли? Просто прилетів метеорит, знищив більшість, а ті що лишилися – просто взяли і застрелилися, га? Ні. Впевнений, вони боролись до кінця. Так, все хріново, але ж ти живий. Живий. Ти зараз чуєш стукіт колес, відчуваєш тепле повітря, що пахне чипсами, дихаєш, кліпаєш, і, мабуть, досі видлубуєш з зубів залишки шоколадного батончика. Хіба не чудо? А вранці ти побачиш море. Якщо маєш сумніви, що є сенс жити, то скажи мені, який сенс помирати?
Лисий вже не сміється, а дивиться на друга, посміхаюючись.
РУДИЙ: І взагалі, ти що, хотів мене кинути тут? Самого? Як ти міг? Адже ми, судячи з цього листа, друзі… А ти хотів лишити мене одного у всьому світі? Це ж гірше, ніж «Сам удома», і навіть «Робінзон Крузо», це божевілля! Який же ти друг після цього?
Лисий знову починає сміятися.
ЛИСИЙ: Перегорни листок.
Рудий перегортає.
РУДИЙ: «П. С. Соромно просити тебе, але це останнє моє прохання, тому, сподіваюся, що ти не відмовиш. Уб'єш мене, будь ласка? Впевнений, що промажу, завжди був криворуким мазілою. А дуже хотілося б отримати результат миттєво. Пістолет у сумці. Дякую.» Ти що, знущаєшся?! Якого хріна ми дружимо, нагадай?
ЛИСИЙ: Далі читай.
РУДИЙ: «П. П. С. Пробач, друже, що лишаю тебе самого. Ти кращий за мене, сильніший, розумніший, ти щось придумаєш. Впевнений, десь на цьому випаленому дотла світі ще блукає так само, як ми, якась чудова жінка, в якої не ловив інтернет, щоб мати змогу відповісти тобі, абощо. Ви мусите зустрітись і започаткувати новий рід. Так, думаю, саме тобі судилося залюднювати землю. Уяви собі, ти зачнеш нову цивілізацію. Шкода, що не зможу передати ген рудих, але з іншого боку, в людей майбутнього повинна бути душа, чи не так? Жартую, друже. Ну, щасти тобі, Сальвадоре!»
Рудий перечитує знову і знову, перегортає сторінку декілька разів. Він розуміє, що насправді це його лист і його історія, і це він хотів вбити себе. Виглядає ще більш розгубленим, ніж увесь час до цього моменту. Бере в руки пістолет. Лисий спостерігає, готовий до будь якого розвитку подій.
РУДИЙ: Це мій лист. Це мій лист тобі. Це я написав. Це я хотів…
ЛИСИЙ: Так.
РУДИЙ: Здається, я починаю пригадувати, але це так… складно… Поки що. Що ж. Мабуть, це те, що я повинен зробити?
ЛИСИЙ: Повинен? Ти так нічого і не зрозумів? Ти ж щойно мені казав.
РУДИЙ: Казав, але я не знав. Я думав, що це ти. Що я – я це ти. А ти – це я. Коротше, ти зрозумів мене. Але тепер я бачу, я пригадав. Кінець. Зомбі. Чіпси, багато чіпсів. Алкоголь. Аптеки. Кандидат наук. Ліна…
Рудий охоплює голову руками, на нього нахлинули жахливі спогади. Він схоплюється на ноги, бере пістолет.
РУДИЙ: Якщо колишній я хотів цього, я мушу це зробити. Він знав більше, ніж теперішній я.
ЛИСИЙ: Покинь це, не роби дурниць. Віталік, благаю! Ти ж говорив, що потрібно жити, що б не сталося, бо лише життя має сенс.
РУДИЙ: Я говорив тобі все це, бо ти мій друг. Я хотів підтримати тебе.
ЛИСИЙ: Так і є. А тепер скажи все це собі.
Рудий думає. Невпевнено опускає пістолет.
ЛИСИЙ: Ти не один. На світі лишилося двоє людей, і друга людина – твій друг. Хіба могло пощастити більше? Ми – останні динозаври. Так тупо себе вбивати.
РУДИЙ: Так. Це було б дуже тупо.
Пауза. Тим часом за вікном світає.
ЛИСИЙ: Скоро приїдемо. Там море.
РУДИЙ: Завжди мріяв жити біля моря.
ЛИСИЙ: Так, уявляю. Ти ж навіть ласти взяв.
РУДИЙ: Хіба це не твоя валіза? Якщо це мій рюкзак.
ЛИСИЙ: І рюкзак і валіза – це твої речі.
РУДИЙ: А що ми будемо їсти?
ЛИСИЙ: Сусіднє купе, чувак. Там мої речі. Сходи подивися.
Рудий іде подивитися та швидко повертається з пачкою чипсів у руках.
РУДИЙ: Там повне купе чипсів.
ЛИСИЙ: Ну от, я ж кажу, не пропадем. А далі щось придумаєм.
РУДИЙ: Щось придумаєм.
Рудий відкриває пачку чипсів та пропонує жестом Лисому приєднатися до перекусу.
ЛИСИЙ: А пістолет викинем в море.
ЗАВІСА.
