Політика миру після поворотного моменту. Частина перша: спроба проаналізувати два роки російсько-української війни

Автор: Пауль Шефер, німецький політик і дипломат. Живе у Кельні, Німеччина.

«У мене є мрія, що одного дня я прокинуся, а всього цього вже немає. Не те, що б усе скінчилося, ні, що цього взагалі ніколи і не було. Я хочу прокинутися 23 лютого. І переглянути сотню дитячих оповідань. Або й тисячу. А потім настане новий день. Останні дні лютого. І потяг реальності продовжує рух іншою колією» (Наталія Ключарьова, «Щоденник кінця світу», 2023)

А куди попрямував німецький «потяг реальності»? Хто визначив його курс? Промова федерального канцлера 27 лютого 2022 року, коли він заявив про Zeitenwende («поворотний момент», буквально — зміна часів), стала справжнім потрясінням. Оголошення про створення 100-мільярдного спеціального фонду для військових витрат і постійне збільшення військових витрат до понад двох відсотків ВВП означало радикальну зміну німецької політики безпеки. Традиційні підходи до зовнішньої політики, спрямовані на мир, розрядку та роззброєння, раптом відкинули. Політики, яких раніше таврували неприємним терміном «штальгельмери» (нім. Stahlhelm — сталевий шолом), прихильники так званої реалістичної школи політичного мислення та представники медіа побачили підтвердження свого припущення, що відстоювати власні інтереси та протистояти всім «лиходіям» у світі можна лише за допомогою військової сили. Відтоді ситуація тільки погіршилася. Нові заводи з виробництва зброї, дискусії про відновлення обов’язкової військової служби, фантазії про оснащення Європейського Союзу ядерною зброєю — все це занепокоїло і налякало людей. Водночас опитування громадськості показують, що переважна більшість виступає за те, що нам слід озброїтися та підготуватися до життя в дедалі менш мирному світі.

Питання, на які (не)можливо відповісти?

Поворотний момент пережило, як висловився Вольфрам Вете у газеті Frankfurter Rundschau від 2 березня 2024 року, «переважно умиротворене громадянське суспільство», чий скептицизм щодо військової сили спирався на довгу історію невдалих закордонних операцій Бундесверу. Лівий політичний спектр і миротворчий рух реагували або розгублено, або наполягали на тому, що під час «Холодної війни 2.0» традиційні позиції є надзвичайно актуальними. І справді, важко змиритися з тим, що майже всі партії та медії сприймають зростання військових витрат до двох відсотків ВВП і більше як належне, і що постійно лунають публічні заклики до ще більшої кількості зброї та солдатів. Ба більше, важко зберігати спокій, коли тих, хто радить більш ретельні процеси ухвалення рішень, зневажають і таврують як «наївних».

Очевидно, що ліві в суспільстві і в політиці потрапили у складне становище через російську агресію. І це не випадковість. Вони вважали себе «партією миру», яка перебувала на правильному боці історії, що зазвичай знаходило сприятливий відгук серед німецького населення. Тепер вони потрапили в скрутне становище, що не можуть приховати навіть демонстрації за участі кількох тисяч осіб. Єдине, що здається зрозумілим — надія на те, що страхіття мине якомога швидше, так і залишиться марною. «Поворотний момент» та його наслідки ще довго не даватимуть нам спати спокійно.

Але якої форми може набути незалежна миротворча позиція в ці складні часи? Як ми можемо уникнути ажіотажу навколо мілітаризації Німеччини і водночас надійно підтримати українську боротьбу за незалежність? Як ми можемо задовольнити потреби людей у безпеці, не вдаючись при цьому до жорсткої риторики війни? Про що нам потрібно продовжувати думати і дискутувати? Заздалегідь попереджаю: доведеться змиритися з наявними протиріччями.

Російсько-українська війна як історична цезура

Часто вживане твердження про те, що війна повернулася в Європу в лютому 2022 року, не відповідає дійсності. Першими конфліктами після 1945 року, які розгорталися на європейській землі, були громадянські війни на Балканах у 1990-х роках. Тоді, як і нині, було порушено міжнародне право (передусім повітряна війна НАТО проти Сербії). Однак це були війни, які велися переважно із застосуванням стрілецької зброї та легких озброєнь; лише після втручання НАТО було застосовано високотехнологічне озброєння. Така нерівність сил дозволила відносно швидко закінчувати війни військовим, а не політичним шляхом. Слід також враховувати, що зовнішня інтервенція ніколи не мала на меті постійну окупацію країни або ліквідацію незалежного державного існування. Тим не менш, мотив поставити на місце автократичного президента, який хотів повернути втрачену сферу впливу, не міг легітимізувати чи виправдати бомбардування решти Югославії.

Зрештою, можна прийти до висновку, що нині ситуація зовсім інша. Друга за потужністю ядерна держава світу атакує другу за площею державу Європи з метою захоплення значної частини території та встановлення прихильного до себе маріонеткового уряду. Такого порушення міжнародного права в Європі не було від 1945 року. Підтримка, яку НАТО та інші країни надали Україні, призвела до того, що дві збройні сили протистоять одна одній, маючи і використовуючи найсучасніші технології озброєння. Досить високим є ризик безпосередньої конфронтації НАТО з Росією, також не можна повністю відкидати загрозу застосування ядерної зброї.

Наслідки цієї війни не обмежуються регіональними рамками. Проблема нестачі зерна стала гостро відчутною в різних куточках світу, а посилення санкційних режимів внаслідок війни вплинуло на всю світову економіку. Зростання цін на товари першої необхідності також означає збільшення боргу для країн, що розвиваються, — особливо зі зростанням відсоткових ставок. Тому ті на глобальному Півдні, хто говорить про «європейську війну», щоб зберегти свою дистанцію, нейтралітет і відсутність занепокоєння, також хоч-не-хоч мають займатися цим питанням. В органах Організації Об’єднаних Націй вони мають визначитися зі своєю позицією. Відповідь на питання про те, як закінчиться ця війна, зрештою визначить, як розвиватимуться міжнародні відносини в цьому десятилітті.

Через два роки після російського вторгнення 24 лютого 2022 року очевидно, що ми маємо справу з радикальним політичним переломом в Європі та за її межами. Дехто вдається до історичних порівнянь. У своїй праці «Поворотні моменти. Перехід до авторитарного століття» (2023) політолог Ульрих Менцель намагається пояснити нинішній драматичний розвиток подій, проводячи аналогії з тим, як Гітлер захопив владу, з будівництвом Берлінської стіни та Карибською кризою 1960-х років або «війною проти тероризму», оголошеною після терактів 11 вересня 2001 року. Останнє легко пояснити. Покликання на «війну проти тероризму» цілком справедливе. Згадайте фразу, яка була на слуху в той час: «11 вересня змінило все». Фактично, після терористичних атак у Нью-Йорку та Вашинґтоні було розпочато три війни або військові інтервенції, які призвели до значних зрушень у міжнародній політиці та спричинили далекосяжні зміни у внутрішній політиці багатьох країн. Це не сприяло встановленню миру у світі. Вплив цієї події відчувається і досі.

Холодна війна тоді і тепер

Порівняння з кризовими 1961–1962 роками видається особливо влучним. Карибська криза стала апогеєм Холодної війни, коли світ опинився на краю прірви. Але знайшлися відповідальні політики, яким вдалося відвернути небезпеку шляхом компромісу. І що більш важливо, з’явилося усвідомлення того, що в ядерну епоху на глобальному рівні можлива лише спільна безпека. Еґон Бар, один з батьків політики розрядки в 1970-х роках, описав у своїй автобіографії «У мої часи» (1996), як будівництво стіни підштовхнуло до роздумів про можливість та способи досягнення узгодження інтересів на основі визнання наявного територіального статусу. Після звіту Гармеля в НАТО переважала думка про те, що військове стримування необхідно доповнити кроками з розбудови довіри і співробітництва. Мирне співіснування між ворожими блоками також мало відкрити шляхи до контролю над озброєннями та їх обмеження.

Відправною точкою для припинення жорсткої політики конфронтації стало визнання державних кордонів, створених після 1945 року, які були остаточно закріплені в угоді Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року! Відтоді багато чого стало можливим. Проксі-війни у так званому «третьому світі» тривали, але у відносинах між блоками на порядку денному була розрядка. Варто зауважити, що значне роззброєння звичайних збройних сил стало можливим лише завдяки політичним змінам у Москві (Горбачов) після років застою (переговори щодо Договору про звичайні збройні сили в Європі). Це також треба врахувати.

Сьогодні ми маємо справу з гарячою війною між відверто ревізіоністською державою, яка хоче заявити про свої претензії на світову владу, нехтує суверенітетом сусідніх держав і не гребує насильницькою зміною кордонів, визнаних міжнародним правом, і досить добре озброєною країною, яка перебуває в союзі з НАТО. СРСР, який орієнтувався на збереження чинного стану речей у міжнародній політиці і був готовий співпрацювати в цих рамках, перетворився на режим, який, всупереч фактам, переслідує великоросійські фантазії і хоче будь-якими засобами відновити свій статус світової держави. Це також включає в себе створення зон впливу, що передбачає підрив демократичних форм правління на користь авторитарного панування. Мартин Шульце Весель описав ці події в радянській, а потім російській історії у своїй книзі «Прокляття імперії» (2023).

Робити вигляд, що ми все ще маємо справу з принципово мирним, стриманим Радянським Союзом, з яким потрібно лише сісти за стіл переговорів, означає не розуміти суті сучасного світу. Просто заперечувати «постімперський габітус» (Кляус Шліхте) це легка, але відірвана від реальності справа. Радше необхідно знайти відповідь на питання, як можна стримати імперіалістичну політику путінського режиму так, щоб знову з’явилися можливості для порозуміння через дипломатичні канали і конструктивні відносини співпраці.

Наближення до реальності: новий фашизм?

Аналогія з Гітлером, яку сьогодні часто використовують, здається, підходить для розуміння нинішньої ситуації як глобального конфлікту між демократичними та авторитарними і фашистськими державами. Але Путін не Гітлер. Путінська партія «Єдина Росія» — це не Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСДАП). Путін називає «білого генерала» Денікіна, таких інтелектуалів, як Алєксандр Солженіцин та Іван Ільїн, своїми прикладами для наслідування. Їх об’єднує віра в (східно)слов’янську і релігійно православну російську націю, до якої належать Росія, Білорусь, Україна і частина Казахстану. Вважають, що прихильники проєкту «Євразія», в центрі якого має бути Російська Федерація, такі як Алєксандр Дуґін, також вплинули на мислення Путіна. Тимоті Снайдер описав ці інтелектуальні основи світогляду Путіна у своїй книзі «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка» (2018). Згідно з цим світоглядом велика російська нація має особливу історичну місію, спрямовану проти занепалої західної цивілізації. Серед наставників Путіна є й ті, хто захоплювався нацистами, на цю тему пише Сергій Плохій у своїй праці «Російсько-українська війна. Повернення історії» (2023). Однак ми маємо бути обережними у наших формулюваннях. Цю ідеологічну позицію можна описати такими термінами, як націоналістично-імперська, авторитарна, автократична, насильницька; здається, що до фанатизму нацистів залишився ще один крок.

Перш за все, вірно одне: захоплення Росією світової влади так само немислиме в сучасному світі, як і, навпаки, однополярне панування США. Але не можна ігнорувати, що до табору, який позитивно ставиться до автократичного Путіна, належать світова потуга Китай, члени групи держав БРІКС, а тепер ще й ультраправі партії в розвиненому капіталістичному світі та симпатики в авторитарних країнах по всьому світу. Хоч сьогодні і важко уявити монолітний владний блок, який складається з ультрареакційних сил, не можна недооцінювати небезпеку глобального правого повороту.

Звідси випливає питання, яке має нас цікавити: чи є ці ультраправі рухи, деякі з яких значно різняться між собою, новим фашизмом? В есеї для журналу «Blätter für deutsche und internationale Politik» у жовтні 2023 року Бертольд Франке закликав до «нової концепції фашизму». Правда у тому, що єдиного фашизму не існує. Йдеться про системи суспільної організації, які можна диференціювати відповідно до простору і часу, і які можуть приймати різні форми. Проте, певні спільні риси присутні: зацикленість на великому лідері, ненависне ставлення за принципом «свій–чужий» — сьогодні особливо щодо мігрантів та людей з іншою культурною орієнтацією (феміністок, ЛГБТІК+), сортування світу за виключно етнічно-національними, можливо, релігійними ознаками, патологічне сприйняття себе як жертв історії та злого оточення, злість на представницькі демократичні та конституційні інституції, туга за старими добрими часами, коли ще панував порядок і «своя» країна була ще чогось варта, бажання досягти своїх цілей за допомогою військової сили.

Соціальна база таких рухів в основному залишається незмінною протягом десятиліть. Фашизм об’єднує всіх декласованих, тих, кому загрожує декласація, і тих, хто відчуває себе декласованим з усіх класів і соціальних груп, які прагнуть помсти за приниження та знецінення, яких вони зазнали або відчули. Коли фашисти приходять до влади, від заявленої боротьби проти істеблішменту мало що залишається, а інтересами упосліджених нехтують. Ці класові положення, здається, не дуже підходять до російської ситуації, але всі інші характеристики підходять. Перш за все, концепція бонапартизму, яку наприкінці 1920-х років у своєму есеї «Про фашизм» Авґуст Тальгаймер запозичив у Маркса, тобто самостійного державного апарату, що стоїть над класами, дозволяє глибше зрозуміти характер російського режиму (див. також: Klaus Dörre, Der Krieg gegen die Ukraine und der Kampf um eine neue Weltordnung [Війна проти України та боротьба за новий світовий порядок], in: Das Argument 340, 2023).

На думку спадає ще одна паралель. Нам, простим смертним, зазвичай важко сказати, як слід протидіяти цим рухам та їхнім лідерам, які виникли внаслідок кризових процесів. Хіба не очевидно, як вони брешуть, перекручують факти, роблять ірраціональні заяви, і хіба не огидний безпринципний натовп, готовий до насильства? Як такі суперечливі постаті, як пан Трамп, можуть мати такий вплив? Історичний досвід, хоч і не до кінця, але допомагає прояснити це питання. У своїй головній праці «Витоки тоталітаризму» Ганна Арендт зазначила, що, з огляду на гуманістичну та просвітницьку традицію мислення в суспільстві, «ми не можемо втямити “радикальне зло”». У 1930-х роках тривалий час панувала ідея про необхідність порозуміння з гітлерівською Німеччиною, щоб не стало ще гірше. У книзі «Епоха крайнощів. Коротке двадцяте століття (1914–1991)» (1994) Ерик Гобсбавм влучно написав про поводження з гітлерівською Німеччиною: «Йшлося про фашистську державу. Доки цей факт не брали до уваги або недооцінювали, до цього державного утворення можна було підходити з точки зору традиційної реальної політики. Німеччині можна було чинити опір або умиротворювати її». Про спроби умиротворити нацистську Німеччину, запропонувати їй компроміси, як це тривалий час намагалися робити США, Велика Британія і Франція, Гобсбавм пише: «Компроміси і переговори з гітлерівською Німеччиною були неможливі, тому що політичні цілі націонал-соціалізму були безмежними та ірраціональними. Експансія та агресія були невід’ємною частиною системи». У той час для частини лівих це також була серйозна дилема: вони мобілізувалися проти війни через свій досвід жахів Першої світової війни та через очікувану жорстокість того, що повинно було статися, і пропагували мир. «Однак, з іншого боку, жоден опір проти фашизму не міг мати успіху без готовності взяти до рук зброю».

Тепер, звичайно, потрібно поставити питання, яку пояснювальну силу взагалі мають такі історичні порівняння. Адже можна поставити під сумнів, що вище наведені приклади описують Путінову Росію. Великоросійський шовінізм автоматично не призводить до загарбницьких воєн. А фантазії про євразійське панування насправді не наближаються до манії всемогутності нацистів (Гітлер’юґенд співав: «Сьогодні нам належить Німеччина, а завтра весь світ!»). Але це пов’язано здебільшого зі зміною геополітичних обставин.

Ось що можна сказати з впевненістю: Путінова Росія є особливо автократичним, ультрареакційним режимом, тоталітарні тенденції якого прискорила загарбницька війна. Якщо взяти до уваги повсякденну пропаганду війни з боку режиму (Russia Today: «повернути всі російські землі»), державні кампанії за «традиційні цінності» (читай — реакційно-фундаменталістські) — це те, що вам слід робити, тому що це формує загальну думку в суспільстві, — тоді ярлик «протофашистський» видається слушним. Однак для точної типології необхідні подальший аналіз та обговорення.

Окрім ідеологічних характеристик, слід також зважати на структурні умови, які формують основу для типу правління — від авторитарного до тоталітарного. У центрі уваги залишаються фактори, які формують основу для переходу від авторитарного до тоталітарного типу правління. У випадку Росії це влада апарату безпеки («силовиків») та олігархів сектору видобутку викопних енергоносіїв, возвеличення лідера та пов’язаної з ним групи чи партії, а також ідеологічні світи, в яких діє ця державна каста та які матеріалізуються в державній історичній політиці, медійних засобах тощо. Водночас важливо визнати, що такий проєкт панування розвивається як динамічний процес, що залежить від внутрішніх і міжнародних факторів і подій.

Питання про те, чи стосується це все Путіна і нинішньої Росії, є предметом жвавої дискусії, в якій беруть участь, наприклад, Кляус Шліхте (Klaus Schlichte, „3 x Ukraine – Zur Politischen Soziologie eines Angriffskrieges“ [3 x Україна — Про політичну соціологію агресивної війни], in: Leviathan Heft 3 / 1922), Себастьян Гопе (Sebastian Hoppe, „Kategoriale Dissonanzen – Russlands regressiver Weg in den Krieg und die Historische Soziologie imperialistischer Außenpolitiken“ [Категоричні дисонанси — Регресивний шлях Росії до війни та історична соціологія імперіалістичної зовнішньої політики], in: Zeitschrift für Friedens- und Konfliktforschung 1 / 2023), а також Фелікс Яйтнер (Felix Jaitner, „Russischer Kapitalismus – Die Zukunft des ‚System Putin‘“ [Російський капіталізм — майбутнє «путінської системи»], Hamburg 2024). Але Путіна 2001 року не можна порівнювати з Путіним 2012 року, і тим більше з сьогоднішнім. Війна проти України не планувалася у 2008 році після саміту НАТО, на якому була схвалена принципова можливість прийняття України до Альянсу. Лише тоді, коли росіяни відчули себе достатньо сильними, з’явилася сприятлива нагода (виведення військ НАТО з Афганістану, суперечки в ЄС тощо), і очікувався відносно невеликий опір, надійшов наказ атакувати. Євромайдан 2014 року в Москві трактували як момент, коли вони повинні завдати удару, якщо не хочуть втратити Україну назавжди. Відносно стримана реакція західних держав на анексію Криму та створення проросійських квазіреспублік на Донбасі ще на крок наблизила велику війну. Зрештою, війна ще більше змінила Росію — бачимо перехід до воєнної економіки, посилення репресій проти інакодумців, ідеологічну обробку росіян через засоби масової інформації.

Нині широко доступна література і обізнаність у повсякденних реаліях життя в Росії (нещодавня смерть опозиційного лідера Навального, який був підданий, так би мовити, табірній шоковій терапії) надають достатньо доказів того, що Путінова Росія зараз набула фашистських тоталітарних рис. Наприклад, про це у своїй книзі «У віддзеркаленні війни. Роздуми про Росію» (2023) говорить Ґерд Кенен. Однак відмова від тези про фашизм не допомагає. Ігнорування небезпек, які несе в собі тоталітарний поворот Росії, може виявитися небезпечним. Вищезгаданий Бертольд Франке має рацію: вузьке бачення нацистської диктатури в цій країні затьмарює погляд на фашизми, кожен з яких має дуже специфічні характеристики при дуже схожій базовій конфігурації.

Внесок Заходу в російський розвиток

Перетворення Російської Федерації на російську протофашистську державу не можна розуміти у відриві від світових подій. Це особливо актуально, оскільки епохальні зміни 1989–1990 років сформували характерні риси наступних десятиліть, а конфлікти на пострадянському просторі стали важливим джерелом напруження. Розпад радянської імперії був пов’язаний з двома стратегічними рішеннями, які зруйнували надії на проголошений у той час новий мирний світовий порядок: США побачили у занепаді Радянського союзу підтвердження своєї ролі виняткової держави, яка має бути в центрі однополярного світового порядку. НАТО, яке позбулося свого ворога, безумовно, було сповнене рішучості залишитися і було змушене заявити про нові вимоги до своєї діяльності «поза місцем служби». Питання про те, що означатиме така фіксація військового альянсу по відношенню до Росії та країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), деякий час залишалось відкритим. Однак від початкового наміру уникнути нових ліній розмежування в Європі дуже швидко відмовилися. Події в Росії (Серпневий путч, Чечня) відіграли в цьому певну роль, але ще більше значення мали внутрішньополітичні процеси в США.

Вивчивши велику кількість першоджерел і взявши багато інтерв’ю у впливових політиків, американська політологиня Мері Сарот ретельно дослідила ці події 1990-х років у своїй книзі «Жодного дюйма. Америка, Росія та створення патової ситуації після Холодної війни» (2021). Початкова ідея НАТО запропонувати «Партнерство заради миру», відкрите для всіх країн Сходу, була де-факто відкинута в 1995 році. Це б задовольнило країни Вишеградської четвірки (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) та країни Балтії, які прагнули вступити до НАТО, і посилило б їхню безпеку від Росії через військову співпрацю, водночас, це могло б запобігти виникненню нових ліній розриву у взаєминах з Росією, Україною тощо.

Відмова від цієї ідеї була серйозною помилкою, за яку треба було відплатити, навіть якщо тиск на НАТО з боку східноєвропейських країн, які хотіли вступити до Альянсу, був величезним, і сьогодні буде важко з’ясувати, чи НАТО не змогло або не захотіло протистояти цьому тиску. Це також не було компенсовано тим, що протягом першого десятиліття і наступних років цей регіон був значною мірою інтегрований у світову економіку і були укладені далекосяжні угоди і домовленості з питань безпеки (договори про стратегічні ядерні озброєння, Договір про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ) і, нарешті, заснування Ради НАТО–Росія).

Усе це дедалі більше накладалося на динаміку розвитку конфліктів (війна в Перській затоці, Балканські війни, Чечня, терористична атака 11 вересня), що також впливало на відносини між Сходом і Заходом. Замість впровадження нового світового порядку, який проголосили після 1990–1991 років, відбулася ерозія цього порядку, заснованого на правилах, в якому ООН повинна була відігравати ключову роль.

США відіграли особливу роль за президентства Джорджа Буша-молодшого, адже вони розв’язали дві війни в Афганістані та Іраку, які дестабілізували цілі регіони і призвели до подальшої ескалації насильства. Щодо Росії, яка на рубежі століть була спустошена шоковою терапією, що її пропагував Захід, переважала думка, особливо в США, що росіян можна «купити» (Сарот). Представники американської еліти вважали, що через це більше не потрібно особливо враховувати інтереси росіян.

Також було помилкою цілком покладатися на президента Єльцина, який замінив рудиментарну парламентську демократію на своєрідну президентську диктатуру (державний переворот 1993 року) і криваво придушив чеченське повстання. Шокова терапія Єльцина в економічній політиці відповідала інтересам міжнародного капіталу; це було важливішим за прагнення до демократії. З іншого боку, які були альтернативи? Опоненти Єльцина, правий націоналіст Жириновський і націонал-більшовик Зюганов, виступали за повернення до темних часів. Утім, відсутність критики з боку «Заходу» не сприяла розвитку демократії в Росії. Це стосується і підтримки наступника Єльцина Путіна, який закріпив свій стрімкий злет від працівника спецслужби до глави держави, вкотре жорстоко придушивши чеченців. Захоплення Путіним з боку колишнього канцлера Німеччини Шредера може бути показовим прикладом, що «західна політика» по-своєму сприяла хибному шляху розвитку Росії.

Країни-члени НАТО також не залишилися осторонь посилення безпекової політики. З іншого боку, варто зазначити, що держави-члени НАТО дотримувалися домовленостей Основоположного акта між НАТО і Росією аж до нападу Путіна на Україну! Водночас слід піддати гострій критиці те, що на переговорах щодо нового договору ДЗЗСЄ цілком обґрунтовані вимоги Москви були рішуче відхилені замість того, щоб шукати компроміс (включення балтійських країн до нового договору, уточнення правил розміщення тощо). Тож, безумовно, були альтернативи. Критична переоцінка цього проміжного періоду після «закінчення Холодної війни» не є необхідною з міркувань історичного догматизму. Йдеться про наслідки для нової епохи миру і співробітництва, які повинні випливати з цієї критики. Продовження самовдоволення «західної спільноти», що є характерною рисою цього часу, може перешкодити такому шляху розвитку. Невипадково це західне самовдоволення дедалі частіше засуджують країни «Півдня». Це потрібно змінювати.

Однак критика «Заходу» не є виправданням російської агресії. Це рішення є насамперед відповідальністю російського президента. А внутрішньосуспільні та владні передумови цього рішення про розв’язання повномасштабної війни склалися під впливом внутрішніх чинників. За словами Себастьяна Гопе, економічна та фінансова криза 2008–2009 років і криза політичної легітимности 2010–2011 років призвели до того, що другий термін Путіна на посаді президента визначив курс на дедалі тоталітарнішу державу, яка зосередилася на зовнішній експансії та конфронтації зі світовим порядком, де домінує «Захід».

Критичний аналіз політики США і НАТО в минулому кардинально відрізняється від перекручування ролей «кривдник–жертва» у війні проти України, як це, на жаль, робить частина лівих сил і миротворчого руху від лютого 2022 року і донині. З моральної точки зору, слід уникати будь-якого зв’язку з путінськими виправданнями російської агресії.

Світ розхитався

Генеральний секретар ООН Антоніу Ґутериш нещодавно заявив, що ситуація нині гірша і складніша, ніж під час Холодної війни після 1945 року. Він має рацію. Це пов’язано не лише зі змінами в Росії. Війна в Україні є невід’ємною частиною загрозливого розвитку подій у глобальному масштабі: розпочалося нове змагання за світову гегемонію, перш за все між Китаєм і США та їхніми союзниками. Ця перехідна фаза, тягне за собою добре відомі з історії невизначеність і тертя. Навіть якщо не буде двох однорідних ворожих блоків, як під час Холодної війни минулого, цей конфлікт матиме згубний вплив на міжнародні відносини. Багатополярний світовий порядок, що виникне в результаті, також означає плюралізацію центрів сили й сам по собі не зробить світ більш мирним, а навпаки стане чинником гонки озброєнь, криз і напруженості. Прогнозований перерозподіл сил на користь Азії (Китаю та Індії) і пов’язану з цим більш виразну критику Заходу і його подвійних стандартів з боку країн глобального Півдня можна трактувати амбівалентно. Не вся критика західної капіталістичної моделі розвитку є прогресивною.

Заяву Путіна про бажання знову зробити Росію провідною світовою потугою також слід розглядати в цьому контексті. Путін позиціонує себе як лідера глобальних упосліджених класів і Глобального Півдня, який прагне справедливості, щоб мати можливість просувати свій власний імперський порядок денний, спираючись на цей плідний ґрунт. БРІКС став клубом держав, яких об’єднує насамперед прагнення зламати глобальну гегемонію «Заходу». Це призведе до підриву світового порядку, заснованого на положеннях Статуту ООН, що не віщує нічого хорошого. Глобальна співпраця, яка вкрай необхідна для запобігання кліматичній катастрофі, знаходиться під загрозою. Багатополярність сама по собі не є моделлю більш мирного майбутнього. Залишається сподіватися, що культурно-релятивістські ідеї, які заперечують універсальність прав людини та дають карт-бланш авторитарно-консервативним суспільним моделям, не матимуть довготривалого глобального впливу.

Якщо сьогодні говорять про Холодну війну 2.0, слід зазначити, що ми вже перебуваємо в новій епосі гонки озброєнь і дедалі більш насильницьких конфліктів. Цифри Упсальської програми даних про конфлікти підтверджують цю тенденцію. Між 1990 та 2007 роками кількість збройних конфліктів зменшилася. 2010 року наново почалося зростання. У січні 2023 року ООН усвідомила, що було досягнуто піку від часів Другої світової війни, як пишуть Емма Білз і Пітер Солсбері в статті «Світ у стані війни» для журналу «Foreign Affairs» (жовтень 2023 року).

В останні місяці до цього «рекорду» додалися бойові дії в Конго, Південному Судані та нещодавній кровопролитний конфлікт у секторі Газа на Близькому Сході. Ескалація насильства також відображається в тому, що озброєні групи (ополчення) відіграють важливу роль поряд з регулярними збройними силами держав, які мають доступ до новітніх технологій озброєнь і достатнього фінансування і, в свою чергу, мають підтримку з боку інших держав. Ви матимете рацію, якщо згадаєте, що у деяких частинах Африки є очолювані Москвою ополчення найманців.

Особливо вражає одна річ: Організація Об’єднаних Націй, яка передусім відповідає за мир і міжнародну безпеку, була майже повністю маргіналізована. Конкурентні великі потуги та регіональні потуги, які прагнуть більшого впливу, хочуть домовлятися між собою. Мало уваги приділяється міжнародним правилам (Статут ООН). Підтвердженням цього є те, що прогрес, досягнутий у сфері роззброєння та контролю над озброєннями, майже повністю зведений нанівець. Нератифікація Угоди з адаптації Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ) у 1999 році з боку держав-членів НАТО, за чим стоїть у першу чергу США, та Договір про протиракетну оборону 2002 року, який США в односторонньому порядку розірвали, залишаються на совісті західних політиків. З боку колишніх наддержав спостерігалась взаємна незацікавленість іншими договорами — зокрема, Договором про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (ДРСМД). Нові переговори щодо стратегічних ядерних озброєнь призупинені, чинні договори про ракети середньої і меншої дальності (ДРСМД) та звичайні озброєння (ДЗЗСЄ) скасовані, а всі заходи з розбудови довіри (обмін даними, відкрите небо) втратили чинність. Відновити все це, ймовірно, можливо лише після закінчення російсько-української війни.

Такий погляд на нинішню світову ситуацію не обнадіює, а радше викликає бажання здатися. Але факт залишається фактом: якщо населення планети Земля хоче мати квітуче майбутнє, ми повинні боротися за відновлення процесів миру і роззброєння та послідовно працювати над досягненням Цілей сталого розвитку ООН.

Про автора

На початку квітня 2024 року Пауль Шефер опублікував докладний есей на своєму сайті, який він запропонував для публікації журналу Demokratischer Salon. Текст опублікований у трьох частинах: перший розділ у квітні 2024 року з аналізом, а в травні і червні 2024 року — ще дві частини, присвячені перспективам вирішення конфлікту між Росією і Україною та диференційованому оцінюванню вимог до німецької і європейської політики миру, оборони та озброєнь. Ці тексти були адаптовані до вимог журналу Demokratischer Salon та оновлюватимуться за необхідності залежно від подальшого розвитку подій. 

Пауль Шефер (Paul Schäfer; нар. 1949) має ступінь з соціології, був науковим асистентом депутатів Бундестаґу Катрин Фукс (Соціал-демократична партія Німеччини; СПД) та Ґергарда Цверенца (Партія демократичного соціалізму; ПДС), у 2003–2007 роках разом з Ульрике Детьєн був головою регіонального осередку ПДС у Північній Рейн-Вестфалії, у 2005–2013 роках був депутатом німецького Бундестагу від Лівої партії (Die Linke), в якій був головою фракції у комітеті з питань оборони та речником з питань політики оборони та роззброєння. Після виходу з Бундестагу він працює журналістом, публікуючи статті в таких виданнях, як «Blätter für deutsche und internationale Politik» («Журнал про німецьку та міжнародну політику»; blaetter.de), журнал «Vorgänge: Zeitschrift für Bürgerrechte und Gesellschaftspolitik» («Процеси. Журнал про громадянські права та соціальну політику») та газета taz (нім. Die Tageszeitung, taz, у перекладі — «Щоденна газета»). Він є членом редакційної колегії журналу «Wissenschaft und Frieden» («Наука і мир»; wissenschaft-und-frieden.de). Більше інформації на його сайті: paulschaefer.info . У червні 2023 року він опублікував есей „Der Krieg gegen die Ukraine – Acht Thesen über Moral und linke Politik“ («Війна проти України — вісім тез про мораль і ліву політику») в журналі Demokratischer Salon.

Наталія Ключарьова, яку цитували на початку цієї статті, народилася в 1981 році. Живе в Ярославлі, Росія. Письменниця, драматург і редактор дитячого книжкового видавництва.

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Friedenspolitik nach der Zeitenwende. Erster Teil: Versuch einer Analyse nach zwei Jahren Ukraine-Krieg» в журналі Demokratischer Salon 15 квітня 2024 року.

Переклали Анастасія Коваленко і Таміла Бесараб.