Гадзінський Юрій. Байка про мураху

Петро Олександрович мав погану пам’ять на обличчя. Можливо, цей чоловік дійсно був присутнім на церковній службі декілька разів, як він сам стверджує. Але точно згадати Петро Олександрович не міг. Той зустрів його посеред вулиці, біля виходу із супермаркета. Підійшов близько і тихо привітався. Попросив про допомогу.
            — Я ходжу до вашої церкви, отче, вже близько місяца, звуть мене Сергій — Сказав він — І бачу я вас як святу людину від Бога. Ви потрібні мені.
            Чоловік не виглядав дивно. Цілком пересічна зовнішність, легка сутулість, декілька залисин і бородавок біля носа, звичайний одяг.
         — Я не святий, а такий же смертний, як і ви. Що ж вам потрібно?
         — Мені потрібно з вами поговорити, щоб ви мене вислухали, будь ласка. Мені важко на душі, а у вашій персоні я бачу світло, допоможіть мені словом, чи порадою, я впевнений, ви можете. Це не займе багато вашого часу.
            Прохання звучало просто і прямо, ніби підготовлено, відрепетирувано неодноразово —  Та не говоріть про сповідь, отче. Мені потрібна саме розмова.
            Спершу у Петра Олександровича виникло бажання просто обійтися відмовкою і розпрощатися, але він швидко згадав хто він і яка у нього місія на Землі. Так вже повелося, що отець намагався вести життя праведно й чесно, по можливості допомагаючи стражденним. А цей чоловік буквально випромінював фізичну необхідність бути вислуханим. Щось дуже сильно гризло його. Помовчавши трохи, отець зітхнув та обережно спитав:
          — Ви впевнені, що я є саме тією людиною, з ким ви хочете поговорити зараз?
         — Так.
         — Ну пішли тоді.
            Жив отець у багатоповерхівці із тісними під’їздами ледь не навпроти магазину. Його квартирка знаходилась на четвертому поверсі. Сходами отець Петро пересувався швидко, недивлячись на досить крупну тілобудову; чим був Петро схожим на інших священнослужителів, так це схильністю до повноти. Поки Сергій роззувався у прихожій, Петро Олександрович відніс до кухні пакет з купленими продуктами і взявся переміщати їх до холодильника. З кімнати примчав великий пухнастий кіт із шерстю сіро-зеленого кольору.
         — Сергію, хочете чаю?
         — Ні, дякую, відмовлюсь.
            Священник погладив кота и розщепив верхній ґудзик сорочки:
         — Тоді все рівно проходьте сюди, будемо бесідувати.
            Отець Петро сів за стіл, прибулець зробив те ж саме, зайнявши місце поряд із співрозмовником.
         — Я не маю психологічної освіти так-то…  Та й вечір зараз. Не дуже був готовий до схожої бесіди, але давайте спробуємо. Що вас турбує?
            Сергій посміхнувся коту і протягнув до тварини долоню з короткими пальцями, щоб погладити, але кіт тихо загарчав і відсторонився.
             — Моцарт дуже чутливий кіт. Але не дуже привітний — Підморгнув отець і знову повторив запитання —  Так що ж тебе привело до мене, Сергію?
            Священник перейшов на “ти” невимушено. Голос навіював спокій, погляд викликав якесь тепло в грудях.
         — Скажіть, отче, як бути тому, хто не може більше нести свій хрест? Як бути з непосильною ношею? Я довго шукав відповідь, але так і не знайшов, хочу от почути, що ви мені скажете.
            Моцарт заховався за ногою свого хазяїна.
         — Так, кожний на цьому світі повинен нести свого хреста, іти з ним своєю дорогою через тяготи до спасіння. Але я запевняю тебе, друже, Бог нікому не дає непосильного вантажу на спину. Себто, кожен отримує випробування пропорційно з його силою.
            Сергій прикрив долонями обличчя, зітхнув.
         — Випробування повинні загартовувати, а не ламати, отче, правильно? Чомусь вчити, вказувати шлях.
         — Необов’язково саме так. Іноді речі відбуваються, людина страждає й гадки не має, за що їй це все. Але з часом людина приходить до розуміння життєвий шлях даватиме підказки не одразу. Все закінчується, навіть найстрашніше і болюче.
            Петро Олександрович був добре знайомий із цією темою. Часто доводилося чути такі розмови, бачити сльози та чути прокляття у свій бік, у бік церкви, Господа. Із вуст людей, котрі більше не могли терпіти і страждати. Петро щиро співчував, коли людина опускала руки, ламалась під тягарами долі.
         — “З часом”, “закінчується” … —  З утомою в голосі повторив Сергій —  А якщо часу взагалі немає? І не було? Що, якщо мій хрест ось-ось роздавить мене? Та чого ж там, вже роздавив?
         — Ти молишся, Сергію? Ти звертався напряму до Бога?
         — Так, багато і часто. Але Бог, видно, не бажає мені відповісти.
            Отець Петро захотів було заперечити чимось, однак співрозмоник продовжив:
         — Вислухайте мою історію спершу… А тоді вже скажете мені все.
            Сергій стиснув губи. Петро Олександрович ледь кивнув, крадькома глянув на циферблат ручного годинника.
         — Я виріс у звичайній сім’ї, звичайне життя. Та навіть відмітити немає що зараз, все… Абсолютно ніяких відзнак, особливостей, чи заслуг. Все йшло своїм ходом, знаєте, за планом. Після школи армія, потім вища освіта. Сяк-так, товариші, робота, гроші. Але щасливим ніколи я не був. Аж поки одного разу не стався зсув.
            — Зсув?
            — Зсув. Так я називаю... те, що відбулося. Якось вранці я прокинувся і твердо вирішив звести рахунки з життям. Не питайте чому, отче, скажу тільки, що життя моє було хоч і комфортним, але багато в чому болючим і тягучим. Намір був серйозним. І тоді стався зсув.
            Отець Петро примружив очі, опустив погляд. Він робив це, коли аналізував щось, обдумував. Перша думка, що з’явилась у голові – прибулець явно не в собі.
             — Не зовсім зрозумів.
            Сергій сумно усміхнувся. Щось було у його зовнішності від образу сумного клоуна, що недавно вимив обличчя від гриму.
             — Я теж не розумію нічого. Пам’ятаю, що часто бачив щось у дитинстві, декілька разів і потім… ніби хтось слідкує за мною. Дивно, правда? Я розповідав мамі і бабусі, вони не сприймали всерйоз. Раніш це списував на надто яскраву уяву. Точно знаю, що якась тінь завжди споглядала… Ще повернуся до цього і ви зрозумієте. Дуже добре пригадую випадок, коли йшов додому, якраз перед зсувом напередодні. Дивні речі, правда? Зайшов я до свого дому і у самісінькому кутку кімнати мене чекала величезна мураха. Вона стояла на двох лапах, розумієте? Як людина. Я навіть скрикнути не зміг від жаху.
            Петро Олександрович тепер дивився із співчуттям, йому було дійсно шкода цієї людини. Отець вважав, що душевнохворі є найбільш стражденними із всіх смертних; вони часто навіть не усвідомлюють свого положення. Але тим не менш, теж є дітьми Господніми. І їм потрібно допомагати, хоча б утішаннями, розмовою.
      — І що тобі сказала ця істота? – Обережно спитався Отець.
      — Своє ім’я.
            Сергій розповідав. Отцю доводилося зустрічатися із душевнохворими людьми вже. І він вирішив для себе, що ця розмова буде недовгою, нещасного чоловіка він вислухає, якось спробує втішити його, а після їх шляхи розійдуться назавжди.
            ...Його голова повалилась на бік, теліпаючись, ніби пришита. Тіло комахи було вкрито лахміттям, рваними ганчірками. Нажаханий Сергій не помітив, що у кімнаті царює майже повна темрява, все довкола тепер мало чи то коричневий, чи буро-малиновий відтінок.
            — Я Даниїл. Здрастуй – Прозвучала цілком виразна людська мова. Із отвору у його голові ліниво стікала густа рідина незрозумілого кольору.
Тихо бормочачи щось нецензурне, Сергій подався спиною назад, але вперся в стіну. Дверей там більше не було.
         — Не говори такі слова. Не треба їх казати. І чому ти відступаєш назад? Навіть якщо я тобі можу нашкодити, чи не бажав ти померти ще сьогодні вранці?
            Чоловік зупинився. Погляд зупинився на отворі у голові істоти. Чергова капелька рідини ось-ось стече вниз.
         — Що ти таке?
         — Я Даниїл. Це моє ім’я. Твоє ім’я Сергій. Ти давно вже думаєш про смерть, турбуєш світ своїми прокляттями, це тягнеться роками. Світ злий, світ жорстокий, усе вороже і погане. Дано тобі немало, а не цінуєш. Ну, твоє бажання збулося, тебе більше немає.
            Під час розмови лапки-руки мурахи дуже швидко тремтіли. Сергій, відчуваючи, як тремтять вже його власні ноги, сів на підлогу. Чудернацькі тіні застрибали стінами, тільки тепер чоловік помітив, що з приміщенням якийсь негаразд.
         — Ти смерть? Я не цінував своє життя... І ти прийшов його забрати? Чи як?
         — Ні, ти ж не помер. Але тебе більше немає у твоєму світі. Тепер ти мій. Більше ніяких набридливих людей, нещасть і підлості. Добре подумай над ситуацією.
            І він дійсно думав. Що робити, що відповісти гігантській мурасі у своїй кімнаті; підбирав слова.
         — Я не хочу. Поверни мене. У мене ж діти, сім’я, я всіх люблю, і мене люблять. Як же вони без мене? Мені ж жити треба!
         — Жити ти не хочеш, Сергію, а помирати тобі поки не час. Тому ти і тут. А родина… Ну ти ж не думав про них, коли хотів померти. Точно.
            Істота почала повільно наближатися до чоловіка. А потім додала вже м’якшим тоном — Зроби мені послугу, віднеси це до лісу. Залиш посеред поля. Там буде стежина, йди тільки нею. На заблукаєш. А потім повертайся.
            Тремтячими кінцівками воно піднесло згорток. Даниїл стояв зовсім близько, із невеликої дірки у його дивній голові ліниво стікала додолу густа рідина. Дуже повільно, ніби вічніть, падала додолу чергова крапля.
         — Будь слухняним, Сергію. І ми добре поладимо.
            І тут чоловік зрозумів, до двері знову на своєму місці. Не побачив. Скоріше відчув.
            Це був не його світ: неприємного виду похмурі коричневі небеса, довкола все потопає у червоно-бурій гамі, абсолютно все, і каміння, і багнюка, і незвичні рослини. Він вийшов із дверей своєї квартири і обернувся назад. Замість давно знайомих стін під’їзду перед ним стояв перекошений будиночок, на вид геть покинутий. Сергій уважно оглянув згорток, розкрити його не наважився. Деякий час він просто стояв і дивився кудись в помутнілу даль. Думки стрибали, ніби блохи на вмираючій собаці. Затхле важке повітря стискало легені, його ніби не вистачало. Пейзаж був досить вбогим. Глина, бура трава, декілька кривих дерев. А вдалині – узлісся, море бур’яну такого ж кольору.
            Дівчину він побачив ще здалеку, як минув чагарник. Сергій не поспішав кричати або бігти назустріч іншій людині. Новий світ був ворожим, відусіль віяло невідомістю і небезпекою, незважаючи на ілюзорну закинутість. Вона стояла біля дерева, гладячи шершаву кору однією рукою, а в іншій тримала мисочку. Підійшовши ближче чоловік побачив, що стовбур дерева продірявлений і з отвору капає невідома рідина.
            Так само як і з голови Даниїла.
            — Ей, привіт. — Тихо покликав дівчину Сергій.
            Їй було років п’ятнадцять, зовсім підліток. Повністю нага. Після людиноподібної мурахи і коричневого неба чоловік очікував побачити все, що завгодно, окрім звичайного обличчя звичайного дівчати, нехай і зовсім без одягу. Вона не поспішаючи повернулась і буденним тоном відповіла, ніби робила це кожного дня і нічого незвичного навколо немає:
      — Привіт-привіт.
      — Слухай... А де це ми? Що за місце?
      — Говори ще тихіше. Ми там, де потрібно. Ну ти звикай по-трохи, Вдих-видих. Не тривожся і йди до лісу. Тебе ж Даниїл туди відправив, так? По стежині йди і не бігай.
            Дівчина ввічливо посміхнулась і повернулась до свого заняття, не проявивши жодної зацікавленості у подальшій розмові.
            У лісі дихати стало ще важче, всі ці невідомі рослини наповнювали все дуже специфічним сильним ароматом, від якого аж почали текти сльози. Однак стежину із поля зору він не втрачав. Жодних дивних тварин не видно, птахів не чути. Людей теж більше не було видно. Накінець чоловік дістався до  галявини, про яку говорив Даниїл. Перша думка, що з’явилась тепер – “Сніг. Море снігу”. Величезний простір, якась галявина, оточена лісом з усіх сторін, була щільно вкрита павутинням. І павутиння це було всюди, окрім стежини. Небо на галявині було інакшим. Більш світлим, якимось зеленішим. Повітря – свіжіше. Сергій трохи віддихався і продовжив свій шлях, обережно слідуючи стежиною і не торкаючись білих клубків із павутиння довкола.
            Роздоріжжя не ввело чоловіка в оману: одна із стежин вела прямо до центра галявини, а інша губилась десь у молочно-білій далені. Він зупинився там, де не росла трава і не було павутиння. Повільно опустив згорток на землю. Зліва посеред туману раптом з’явилися обриси величезної фігури без чітко окресленої форми. Щось живе повільно плило до Сергія, не видаючи при цьому жодного звуку. Він знову відчув, що ноги підкошуються; таким тілом може володіти тільки щось потойбічне. Страшне і загрозливе.
            Перед тим як розвернутися і побігти геть, чоловік розгледів довгі кінцівки із клешнями, що стирчали у різні сторони, велику кількість відростків різної товщини і довжини. Не дочекавшись моменту, поки потвора покаже себе повністю, Сергій помчав назад до лісу. Біг він стрімко, зовсім забувши слова нагої дівчини про шум та тишу. На місці, доречі, дівчини не виявилося. Там тепер сиділо декілька зовсім голих чоловіків різного віку. Сиділи просто на бурій траві, вочевидь перемовлялись про щось, а уваги на Сергія не звернули зовсім. Ніби таких Сергіїів вони бачать з десяток в день.
            Сам Сергій оглянувся назад, у бік лісу, але ніхто його не переслідував. Потім глянув униз, де на місці слідів його черевиків тепер красувалися неглибокі ямки, у яких активно копошилося тисячі червоних мурах.  
            До невеличкого будиночку, де мешкав Даниїл, чоловік прийшов уже більш-менш у тямі. Морально готовим до серйозної розмови із великою мурахою. Одразу ж увійшовши, спитав:
         — Що це за місце таке? Поясни мені в деталях, якщо я вже тут, Даниїл.
            Це була все ще його кімната. Стара-добра. Спотворена, із тріщинами на стінах, без меблів. Мураха як і раніше стояла у кутку примішення, неприродньо похиливши голову.
        — Ну, це мій світ. Я обираю тих, хто не заслуговує дару життя, хто прагне вмерти. Завтрашні самогубці потрапляють до мене вже сьогодні. Не всі, щоправда, всіх не підчепиш. Я дарую існування, повне сенсу. Ти ось сенс шукав. Ну знайшов. Я даю тобі завдання, ти виконуєш. Живеш.
        — Он як. Я зрозумів. Знаєш, я точно передумав помирати. Я хочу жити. Мені тут не місце. Я обдумав все. Хочу назад, в життя, до родини!
            Людський мозок дивовижна річ. Ще недавно, потрапивши до чужого химерного світу, він був готовий ридати і кричати, тремтіти від жаху. Через якусь годину (адже ж стільки часу він тут провів, так?) вже міг вільно толкувати про своє життя із гігантською комахою, одягнутою в ганчір’я.
         — Ну молодець, що обдумав. Обдумав, чи ні, мені от байдуже. Я забрав тебе, коли ти був за крок від самогубства, отже, ти мій.
         — А як же каяття? Усвідомлення помилок, ще один шанс, як же… спасіння душі?
            Мураха видала дивний звук, що мав би бути, напевне, смішком:
         — Ти ж не перед Господом постав, Сергію. Мені немає діла до твоїх гріхів і каяття. Я живу тут так давно, що вже й починаю забувати, що було до. І ви всі тут, зі мною. Піклуєтесь про мурах, працюєте. Живете.
            Спантеличений Сергій не знав, що відповісти. Він був не особливо віруючо людиною, але тепер був готовим прийняти на віру все, що завгодно, навіть те, що судити за не праведне життя його буде Даниїл.
         — А... де Бог?
         — А я знаю? Послухай, не дій на нерви своїм хвилюванням. Кожен із тих, кого ти тут вже міг побачити, був на межі. У Всесвіті всі повинні виконувати своє завдання, роль, якщо хочеш, відігрувати. Я от існую для того, щоб виявляти тих, хто не може слідувати своїм шляхом, відмовляється виконувати… функції. Тут все має свій сенс, поки що рано, щоб ти це усвідомив, але не страшно, ти збагнеш з часом. Всі працюють тут і оберігають цей крихкий світ. Робота важка, в цьому чеснота цих людей.  
         — Скільки їх... нас?
            Сергій знову бува хотів сісти посеред підлоги, але коли побачив внизу багато темних рухливих точок. Мурахи…
         — Та багато. Перезнайомитеся. Всі задоволені і звикли. Ти он вже трохи збагнув, як тут все влаштовано: скільки б вас не було, ніколи не буде тисняви та черг, нестачі. Тільки спокій, праця і це чудне повітря. Доречі, не бігай і не кричи, будь ласка. Ти розтривожив мурах.
            Чоловік відмітив, що Даниїл ніби підкреслює слово “мурахи”. Відокремлює їх від себе наче.
         — Як це так? Ну... Вони з’являються, зникають... Голі... А та галявина, павутиння. Як?...
         — А нащо їм одяг? Тут він не потрібен. Ніхто нікуди не зникає, Сергію, до навколишнього середовища просто звикнеш з часом. Тут все влаштовано як треба. Їсти є що, спати є де. І найголовніший дар, котрий ти поки ще не можеш оцінити. Це сенс твого існування!
            "А нащо їм одяг?" Сергій раптом зрозумів, що повністю нагий. Чому ж він не помічав цього раніше?
         — А як же... моє життя? Це вже смерть?...
         — Не зовсім. Ну тобто ніхто не буде організувати похорон, якщо ти проце. Світу більше немає для тебе, ти був вилучений із реальності через власну непотрібність. Просто і безболісно для світобудови. Коротше кажучи, світу більше немає у твоєму розумінні цього слова. Ну тебе немає для нього, себто – ніколи й не було.
         — Я не хочу тут бути. Я не хочу помирати, я зрозумів сенс свого життя, поверни мене…
            Лапки Даниїла раптом перестали тремтіти. Сергій відчув, як до горла підступає величезний противний згусток, говорити важко, слова губляться.
      — Невіглас! Знаєш, я змучився уже дуже, кожного разу одне і те ж пояснювати. Інші відчувають, що я став слабіш і підбираються все ближче. От галявина. Раніше там було багато мурашників. А тепер… Моя територія з кожним новим днем стає все менше. Чуєш?
            "Інші"..."Вони"... В уяві Сергія одразу ж виникло густе покриття із павутиння, свіже повітря і величезний силует з купою кінцівок, що здалеку нагадував живу гору мотлоху.
          — Ось що, Сергію... Ти був останнім, кого я прийняв сюди. Все. Достатньо. І останній, хто опинеться тут, прийме цю ношу.
          — До біса таку ношу! Відправ мене назад! Зараз же відправ! Мені не потрібен твій світ з цими мурахами і пісками. Відправляй додому!
            Голос Сергія тремтів та пищав, що злило його ще дужче. Ситуація йому дуже не подобалася, з’явилося бажання вчепитися у шию величезній комасі і натиснути так, щоб стікаюча вниз рідина бризнула.
         — Дарма бісишся. Усе вже зроблено. Ви називаєте це душею. От свою "душу" ти сам недавно і відніс. Кожний новоприбулий віддає мені частинку свого єства і цей ласий шматок я повинен підносити іншим, більш сильним. Данина. Ну, тепер все.
            І тут все змішалося. Усі емоції, слова, терпкий запах трав… Він стільки всього хотів сказати цій потворі з неприродньо похиленою вбік головою! Але не зміг мовити й слова. Відкрити й рота. Поворушити хоча б пальцем. Із всіх щілин вкритої паркетом підлоги почали лізти мурахи. Вони лізли тілом Сергія, наче деревом, від щиколоток до колін, від паху і вище. Сотні, тисячі мурах. Вони всюди. Даниїл підходить ближче.
         — Ти не тремти. Ти свіжий ще зовсім. Маєш сили і здоров’я. А я от довго цим займався. Дбав про цих людей. Я настільки вже задобвався, що навіть не хочу морочити собі голову тим, що можливо хтось інший був би більш достойним спадкоємцем. Мені вже все одно. Але раджу не забувати про тутешніх жителів, піклуйся про них все ж. Усі вони – твої. Кожному ти повинен давати роботу, різні завдання. Одну справу завершено – розпочинається інша. Ну що ти очі вирячив?
            А далі всі мурахи почали одночасно його кусати.
            Сергій прийшов до тями і зрозумів, що залишився сам. Даниїл лежав зовсім неподалік. Похитуючись, Сергій піднявся і одразу ж виблював собі під ноги. Нудота. Шматки спогадів. Все ж не сон; реальність, що вже стала знайомою. У кімнату ніби крадькома заходило денне світло звідусіль і тепер чоловік міг розглянути недавнього співбесідника більш уважно: виявилось, що у багатьох місцях у мурахи злізла вже шкіра. Гнійних отворів було ще кілька на шиї та грудях. А ще на шиї повис ланцюжок з хрестиком. Звичайнісіньким хрестиком. І що б це мало означати?...
            ...Отець Петро слухав оповідь чоловіка і мовчки думав про те, як же багато людей потребує допомоги не тільки духовної, а і терапевтичної, фармакологічної.
            Сергій трохи помовчав, перевів подих, а потім продовжив. Уже неохоче, ніби зовсім втратив сили:
         — А далі я пішов з його світу, отче. Вийшов із будиночка і побачив людей. І всі стурбовано дивилися на мене. Літні люди, підлітки, навіть діти. Всі ті, хто теж хотів піти із життя самостійно, уявляєте… Мурахи далі почали вилізати із під землі! Ніби весь світ відчув, що Даниїла не стало. А мені не вистачило духу залишитися. Я побіг геть. Біг, поки не зрозумів, що грунту під ногами більше немає, немає трав і коричневого неба, немає стін моєї кімнати. Таким чином, як повернувся додому. Зсув.
         — Отже, Даниїл збрехав тобі сказавши, що вже пізно? І ти благополучно покинув ті місця?
         — Не-а. Мураха говорила правду. Я провалився всередину свого часу, завернувся до середини. Я б так сказав. Тобто для звичайного світу мене дійсно більше не існує. Або світу для мене. Це все, все, що навколо, і ви, і ця кухня – це моя пам’ять. От все, що маю. Я можу вільно подорожувати по цьому відрізку часу, від народження і до того моменту, коли зник. У будь-якому напрямку, отче. Мої сорок шість років.
            Тиша. Кіт Моцарт вже заспокоївся, сів посеред кафельної підлоги та безмовно спостерігав за своїм хазяїном і прибульцем. Здається, Петро Олександрович навіть чув, як цокає його годинник. Не загострюючи уваги на почутій маячні, він спитав:
         — І тебе гніте твоя ноша? Ти говорив про це. Ця місія… Яку на тебе переклав Даниїл…
         — Ага. Тільки я не зміг її прийняти і втік. І всі ті люди залишилися... – він прикусив язика. Ковтнув слину, продовжив: — Моя ноша – це замкнуте коло. Вічні поневіряння у законсервованому світі. Здається, я не можу стати як Даниїл, але і собою теж я більше не можу бути. Декілька разів я підходив до вас, отче, але ви не виявили бажання зі мною розмовляти. Звісно, ви цього не пам’ятаєте, це ж було сьогодні. Одне із. Мене он тільки одне, власне, ще цікавить: якщо моє теперішнє життя це бродіння власним минулим, то якого біса декілька разів до цього ви не забажали зі мною розмовляти, а тепер зробили це, отче?! Вибратися як мені, Господи!?
            Сергій заплакав, очі його залишилися при цьому відкритими. Сльози стікали щоками, погляд втупився на чудернацький узор скатертини, що вкривала стіл кухні. Руки тремтіли, як лапки Даниїла колись.
            Отець Петро хотів сказати, що потрібно молитися. Спілкуватися з Господом, що той милосердний і добрий. Священнослужитель дійсно вірив у це, був свідком того, як Бог допомагав тим, що страждали та гаряче молилися. Віра рятує людей. Немає безвихідних ситуацій. А за цього чоловіка він буде молитися. Запропонує йому прийняти причастя, можливо, навіть дозволить заходити інколи в гості. Бо страждання Сергія були не фальшивими. Також Петро Олександрович почав роздумувати над тим, як би цьому чоловікові показатися лікарю, і до того ж... Хід думок Петра Олександровича обірвався. Він мовк, коли раптом зрозумів, що у приміщенні зробився морок. Різко потемнішало, хоча час сутінок ще не настав. Шкіра Сергія тепер здавалась неймовірно блідою, її вкривали численні плями, схожі на синці. Знівідки на скатертині столу з’явилася маленька комаха. Мураха носилася туди-сюди, потім полізла донизу. Отець раптом чітко відчув, що його дім більше йому не належить. Рідне місце стало чужим.
          — Ти... Хочеш мене забрати, Сергій? Ти прийшов до мене… Чому?
            — Отче, ви інколи думаєте про смерть. Я ось знаю, що вам самотньо, ви геть сам. Буває, відчуваєте себе нікому не потрібним, втішаєте себе вірою. Але ні, я не прийшов за вами. Я прийшов попрохати поради. Як бути? За що це все мені?
            І Сергій знову почав схлипувати.
            — Приходи завтра на службу, син. А до мене сюди ти можеш приходити щодня. Я буду молитися за тебе. Ти не віриш, але Бог ніколи не покидає людину. Навіть коли здається, що світ розламався на шматки. Я спробую показати тобі силу Господа. А ось запитання… “За що?” Життя це завжди перешкоди. В твоєму випадку – жахливі та складні. Поглянь, ти вибрався із того світу, ти зміг дістатися до мене. Ти ось тут, ти живий, Сергію. Це вже те, що тобі вдалося! Ти борешся!
            Чоловік протер очі хустинкою. Проникливий голос священника не заспокоював.
            — Можливо ви в чомусь і праві, отче. Але….
            Він раптом різко піднявся з-за столу та пішов до коридору. Сутулився Сергій тепер значно більше.
            — …Але не буде завтра. Зі мною це все сталося сьогодні ввечері. Ви не слухаєте.
            Сергій взувався. На скатертині столу діловито проходжувалося вже декілька мурах. Чоловік продовжив із коридору:
            — Це напевне дарма я. Вибачте, що потурбував. Наступного разу я не підійду до вас, ні вчора, ні сьогодні. Просто… Я ж багато разів себе бачив з боку. Бачив себе, як я йду до свого ж дому. І зникаю в ньому назавжди. Я маю можливість переглядати один і той же фільм безліч разів. Тобто я бачу себе, а коли ще був дитиною, то бачив, що за мною хтось спостерігає. Ви розумієте про що я? Напевне ні. Невже ось тоді, з самого початку мого життя… Все йшло саме сюди? Було вже відомо? І ось це кільце було замкнене завжди?... Ай… Вибачте.
            На шиї чоловіка був хрестик.
            Сергій пішов. Морок поступово розсліювався в кімнаті отця, і невдовзі все стало як і до цього.
            Петро Олександрович напевне ніколи більше не побачить цього бідолагу. Він не зовсім розумів, що той говорив, особливо перед тим, як піти. Також отець скоріш за все забуде події цього вечора вже зовсім скоро.