Уривок з книги «Дім на краю світу». Майкл Каннінґем. Видавництво «Лабораторія»
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві «Лабораторія» вийшла книга «Дім на краю світу». Публікуємо уривок з книги.
Знаменитий роман Майкла Каннінґема «Дім на краю світу», який вийде у видавництві Лабораторія, — це історія життя друзів, чиї долі то переплітаються, то знову роз'єднуються протягом трьох десятиліть, оголюючи живий нерв цілого покоління — нестримного, щирого і жадібного до всіх утіх життя.
Після закінчення коледжу Боббі переїжджає в Нью-Йорк до друга дитинства Джонатана та його сусідки по кімнаті Клер — популярної любительки сексу, наркотиків та інших небезпечних розваг нічного міста. Боббі і Клер закохуються, руйнуючи всі плани Джонатана. А коли Клер вагітніє, трійця остаточно вирішує створити власну особливу сім'ю, де всі троє будуть брати участь у вихованні дитини, і переїжджає на край світу — в невеликий фермерський будинок неподалік Вудстоку, місця, сповненого таємниць та чудес.
«Я запам’ятав найменші особливості її жестів»: уривок з книги «Дім на краю світу»
У вітальні було порожньо. Вона гукала за лаштунками. Джонатан відповів:
— Серденько, в нас гості.
— Он як, — озвався її голос. — Я й забула. Сьогодні, так?
А тоді вона вийшла.
Не знаю, чи зможу описати Клер, хоча вона стоїть у мене перед очима. Я запам’ятав найменші особливості її жестів — розповідаючи, вона поводила долонями, розслабивши зап’ястки, а коли доходила до суті, змахувала рукою зі смертоносною точністю спінінгіста. Коли я заплющую очі, її образ зринає в уяві відразу — і коли розплющую, також. Я бачу, як Клер ходила, як усміхалася, як сиділа у кріслі. Усі її рухи були своєрідні — як вона ставила склянку на стіл, як припіднімала плечі, коли сміялася. А ось зовнішність зафіксувати складніше. Коли ми зустрілися вперше, Клер здавалася такою, наче сам Нью-Йорк втілився в жіночому тілі: вона змінювалася невпинно. Я розумів, що вона, ця жінка з гострим великим носом — вродлива, хоча врода її й не має нічого спільного з глянцевими журналами. Волосся в неї тоді було помаранчеве і стояло дибки так, ніби то горів її мозок. Клер на кілька сантиметрів вища за мене, губи були підведені темно-червоним. На ній були тісні штани і сорочка у тигрові смужки, що спадала з плечей.
— Боббі, це Клер, — представив Джонатан.
Вона кивнула, як господиня дому, і подала мені руку з довгими фіалковими нігтями.
— Боббі, рада познайомитися.
Пізніше я дізнаюся, що її виховала мати — добра лютеранка у Провіденсі, штат Род-Айленд, тож вона так ніколи й не позбулася старої звички завжди триматися люб’язно. Я привітався й потиснув їй руку — сильну й рішучу, як у збирача яблук.
— Ми сходили за покупками, — пояснив Джонатан. — Вирішили, що нам негайно потрібна касета Вена Моррісона.
Я був вдячний, що він описав це як нашу спільну потребу. Мені не хотілося здатися капризним і вередливим, принаймні при першому знайомстві.
— Люблю Вена Моррісона, — сказала Клер. — Колись у мене були всі його альбоми. Але сам знаєш, як це. Розлучаючись, чого тільки не втратиш.
— Поставити касету? — спитав я.
— Серденько, навіть не питай, — відповіла вона. — Програвач он там.
Я пройшов кімнату навскіс і підійшов до полиць, де стояв блискучий чорний касетник. Ціла колекція звіриних черепів на поличці над ним безмовно демонструвала порожні очниці, ікла й зуби кольору слонової кістки. Джонатан і Клер заговорили про домашні справи. Я зняв з касети плівку, вставив Вена в машинку й натиснув кнопку. Після кількох секунд м’якого механічного дзижчання кімнату заповнив Венів голос — він співав «Tore Down à la Rimbaud». Я вдихнув, потім вдихнув іще раз.
— Боббі? — подав голос Джонатан. — Ти не голодний?
— Мабуть, так, — сказав я. Я роздивлявся черепи на безпечній дистанції, оточений Веновим голосом.
— Може, послухаємо трошки музику, а потім усі разом підемо вечеряти? — спитав Джонатан. — Платить газета. На цьому тижні я їм м’ясні рулети, ти не проти?
— Та ні, — сказав я, — все супер.
Я загубився в музиці. У такому стані погодився б їсти навіть хвіст бобра.
Ми прослухали одну сторону касети. Джонатан і Клер погодилися з ввічливості — альбом їм подобався, але вони вважали його просто тлом для розмови. Клер ввічливо розпитувала про мою подорож і минуле життя з Джонатаном. Припускаю, я пітнів, усміхався і відповідав невиразно. Я не міг зосередитися, коли в кімнаті грала музика.
Коли касета дограла, ми пішли вечеряти. Клер накинула стару шкіряну куртку з білим знаком миру, намальованим на спині. Як не дивно, мені вона здавалася зрозумілою, хоча незбагненнішого вигляду годі й шукати. Була в ній якась пістрява відкритість, майже циркова, без тіні прихованих мотивів. З нею почуваєшся так, ніби можеш взяти її за руку, коли ви йдете разом по вулиці.
Ми зайшли в ресторан, зовні не схожий на ресторан. Необізнаний перехожий міг би подумати, що це дешевеньке страхове бюро з жалюзями й кількома запилюченими боулінговими кубками на вікні. Зате всередині кишіло людьми. Лунав сміх, бряжчав посуд, співав Елвіс Преслі. За столиком біля дверей жінка з англійським акцентом і у вовняній сукні розповідала щось про горил.
На мені були джинси від Келвіна Кляйна й сорочка для реґбі, найцікавіше моє вбрання. Ми обрали столик у кутку, так близько до сусідів, що на стільці довелося сідати бочком. Стіни були завішані сувенірними тарілками, старими листівками, опудалами оленячих голів, кухонними годинниками й вицвілими обкладинками альбомів Дасті Спрингфілд і Кінгстонського тріо. Знак біля моєї голови повідомляв: «Не зважайте на цей знак».
— Тут багато декору, — сказала Клер, звертаючись до мене.
— Ага.
— Більше, ніж у цілому штаті Мен, — додав Джонатан.
— То що, Боббі, — спитала Клер, — чим хочеш зайнятися? Тут, у Нью-Йорку.
— Я непогано печу. Тож, певно, цим і займатимуся. Тобто я, типу, вмію це робити.
— А я думав, що ти приїхав сюди, аби вибратися з пекарського бізнесу, — докинув Джонатан. — Я думав, що ти тонеш у всій тій глазурі.
— Може, й так. Може, я так і сказав, ага. Але, ну, я більше нічого не вмію. Не можу ж я зайти в лікарню і спитати, чи їм не треба хірург.
У мене жаріли вуха. Я мовби потрапив на іспит з предмета, який не вчив.
— Ти, мабуть, нітрохи не менш кваліфікований, ніж добра половина тамтешніх лікарів, — мовила Клер. — А тепер, серденько, послухай тітоньку. Одна з найкращих рис НьюЙорка в тому й полягає, що тут ти можеш робити, що заманеться. Це Край Можливостей — з великої К і великої М. Вигадай яке завгодно заняття — і знайдеш когось готового заплатити тобі за це.
Я покивав і відзначив, що Клер нігтем виводить маленькі вісімки на каламутному пластику стільниці.
Коли вона з кимось говорила, її зелені очі не відривалися від співрозмовника, не вишукували щось на краю поля зору. На ній була одна дзвінка і вишукана срібна сережка завдовжки сантиметрів у п’ятнадцять. Вона справляла на мене такий ефект, як музика. Мені важко було говорити при ній.
— Це правда, Боббі, — підтвердив Джонатан. — Не треба стрімголов погоджуватися на першу ж роботу, яка тобі трапиться. У тебе багаті друзі.
— Е, а чим ти займаєшся? — спитав я у Клер.
— По суті, граюся, — сказала вона. — Я гасаю містом у пошуках штук, з яких можна зробити прикраси.
— Клер — дизайнерка, — пояснив Джонатан.
— Дурниці. Я лахмітниця, ось хто я така. Якщо жінкам раптом розхочеться виставляти себе на посміховисько, я лишуся без роботи.
Я поглянув на її мандаринове волосся і спробував уявити, яких жінок вона вважає посміховиськом. А сказав тільки:
— Звучить, ну, цікаво.
— О, так і є, — мовила Клер. — Просто все це велетенський обман. Але коли народиться дитина, я зможу займатися цим з дому.
— У тебе буде дитина?
— Джонатан тобі не розповідав? Ми чекаємо на дитину.
Джонатан спохмурнів. Елвіс співав «Jailhouse Rock».
— Нікого ми не чекаємо, мила, — заперечив він. — Ми ще на етапі планування.
— Яка різниця?
Я сказав:
— А я й не знав, що ви, ну...
— Коханці? — спитав Джонатан. — Ми не коханці. Просто розмовляємо про те, щоб завести дитину.
— Он як.
— Більшість батьків — не коханці, — втрутилася Клер. — От мої не кохали одне одного. Просто одружилися, а насправді їм було начхати одне на одного. Принаймні ми з Джонатаном добрі друзі.
— Це модерна доба, — сказав Джонатан, ніби вибачався.
Я кивнув. Тоді підійшла офіціантка, і нам довелося визначитися, що замовити. Джонатан сказав, що робота зобов’язує його замовити м’ясний рулет, але ми з Клер можемо обирати, що захочемо. Я замовив смажену курку з картопляним пюре, а Клер — страву дня: запіканку з тунцем, присипану крихтою з чипсів.
